"Я хотів би краще бачити поруч побратимів, які наразі в полоні, ніж отримати якийсь орден чи медаль", – каже прикордонник Ілля Ільяшенко на позивний "Смурф".
Іллі лише 21 рік, але за його плечима оборона Маріуполя і майже 10 місяців російського полону.
- Як широкомасштабне російське вторгнення розпочалося на морі?
- Як перебування в російському полоні вплинуло на життя хлопця?
- Чому тези, що "ніхто не народжений для війни" і "я втомився від війни" заважають перемозі?
Про це "Українська правда" поговорила з Іллею Ільяшенком.
Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.
"Я лежав на березі і думав: "Оце я попав!"
– 24 лютого ти зустрів на катері з іншими членами свого екіпажу в морі неподалік Бердянська. Як виглядав той ранок для вас?
– Той ранок я б назвав страшним. Мій сон перервала бойова тривога. На душі стало моторошно.
Я був навідником, тому одразу побіг до барбету (броньований захист гарматної установки – УП) і чекав наказу, що робити далі. Був готовий відкривати вогонь, але водночас було дуже страшно.
Погода була погана: вітер, штормило. У морі з'явилися російські кораблі.
– Наскільки їх було більше? І як ви оцінювали те, чи зможете їм протистояти та стримувати їхній наступ?
– Наш катер на той момент був один, а їх було десь п'ять. І озброєння в них було краще: якщо наші кулемети були калібру 12,7, то у них 30-й калібр був.
– Як вони поводилися?
– Вони зайняли таку собі кругову оборону, і ми опинились ніби як в оточені.
– У вас відбулось вогневе зіткнення?
– Ні.
– Тобто ви вирішили, що вам краще відійти?
– Так. Командир вирішив саме так зробити, і я вважаю, що це правильно. Бо ризикувати екіпажем, щоб нічого не добитися, не було сенсу.
Ми зійшли на берег і зайняли оборону території нашої бази. А наступного ранку ми вже висунулись на позиції. Командир зібрав весь підрозділ і запитав, хто готовий та має бажання виїжджати. Я одразу підняв руку.
– Чи було в тебе достатньо навичок для того, щоб виходити на таке бойове завдання?
– Фізичних навичок вистачало на сто відсотків, тому що я займався спортом. Але якщо казати про якусь тактику ведення бою, то таких навичок у мене не було. За спиною я мав один курс тактичної медицини (це – добре, тому що не у всіх він був).
Тобто свою працю як моряка я знав на відмінно. І наша підготовка як моряків була на відмінно. Але бої в місті – це зовсім інший тип боїв.
– Наскільки важко тобі було адаптуватися до нових умов військової справи?
– Увесь цей час, поки ми були в Маріуполі, було важко. Але я мав бажання вчитися: у мене завжди були питання до хлопців. Наприклад, як зробити так, щоб мене не задвохсотили. Вони сміялися, але всі підказували, як себе поводити під час мінометного обстрілу, артилерійського, як правильно пересуватися. Я вчився і під час самого бою.
– Ти отримав контузію. Як це сталося?
– Це був прорив на "Азовсталь". Ми були вже в повному оточенні. До нас в машину залетіла протитанкова ракета. Я втратив свідомість. Коли прокинувся, дах автівки був всередину провалений, а моя каска розірвана на дві частини. З мене стікало багато поту і я не розумів, що це. Думав, може, кров.
Був серйозний обстріл зі сторони ворога. По нашому сектору ворожий літак скидав свої ФАБи (фугасні авіабомби – УП).
Я побачив групу хлопців і приєднався до них. Вони мали планшет з картою. Вирішив бути з ними. Але по нас знову почали працювати, ми "розсипались", і я знову залишився один.
Пізніше біля річки я зустрів хлопців з "Правого сектору". Ліг до них. Вогонь був дуже масованим і кудись пересуватися для нас було великим ризиком. Тож ми знайшли укриття, де провели добу. Вранці вирішили висуватися далі.
– У вас було розуміння, куди саме йти?
– Було два варіанти: або висуваємося до річки, роздягаємося, все топимо і перепливаємо її; або пересуваємося до Пост-Мосту і переходимо його. Останнє для мене виглядало самогубством. Тому я запропонував піти до річки.
– Тебе не лякало, що це був квітень і було ще достатньо холодно, щоби долати через річку таку велику відстань?
– Насправді тоді, коли ми це вирішували, я про це не думав. Тобто мені здавалося: що там переплисти?! Я 3 роки плаванням займався – впораюся з цим! Я якось уявляв собі, що це буде набагато простіше.
Але коли я почав перепливати, коли повністю вже опинився у воді, то відчув, як моє тіло каже мені: "Ти – дурний!". Я навіть пів річки ще не переплив, а в нозі вже схопила судома. Я почав тонути, напився тієї води. Але через силу дістався іншого берега, де просто впав, бо тіло оніміло повністю, я не відчував нічого.
– Про що ти думав у той момент?
– Я думав: "Оце я попав!"
А потім повернув голову і побачив "двохсотого" з простреленою спиною. Зрозумів, що 100% десь може сидіти снайпер і треба щось робити. Ми з хлопцями почали бігти і паралельно блювали від того, що напилися річкової води.
А коли добігали до прохідної на "Азовсталі", де нас зустрічали інші хлопці, почався обстріл. Але всі залишилися цілі.
"Скоринка хліба – найцінніший подарунок, який я отримував за все життя"
– Оборона "Азовсталі" – те, про що тобі хочеться назавжди забути, чи, можливо, навпаки – те, про що хочеться говорити?
– Для мене це був якийсь дуже-дуже важливий період у житті. Там усі були одне за одного. Це надихало дуже.
Це той момент, коли ти заходиш до загального бункера і бачиш, як на одній маленькій ковдрі лежать по 3–4 хлопців і, притулившись один до одного, гріються. Це той момент, коли кожен їв по шматочку, щоб вистачило на всіх. Ні разу я не чув і не бачив, щоб там хтось когось кинув.
– Які завдання ти виконував на "Азовсталі"?
– На "Азовсталі" в основному у всіх було одне завдання – не дати ворогу зайти на завод. Тобто це були спостережні пункти, позиції, щоб завжди бачити ворога.
– Ти якось говорив, що був одним із тих, хто зустрічав вертольоти, які в рамках спецоперації прилітали на територію Маріуполя з додатковими боєкомплектами та бійцями. Чому саме тебе обрали для цієї місії і як виглядала твоя робота?
– Вони прилітали в порт, до місця, де всі ми були. Тож кому зустрічати, крім нас? Нікому.
Це було щось неймовірне: дивитися і бачити українські гвинтокрили в оточеному Маріуполі, бачити хлопців, які задоволені виходили з тих гвинтокрилів, радіючи, що змогли це зробити.
Я пам'ятаю, як вони пили теплий чай і запитували: "Хлопці, а як там: сильно стріляють чи не дуже?". А ми казали: "Хлопці, без зайвих слів: ви самі все побачите".
– Коли оборонцям "Азовсталі" віддали наказ виходити і здаватися в полон, що особисто ти подумав про це? Я розумію, що військові не обговорюють рішення командування, але так чи інакше всі ми люди і, можливо, десь всередині ти подумав, що це помилка?
– Я не думав, що це помилка. Я розумів, для чого все це робиться: щоб пораненим було як лікуватися, щоб вони залишилися живими. Заради них, я гадаю, більшість була готова і в полон, і на що завгодно.
Водночас у мене був страх через нерозуміння того, що станеться.
– До чого ти готувався?
– До найгіршого, але я недооцінив ворога і те, як це – перебувати в нього в полоні.
– Де особисто тебе утримували?
– Це була Оленівка. Потім повезли в росію: спочатку – Таганрог, потім – Кам'янськ-Шахтинський.
– Що особисто тобі давало сили триматися?
– Надія, що рано чи пізно це все закінчиться. Я дуже мріяв зустрітися зі своїми рідними. І це, можливо, мене тримало.
– У полоні ти зустрів свій день народження й отримав, як сам розповідав, один із найбільш цінних подарунків для себе. Що це було?
– Це був хліб. Як би це смішно не звучало, але це був хліб.
Кожного дня нам давали по 2 шматочки хліба. Один із них – скоринка. І я, і хлопець, з яким ми були в камері, обидва любили її. Але вона була одна. Тому ми їли її по черзі. І вийшло так, що в мій день народження була його черга їсти скоринку.
Але зранку він мені сказав: "Іллюхо, з днем народження тебе! Рано чи пізно все закінчиться. У мене нічого більше немає, тому я хочу подарувати тобі цю скоринку". Скажу чесно: це було прямо до сліз. Це найцінніший подарунок, який я отримував за все життя.
– Чого, окрім того, щоб цінувати ось такі прості речі, тебе ще навчив полон?
– Того, що треба кожен день по можливості телефонувати своїм рідним, бо може настати в житті такий момент, коли ти не зможеш з ними зв'язатися, не зможеш сказати, як ти їх любиш.
– Чи буває зараз в тебе так, що ти їси щось і згадуєш про тих, хто лишається в полоні, думаючи про те, що вони б теж хотіли це з'їсти?
– Так. Це в мене постійно. Я їм піцу якусь і хочу прямо взяти і якось її передати хлопцям. Постійно!
– Що ти зараз відчуваєш, коли дивишся на новини про те, що знову обмінюють українських в'язнів, що вони виходять на волю нарешті?
– Я безмежно радий за тих хлопців, які повертаються. І коли бачив нещодавній обмін, у мене прямо мурахи по шкірі були. Я так радів за них! Я так радію за їхніх рідних! Це навіть словами не описати!
– Інколи можна почути думку, що публічний розголос про людей, які перебувають у полоні, може їм нашкодити. Чи погоджуєшся ти з цим?
– Вважаю, що не нашкодить. Тому що коли я був у полоні, про мене теж люди кричали – мої знайомі, мої друзі, близькі. Це треба робити! Треба кричати. І я закликаю всіх, приєднуватися до цього, робити яскраві плакати, розголоси, щоб люди не забували.
"Із нас ніхто не був народжений для війни"
– Чи розуміє зараз суспільство військових, які повертаються з фронту чи з полону? Чи говорить воно з ними однією мовою? Чи готове взяти на себе відповідальність за них?
– Ні. У нас це не працює. І це – факт. Бо є люди, яких досі не зачепила війна: їхні рідні всі за кордоном або вдома, у них ціла квартира і вони думають: "У мене ж все добре. Навіщо мені піклуватися про когось ще?"
– Як ти ставишся до людей, які говорять, що "не народжені для війни" й або відкуповуються від мобілізації, або тікають за кордон?
– Щодо тих, хто виїжджає за кордон, у мене вкрай негативне ставлення.
Із нас ніхто не був народжений для війни. Я до війни навіть не був підготовлений, незважаючи на те, що був військовим-контрактником. Але ніхто не заважав мені під час боїв запитувати й дізнаватися, як правильно себе поводити, що робити в тій або іншій ситуації.
А тут люди зараз десь собі вдома, і вони просто не цікавляться нічим. Якщо у людини є бажання, то вона читає, тренується. Зараз багато полігонів – і безкоштовних, і платних. Все залежить від бажання людини. Тому ця фраза "Я не народжений для війни" – це просто смішно.
Треба займатися. В країні війна, і вона стосується кожного!
Війна ж у всіх нас? У всіх! Тоді чому ти відсиджуєшся вдома, а хтось ризикує своїм життям і захищає твою домівку, коли ти теж можеш взяти зброю і піти захищати!
І я не розумію фразу, яку чую в основному від цивільних: "Я втомився від війни".
– Часто чуєш?
– Так, часто.
Як ти, сидячи в теплій квартирі, у своєму місті, як ти втомився?! Як?! Ти кидаєш раз в тиждень донат? Це добре. Але що далі ти робиш? Нічого ж, правильно?
А хлопці, які воюють уже скільки місяців на передовій, вони втомилися. Я теж міг би сказати: "Я в полоні відсидів, я втомився, навіщо воно мені треба!". Але я цього не роблю. Хоча і дійсно втомився. У мене є проблеми зі здоров'ям, я хочу лікуватися. Але я стою і роблю щось, тому що я повинен це робити.
Якщо казати, що ви втомилися, й нічого не робити, то яку перемогу ви чекаєте?
Софія Середа, УП.