Найголовніше - знищити міф про «велич» московії

    Коли імперія перемагає, вона гучно кричить про це. І квапиться увічнити цю подію в монументальних формах, увінчати її тріумфальною аркою. 

    Вона прагне поглинути і перетравити усе поневолене у такий спосіб, щоб "тубільне" тьмяніло перед метрополією. 

    Імперія виграє тоді, коли кожен освічений чи просто значущий підданий родом з колонії хоче стати частиною "величі" та позбутися власної упослідженої, як йому здається,  ідентичності. 

    Коли ж імперія програє, вона щосили прагне зберегти якщо не фактичні кордони, то бодай межі свого впливу. 

    Теоретик постколоніалізму Франц Фанон слушно зауважив, що, зазнаючи поразки, метрополія прагне дати "ар'єргардний бій у царині культури". 

    Коли втрачено військовий і політичний контроль, залишається гуманітарний простір, де домінування може тривати дуже довго через інструменти soft power (з англійської, "м'яка сила" – ред.). 

    Коли Україна відновила свою незалежність у 1991-му, то на її теренах ще упродовж 5 років продовжувала мовлення так звана "перша кнопка" – центральне радянське телебачення, яке трансформувалося в центральне російське. 

    Українці, які де-юре жили в окремій державі, залишалися в інформаційному полі колишньої метрополії. І багатьом з нас цей плин речей здавався природним. 

    Українська культура, а заразом журналістика й інтелектуальне життя, десятиліттями існували в тісному штучно обмеженому просторі. 

    Його визначала система координат, де з одного боку існувала дозволена етнографія (гопак, шаровари, дівчата у віночках), "низькі" комедійні жанри (малоросійські водевілі доби російської імперії чи Штепсель і Тарапунька радянських часів) та кон'юнктурне ремісництво (різного роду "пісні про сталіна" та інші панегірики владі). З іншого – андеграунд, творчість дисидентів, свого роду культурна катакомбна церква. 

     Ансамбль танцю імені Вірського

    Так, були перехідні компромісні форми, коли крізь цензуру пробивалися справді вартісні твори. Але то не завдяки, а всупереч системі, що часом давала збій. 

    Свого часу літературознавець Дмитро Чижевський, аналізуючи українське письменство XVIII століття, зауважив: 

"Український народ робився помалу типовою "неповною нацією", народом без культурно важливих за тих часів суспільних кляс – вищого духовенства та вищого дворянства. 

    Тим самим відпадали не лише – почасти – творчі групи, але ще більше, групи, які в 18 столітті найбільше могли спричинитися до розвитку літератури, бо від них виходило "соціяльне замовлення" літературних творів, себто вони були головними їх споживачами". 

    У цій цитаті – стисле пояснення, чому в українській літературі класицизм існував лише у зародковому або інтегрованому в російську імперську модель стані.

Так, на початку 1990-х ми мали "неповну" культуру зі схожих причин. І так само, як наприкінці XVIII століття, нам бракувало еліти, що взяла б курс на остаточне розмежування з імперією. 

    Україна залишалася в політичному клубі пострадянських країн, що мав назву СНД. На наших теренах залишався по суті окупаційний корпус – чорноморський флот рф у Криму. В економіці тяжіла інерція радянських господарських зв'язків. В культурі відчувалося домінування колишньої метрополії. 

    Воно не було надміру агресивним. Досить було кількісних переваг. Так рф знімала фільмів, видавала книжок, записувала музичних альбомів у рази й рази більше – і все це безперешкодно потрапляло до українського споживача. 

    Ба більше, добре профінансований російський культурний продукт знали і впізнавали краще. Потрапити на київський кінофестиваль "Молодість" чи музичний фестиваль "Рок-екзистенція" могли обізнані люди з богемної тусовки. Решта публіки про це не знала й не чула – не було належного промо. 

    Культура залишалася неповною і далі, в 2000-ні, коли було вже більше ресурсів (передовсім економічних) і рамки українського гуманітарного простору розширилися. 

    Але імперія наступала у своєму ар'єргардному бою: українських акторів, музикантів, певну частину письменників намагалися залучити до роботи в єдиному полі, який згодом назвуть "русский мир". Варто згадати новорічні мюзикли, що їх робили спільно російські та українські телеканали – атмосферно вони повертали нас у добу "малоросійських водевілів". 

    Що більше наростали неоімперські наративи в росії, то агресивнішими ставали спроби культурної асиміляції. Але в нас на той час вже намітилися свої острівці спротиву – спільноти, що тяжіли до європейського контексту, а не "пострадянського простору" з російською як мовою міжнародного спілкування. 

    В освіті такою спільнотою була передовсім відроджена Києво-Могилянська академія. Мережа книгарень "Є" стала середовищем, де домінувала українська книга. Львівський форум видавців став нашим автобаном у європейський і світовий літературний процес. 

    Для "соотечественников"-креолів, якщо послуговуватися постколоніальною термінологією, базовими культурними потребами були мюзикли з піснями з радянських кінофільмів, творчі зустрічі з Дмітрієм Биковим і гастролі російських театрів, 

    На противагу їм формувався самодостатній простір, де прокидався інтерес до "наших 20-х", українського авангарду, козацького бароко та інших епох, коли ми не були в тіні імперського впливу. 

    Але згаданий простір не був збіговиськом антикварів. У ньому зароджувалися й цілком новаторські проєкти, як-от гурт "ДахаБраха", який швидко здобув популярність в Україні та на Заході, оминаючи "близьке зарубіжжя"

    Не маю певності, що хтось із українських міністрів культури читав праці Дмитра Чижевського. Принаймні не чув, щоб вони його цитували. 

    Мабуть, тому на політичному рівні у нас досі не було чути закликів до побудови "повної культури". Хоча фактично це і є шляхом постколоніальної емансипації. Тільки в такий спосіб можна перемогти в ар'єргардному бою, який нам нав'язує імперія. 

    Коли почалася повномасштабна війна, постало питання про доречність існування топонімів на честь російських культурних діячів і пам'ятників їм. В країні, що веде війну, це викликало палкі дискусії. 

    Чи винен Пушкін? Хіба Булгаков – не киянин? Чи на часі знову, після декомунізації, перейменовувати вулиці? В цих обуреннях ми чуємо відгомін "неповності". 

    Не одне покоління українців виховувалося в парадигмі, що існує "велика російська культура", є окремі визначні досягнення інших країн і є національна (в нашому разі українська) – рустикальна, спрощена, тубільна. 

    Повна культура в сучасному розумінні – це величезний спектр: від вуличних графіті та ганстерського репу до опери й артхаусного кіно. Якщо десь на цьому широкому фронті ми програємо, десь бракує цілих ланок, ворог ще має шанс обійти нас з флангу чи вдарити в тил.

    Перше, що має бути знищене в ході нашого ар'єргардного бою з імперією – це міф про велич. Просто забути про ту гігантоманію. 

    Є імперський канон, витворений російськими класиками практично в усіх видах мистецтва. Найкраще його визначила Ева Томпсон у своїй праці "Трубадури імперії". І Пушкін, і  Достоєвський, і Булгаков – суть творці цього канону. І саме імперія з вдячності призначила їх бути "великими". 

    Якщо ми хочемо звільнитися і мати повну культуру, то маємо забути про ту "велич". Пам'ятники Пушкіну – це ті ж самі пам'ятники Колумбу, які викликають гнів у представників колишніх поневолених народів по той бік океану. Вигадані російськими придворними дати "заснування" таких міст, як Дніпро чи Одеса – це та сама маніпуляція, як літочислення історії Америки від 1492-го року. 

    Інколи постає питання: а що якби Україна не обрала важкий і сплачений багатьма жертвами шлях виходу з колоніальної залежності, а шукала шляхів мирного співіснування з колишньою метрополією? 

    Відповідь доволі проста: не треба далеко ходити за прикладами, коли є білорусь. 

    Одного разу я переглядав вуличне опитування, яке проводив телеканал "Белсат" у Мінську. Кореспондент просив перехожих (кожен із яких відповідав російською) назвати улюблені білоруські слова. Найчастіше звучало "Радзіма" (Батьківщина), але далеко не в усіх виходило назвати ще бодай два-три слова. 

    Ми в Україні бачимо білоруських добровольців з полку Кастуся Калиновського, у нас "прописався" білоруський рок-кумир Сяргей Міхалок, у Львові на BookForum ми щороку зустрічали білоруськомовні видавництва, які ніколи не могли взяти участь в аналогічному заході в рідній країні. 

    Ось той шлях, коли імперська культура вимагає "рівноправ'я" з національною, щоб згодом поглинути її, відтіснити на маргінес чи в еміграцію. Власне, цей дискурс задав сам диктатор лукашенка, який публічно висловив сумнів, заявивши, що білоруською "не можна створити щось величне". 

    В академічних колах українських істориків триває дискусія про те, чи була Україна колонією, чи вповні її стан підпадає під це визначення. Тим часом світ спостерігає за нашою війною проти рф і чекає пояснень, що ж відбувається. 

    Нас би краще розуміли, якби ми пояснили, що наша ситуація – це реконкіста, звільнення від ворожого панування, а не "сварка двох сусідів". Культура якраз і є одним із засобів донесення цієї інформації. Тоді нас почують. Відгомін наших суперечок не потоне у загальному шумі. 

    На BookForum 2022 я віртуально (фізично не міг, бо в той час перебував на фронті) взяв участь у дискусії "Імперіалізм та ідентичність", де ми з Оленою Стяжкіною, Абдулразаком Гурною, Лідією  Качо, Ігорем Померанцевим  та Джоном Лі Андерсоном говорили про різний постколоніальний досвід і українське звучання в ньому. 

    Участь у цій дискусії Нобелівського лауреата Абдулразака Гурни є безпосереднім свідченням того, що голоси колишніх колоній у сучасному світі чують. Наскільки добре почують і зрозуміють нас, залежить не в останню чергу від повноти нашої культури. 

    "УП".