Душу, залишену в Маріуполі, біля Азовського моря, в жодну валізу не вкладеш...

За матеріалами інтернет-видань 19.11.2026 17
На зображенні може бути: текст
    Цей текст в мережі ФБ написав маріупольський журналіст Борис Николаевич Яковенко. Я, його земляк Євген Сосновський, дозволив собі перекласти його українською так само, як нещодавно зробив це і з текстом Валерія Харчука з Рубіжного, оскільки, повторюсь, багато українців "не розуміють" російської. Щонайменше, саме так чомусь роблять наші урядовці та інші високопосадовці. Хоча здебільшого вони не здатні сприймати і те, що написано українською. Можливо, взагалі не вміють читати. Але, все ж сподіваюсь, що хоча б по складах, зможуть прочитати і зрозуміти, про що йдеться у цьому дописі.
                                          ***
                           Бритва за пару гривень і сіре дзеркало
   Коли навесні двадцять другого ми виривалися з Маріуполя, у нас не було ані гучних програм підтримки, ані чиновників з камерами, ані черг із тих, хто хотів роздати нам ключі від квартир. Було лише суцільне, в’язке пекло позаду й розбита дорога попереду.
   Ми виїжджали в березні, в квітні, у травні. У понівечених осколками машинах, без скла, із заклеєними скотчем дірками, голодні, у подертих, просочених гарем і підвальною вогкістю куртках. Психологічно зломлені. Нас не треба було ні про що запитувати — за нас говорили наші порожні, скляні очі. У Запоріжжі нас перевіряли на блокпостах, поліцейські ставили відмітки в журналах, волонтери сували в руки гарячий чай і пакети з їжею — низький їм за це уклін. Вони єдині, хто тоді взагалі бачив у нас живих людей. А далі ми їхали самі. На автопілоті. Нам було байдуже, куди повертати кермо, аби тільки подалі від гуркоту, від якого всередині все стискалося у вузол.
   Пам’ятаю той момент, коли вперше за довгий час побачив себе в дзеркалі — на мене дивилася незнайома сіра людина. Заросла, із землистим обличчям і страшенно втомлена. Погляд такий, ніби зсередини випалили все дотла. Перше, що я зробив вранці, — пішов до найближчого магазину й купив дешеву бритву. Просто щоб збрити з обличчя цей маріупольський попіл і хоч якось нагадати собі, що я ще живий.
   Ми помирали в Маріуполі мовчки. Без прямих ефірів і красивих звітів. Конали під бетонними плитами, куди не приїжджала жодна швидка і жоден рятувальник. Витікали кров’ю прямо на асфальті від дрібних осколків, бо нікому було накласти джгут. Люди божеволіли від безвиході й стрибали з вікон п’ятого, восьмого, дев’ятого поверхів. Нас розстрілювали фашисти на виїздах, ми підривалися на мінах. Там залишилися лежати десятки тисяч наших людей — у братських могилах, у дворах, під уламками.
   А потім ми вибралися на велику землю і дуже швидко зрозуміли просту, як удар під дих, річ: ми тут нікому не потрібні. Тебе переписали, поставили галочку у відомості й подумки махнули рукою: «Вижили? Ну й слава Богу, котіться далі, влаштовуйтеся, як хочете».
   Минув час. І сьогодні я лежу й дивлюся на всю цю показну метушню навколо. Раптом прокинулася турбота: тим треба терміново надати житло, цим виділити бюджети, а тих, хто давно сидить за кордоном у теплі й безпеці, взагалі кличуть назад, обіцяючи їм і підйомні, і квадратні метри, і будь-які бонуси — тільки поверніться, створіть гарну картинку!
   А ми? Ті, хто пройшов через м’ясорубку, вирвався з пекла і залишився тут, в Україні? Ті, хто не втік, хто щодня живе під сиренами та прильотами КАБів, працює за копійки, віддає останнє за орендовані куточки й просто намагається вижити? Нас викреслили. Нас забули.
    Маріуполь взагалі намагаються стерти з пам’яті, засунути в найдальшу шухляду. Бо Маріуполь — це незручний свідок. Це живий докір тим, хто провалив оборону Півдня, хто залишив місто в оточенні, хто так і не назвав жодного зрадника по імені. Їм невигідно пам’ятати про тих, хто вижив у цьому пеклі, бо кожен маріуполець своїм існуванням нагадує про ціну їхніх помилок.
   Нас зрадили не один раз — там, у двадцять другому. Нас зраджують щодня. Своєю байдужістю, своїми подвійними стандартами й тим, як легко списують на смітник тих, хто не вміє гарно просити й не потрапляє у свіжі політичні порядки денні.
   Іноді дивишся на весь цей цирк і ловиш себе на думці: а може, справді — послати все це до біса, зібрати залишки речей і поїхати туди, де на тебе хоча б не дивляться, як на відпрацьований матеріал? Тільки от біда в тому, що душу, залишену там, біля Азовського моря, у жодну валізу вже не вкладеш...
                                                   ***
    Мені нема чого додати, окрім того, що я погоджуюся з кожним словом Бориса.
 
Поділитися текстом в мережах: Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Instagram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Новини ОТГ