«Алло, позвіть мого тата...»

"Чупс, якого хуя?!" - підвищую голос на свого воїна, котрий щось набирає у телефоні. Він лише на рік старший за мою старшу доню. Тому до багатьох речей ставиться ще дуже поверхово.
"Ти ж знаєш правило?! Нашо ти його взяв з собою на завдання?! Я ж казав тобі багато разів, що айфони більше 10 разів на хвилину вмикають свою нічну камеру, щоб відстежувати обличчя власника. З-за цього у ворожих ПНБ ти як маячок блимаєш. Підставиш на завданні всю групу" - в котрий раз пояснюю я йому.

"Це не iPhone. Його я залишив. Це старенький Samsung. І тут навіть контакти не підписани, а соціальних мереж зовсім немає. Ось, перевір" - він віддає мені телефон та виходить у туалет.

 

Я тикаю у контакти. Їх тут близько 10, але жоден не підписаний. Раптом роздається дзвінок з невідомого номера. Я відповідаю та чую голос дитини -

"Алло, а де мій тато? А ви хто? А позвіть мого тата".

Я вітаюсь з малим та відповідаю, що його тато вийшов на декілька хвилин, а коли повернеться, обов'язково передзвонить.

Я поклав телефон, та повернувся готуватися до виконання завдання.
Майже 2 тижні ми планували цю операцію. Кожного дня проводили дорозвідування. Коригували план. Я на нервах. Це перше завдання, коли я вже не йду з групою, а спостерігаю та керую на відстані. І це мене лякає. Якось Діана, жінка Чупса, теж ще дитина, спитала, якої смерті боюсь на війні. Ніякої. Боюсь помилитися в своїх планах для групи, що піде без мене. Боюсь дати хибну пораду, не маючи всієї інформації з місцевості. Боюсь, що на відстані, під час бою зникне зв'язок і я не зможу допомогти. А коли прилетить дрон, боюсь побачити вже загиблих своїх. Боюсь потім жити з цим.
Діана суворо намагалась змусити мене дати обіцянку, що я поверну їй чоловіка живим. Але на війні не дають обіцянок. Тут все може змінитися так, як не передбачив жодний твій план. Попізде може пійти не один фактор, а відразу декілька. Окрім того, що саме у час нашої роботи ворог може змінити графік чергування, він може притягнути РЕБ або на їх позицію може заїхати з зупинкою інша рота, котра планує їхати далі але саме зараз вона максимально посилила сектор. А ще може наш суміжний підрозділ відійти з позиції прикриття групи. Все це раптово виникаючи завдання (РВЗ). І коли ти знаходишся по місту, то вирішувати їх набагато легше.
На останньому свому завданні Чупс, як розвідник-сапер, спрацював на відмінно. Як і на усіх інших. Але на виході з окупованного населеного пункту з'явилось РВЗ. Група прийняла бій. Як командир групи, Чупс прийняв рішення відходити іншим маршрутом. Поки у небі до них підлітала нова "пташка",  ми стрибнули по автівкам, та поїхали до них. В дорозі слухали лише по рації, що відбувається. Я чув як він наказав всім з своєї групи відступати, а сам залишився, щоб затримати ворога. Чули доповіді інших, що Чупс у бою намагається замінувати територію  Потім все стихло.
Мабуть вічність його рація не відповідала. Потім увімкнулась. Ми чули на відстані кацапів, що зверталися до Чупса та наказували йому кинути зброю. Знову тиша. І останні слова Чупса -

"Ну прівєт, підари". Вибух.

Роздивляючись запис з "пташки", я побачив  перегорнуту землю у радіусі 50 метрів. Маже 15 трупів рашистів. Група повернулась без Чупса. Бій закінчився відразу після потужного вибуху. Вони вже без пригод повернулися на іншу точку евакуації, де ми їх чекали.
Вже на ранок у штабі, я сиджу з його стареньким телефоном. Намагаюсь вгадати, який номер у Діани. Всі контакти не підписані. Розумію, що треба підняти його особисту картку і взяти номер там. Роздається дзвінок з невідомого номера. Я відповідаю. Чую голос дитини -

"Алло, а де мій тато? А ви хто? А позвіть мого тата".

Чупс, ти більше ніж на 20 років молодший за мене але зараз мені треба твоя порада. Я не знаю, що сказати твому малому. Вибач.

З ФБ - сторінки Українського Воїна Данило Ів. Довбун

Фото з відкритих джерел