Чому росія напала на Україну? - Віталій Портников

Віталій Портников

Журналіст

Наше суспільство не дуже уявляло собі, що таке реальна незалежність. Я дуже добре пам’ятаю 24 серпня 1991 року, дискусії про те, чи варто взагалі проводити референдум про незалежність, у Народній Раді, у демократичній фракції парламенту. Були депутати, їх було чимало, які вважали, що референдум просто поставить крапку на Акті про незалежність, що більшість українців проголосують проти акту про незалежність, аби не розривати своїх зв’язків із «улюбленим російським народом». До речі, саме так вважав президент російської федерації борис єльцин.

     Та українські партійні керівники, яких уже на той момент, 24 серпня, очолив Леонід Кравчук, й певна частина українців націонал-демократів краще розуміла психологію українського народу. Його готовність сприйняти незалежність насамперед як економічну перемогу, як перемогу добробуту.

Перші роки української незалежності були роками, я би сказав, вибором розуміння, що таке незалежність. Але 1994 року українці зробили чіткий ідеологічний вибір, уже не такий як 1991, коли більшість із них вважала В’ячеслава Чорновола націоналістом, а націоналісти, звичайно, не можуть очолювати таку прекрасну країну, як Україна.

       А 1994 року після трьох років незалежності був простий вибір між суверенністю та поверненням до особливих зв’язків із москвою. Більшість українців, принаймні половина, це точно, обрала повернення. Леонід Кучма виступав як людина, яку підтримувало російське керівництво, російське телебачення, яка мала привести росію до стану імперії, а Україну — до складу цієї відновленої імперії, разом із Білоруссю.

Українські еліти хотіли збагачуватися разом із росією, але не під росією

     Абсолютно невипадково Леонід Кучма переміг на виборах того ж дня, коли в Мінську оголошували про перемогу олександра лукашенка. Це була перша вдала операція фсб російської федерації, маю на увазі вибори в Білорусі. В Україні це було складніше, в Україні Кучма користувався підтримкою не стільки радянських чекістів, скільки радянських господарників і команди бориса єльцина.

      Українські еліти 1994 року зрозуміли, що можуть збагачуватися разом із росією, але не як того хотіли в москві, під росією. І ось цього симбіозу росія дійсно не могла витримати довго. Я думаю, що коли 1991 року підписували Біловезькі угоди, для бориса єльцина це був крок до майбутнього створення союзної держави зі столицею у москві. А для Леоніда Кравчука — це був крок до мирного розлучення з росією. Обидва президенти абсолютно інакше трактували одні і ті ж домовленості. Я дуже добре пам’ятаю ці всі настрої. Більше того, мені це стало абсолютно очевидним уже після того, як Кравчук перестав бути президентом, коли на саміті СНД в Кишиневі вже відбувалася так звана різношвидкісна інтеграція росії з білоруссю. І інші президенти, президент України Леонід Кучма, Казахстану — Нурсултан Назарбаєв, Узбекистану — Іслам Карімов, Молдови — Петро Лучинський влаштували Борису Єльцину справжній скандал: із якого такого біса білорусь отримує російські ресурси за одними цінами, а вони — за іншими? Чому росія створює для білорусі преференції тільки тому, що лукашенко виступає з якимись промовами про братерство та єдність, але нічим не відрізняється від інших пострадянських президентів із погляду механізмів стосунків із росією? В чому річ?

      Він сприймав себе як генерального секретаря ЦК, як царя, а їх — як секретарів республіканських компартій. У нього в голові вони взагалі не були ніякими лідерами держав, він так їх не сприймав. Інша річ, що він очевидно не став би кидати танки на Київ чи Ташкент, хоча хто знає, як могла змінюватися ситуація, по-різному могло бути. Врешті-решт саме за єльцина танки входили до Грозного. Якщо говорити про танки на Київ чи Ташкент, ми їх побачили саме за путіна. Спочатку ж були газові війни.

   путін відреагував на ці зауваження глазьєва та представників російських спецслужб досить оперативно, він не міг вплинути на Молдову та Грузію, але зустрівся з президентом Вірменії Сержем Сарксяном і примусив його відмовитися від підписання Вірменією угоди про асоціацію. І зустрівся кілька разів таємно з президентом України віктором януковичем, янукович пояснив путіну, що він не може повністю відмовитися від угоди. Але після серйозних погроз на свою адресу погодився підписання цієї угоди відкласти на невизначений термін.

        Це влаштувало путіна, однак у цей момент почалося повстання в Києві, перемога цього повстання для російського керівництва означала можливість підписання угоди про асоціацію, особливо після того як свою посаду залишив янукович, який для путіна був гарантом непідписання цього документу.

     В цей момент і було остаточно ухвалене рішення про те, що державність України спочатку має бути доведена до рівня держави-інваліда з частиною окупованих територій, а згодом, упродовж наступних років, зліквідована, а територія України має бути повністю приєднана до російської федерації. І так буде з кожною радянською республікою, яка буде готова підписати документи, що накладатимуть на інші держави зобов’язання по захисту території цієї республіки від можливого російського воєнного втручання.

        Я весь час говорю, що існують три ідентичності в українців, і це на еліти теж розповсюджується.

Одна ідентичність — це класична українська ідентичність, коли ми вважаємо себе такими ж українцями, як поляки вважають себе поляками чи угорці угорцями, французи французами. Є ідентичність людей, які вважають, що Україна — це росія, просто звичайна росія, а Україна — це так, «Малоросія», мало як російські регіони називаються. А є третя ідентичність, я би сказав, що її притримувалася досі більшість нашої країни, це люди, які вважали, що вони типу радянські українці, українці, дружні до росіян, братні народи. Ну ми створили свою державу, ви — свою, ми близькі держави, ви нам будете продавати дешевий газ, а ми будемо говорити на «русском языке». Точна характеристика цієї еліти — «какая разница?».

      І оскільки це була широко розповсюджена ментальність, то ці люди, які притримувалися її, а звичайно, більшість їх була в містах-мільйонниках, в Харкові, Одесі, велика кількість таких у Дніпрі, велика кількість у Донецьку. Скажімо, у Дніпрі вони сусідили з тими, хто мав українську ідентичність, у Донецьку — з тими, хто мав російську ідентичність. То звичайно, російські бомби, які впали на Харків, Одесу, Маріуполь, російські звірства цю ментальність зараз добивають.

      Я дуже сподіваюся, що ці десятки мільйонів людей стали справжніми українцями внаслідок цього страшного удару, завданого путіним і росією не тільки по їхньому менталітету, а і по їхніх домівках, містах, по їхніх дітях, дружинах, їх вбивають свідомо, як і нас убивають, як, до речі, і тих, хто вважає себе росіянами.

    путін щиро вірив, що українці погодяться з його втручанням, із окупацією країни. Він не розумів, що носії цієї ментальності «какая разница» зовсім не хочуть, аби їхня країна була частиною росії. Вони готові жити поруч із росією, але не в росії.