Солохині теревені

У мені щось тріснуло. Раніше я ніколи не звертала уваги на мале чоловіцтво. Не за зростом, а за здобутком. Завжди дивилася на самодостатніх чоловіків, які вміли самі робити і могли поділитися, як краще зробити. Чисто по-людському, без усіляких фіглів-міглів!
А зараз все інакше. Зайшла в супермаркет, підходить худорлявий чолов'яга, просить грошей. Дві руки, дві ноги, просто на вигляд горілчаний "мачо".
Іду по базару. На розвалинах сидять трійко. Ще тільки 10.00 дня, а вони вже гойдаються, в різні боки править ними спожите питво і гучно обговорюють українські дрони.
- Я колись був моряком, плавав, так я скажу...- , щось хотів договорити, його напарник перебив:
- Давай копійку, я "за дроном" мігом...

Виходжу з базару. Попереду чоловік і жінка. Він -  їй: "Ти казала мені купиш, бо в мене вже нічого нема". Вона у відповідь: "Канєшно, зараз..."
"Ну ти в мене багатюха", - задоволений чоловік видав комплімент своїй, імовірно, дружині, і аж озирнувся. Я нахилила голову, ніби не чую, не бачу, не хочу бачити...

Йду з торбами, назустріч молодик - потрьопаний як дідок, де його життя гамселило, не знаю, що навіть спортивні штани брудніші за сміттєвий бак.

Чому пам'ять чіпко вибирає з усього гурту таких "красенів", не знаю.
Ні, брешу, знаю, бо в мене клацнув порівняльний аналіз.
Доки вони щодня тупцюють землю у пошуках своїх "ендорфінів", гідні  хлопці розвантажують в чорних пакетах бійців ЗСУ, справжніх левів, у яких дружина, діти, дім і батьківщина. У яких ми в боргу будемо вічно, у яких залишається наодинці з "таким бомондом" родина  - і Україна.
Генофонд. Сукупність усіх генів... Боже, тільки не тих...

А тих, хто свідомий, розумний, вправний і мужній, немає. Клятий окупант забрав молодими і зрілими у достойного життя.  

Чи зовсім нікуди не ходити і не сунути носа до чужого проса? Може, картинка перед очима зміниться або моя ненормальна реакція?



 Світлина - Анатолія Білоконя, краєзнавця з Придніпров'я