Цивільні люди не просто так залишаються в зоні бойового зіткнення

З ФБ- сторінки Денис Янгол

 

 

 

 

Ми працювали в сірій зоні. Групою скритно заїхали в кинуту хату на хуторі. В хуторі було з десяток будинків, але жила лише одна родина — місцевий єгер із дружиною, старенька бабця років дев’яносто та ще одна пенсійна жінка.

Єгер доглядав кинуті господарства. Люб’язно допоміг нам налагодити колонку з водою й пригостив домашніми консерваціями. У його дворі залишилося багато худоби — від сусідів, які виїхали.

Через наш Starlink він зміг зв’язатися з донькою, яка виїхала закордон. Казав, що, попри війну, не збирається залишати свій хутір. Ми побували в нього в гостях — навіть пожартували, що у дворі справжній зоопарк.

Зранку повідомив, що поїде до сусіднього села, яке межує з позиціями ворога, — за паливом. Село вважалося «сірою зоною», куди ніхто не мав сенсу заводити військовий контингент - незручна з тактичної точки зору низина.

Я попередив його:

— Ви ж нікому не кажіть, що бачили тут військових.

Він лише кивнув:

— Розумію, чим це може закінчитись для хутора.

Наступного ранку, після повернення, він сів у машину разом із жінкою — і поїхав.

Ми теж саме того дня вирушили після виконання бойового завдання на точку тимчасового базування. Замість нас на хутір тихо заїхала інша група ССО нашої роти.

Того ж дня хутір накрили касетними боєприпасами. Бабці і жінці надали медичну допомогу.

Після того єгеря із жінкою більше ніхто не бачив.

І довго ще стояла у дворі спалена машина групи — як мовчазне нагадування, що цивільні люди не просто так залишаються в зоні боєвого зіткнення.

У кожного там — свої причини. І свої плани.

Потиснув руку, з повагою, Ваш Янгол.