У полоні мене рік і 9 місяців морили голодом і били, - воїн ЗСУ Іван Мацак
За матеріалами інтернет-видань
05.08.2024
117
Фото: Олександр Мацак - до і після рашистського полону
Наш земляк, Олександр Мацак, родом із Шарівки Ляшківської ОТГ, рік і дев’ять місяців провів у полоні у колишніх «мишебратів». Він погодився розповісти про цю свою сторінку життя, на щастя, перегорнуту майже пів року тому. Його розповідь – про глибину ненависті росіян до нашої ідентичності, їхнє справжнє обличчя як «братів», тортури, яким піддавали наших хлопців і дівчат…Це – свідчення про злочин, яке має бути закарбоване, задокументоване – і для нинішніх поколінь, і для майбутніх. Для своїх і чужих.
Наталія Мельник, редактор "Приорільська правда", мережа ФБ.
ОБРАВ ШЛЯХ ВІЙСЬКОВОГО
Олександр закінчив Ляшківську школу у 2004 році, вступив до Київського інституту телекомунікацій та звязку, отримавши фах техніка електрозв’язку. Розповідає, по закінченню навчання пару років шукав себе у цивільному житті. А в 2010-му підписав перший контракт із ЗСУ, і три роки служив у зенітно-ракетному полку. Потім знову два роки – майже цивільного життя, працював у МНС майстром звязку. Вдруге підписав контакт із ЗСУ у 2015-му, служив у 25 Окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді – командиром відділення спершу артрозвідки, згодом – батареї протитанкових керованих ракет. Два роки, у 2017-018, ніс службу у Царичанському військкоматі.
У 2020 році підписав третій контракт – служив у силах ППО. Наприкінці 2020 року потрапляє до 56 мотопіхотної бригади, дислокувалися у Маріуполі. Там його і застає велика війна.
«ЕТО ВАМ ЗА МАРІУАПАЛЬ І ДАНЄЦК"
В перший же день, 24 лютого – в його багатоповерховий будинок у Маріуполі, де жив, був приліт ракети. Олександр показує відео того міста – опустівшого, з робитими будинками, автівками, і з його емоційним коментарем: «Ну що, дочекались, ждуни русского мира? Ось він, зустрічайте! Як же я вас ненавиджу!..»
Їхня бригада, точніше її невелика частина – близько 300 чоловік, тримали оборону на заводі Ілліча. Були ще з ними морпіхи із 36 бригади, прикордонники, нацгвардійці. «У нас напередодні забрали майже всю техніку на Київ – напевне, там була потрібніше, - із сумом ділиться Олександр. - І ми тримали оборону - поки було чим, поки були бойові комплекти. Ми вшістьох тримали три точки. Оголило оборону здача сусіднього батальйону – не знаю, правда чи ні, але казали, що росіяни взяли у заручниці дружину командира, яка жила у Бердянську… 10 квітня був наказ на вихід, який ми виконали. Але повернулися – бо, напевне, нас здали, нас розбили, багато загинуло… Потім командир сказав розбитися на невеликі групки і так виходити».
Вийти вдалося. Але недалеко… У селищі Кам’янка, що під Маріуполем, їх і взяли в полон… Був погріб, місцеве СІЗО. Потім тиждень – сумнозвісна Оленівка, ще тиждень – Суходольськ. Там, всього єдиний тиждень із його довгого полону, згадує, були «людські» умови. Нормальне ставлення, харчування, душ, відпочинок, навіть музика. Бо «гражданіном начальником» був українець. Олександр навіть дещо виправдовує його, каже, той говорив їм, своїм співвітчизникам, що інакше не міг (не співпрацювати з росіянами).
28 квітня літаком їх доправляють до Смоленська. «Везли десь нашими автобусами «Богданами» із зав’язаними очима. На вході-виході били дубинами, в основному по ногах. Одного товариша по нещастю вдарили по голові. Вбили…
Першу добу на постійному місці «дислокації» не давали ні їсти, ні спати. Льодяний душ, «зековський» одяг, руки за спиною постійно. "Улюблена забава «братів» - електрошокером по геніталіях, по інших частинах тіла, побої, головою об стіну – постійно. Ми на « построєніях» повинні були бути нахилені, майже носами в підлогу – а вони бігали по спинах… У багатьох не витримували нерви, були випадки самогубства. Краще туди не потрапляти», - постійно повторював наш співрозмовник , і на його очі навертались сльози…
На моє запитання - чого ж, на його думку, вони так вели себе, як нелюди - просто подобалось знущатись чи чимось пояснювали своїм беззахисним в’язням таку звіряче поводження – казав, відповідали: «Ето вам за Маріупаль і Данєцк».
Тобто в їхньому хворому уявленні, військові діючої армії суверенної держави винні, що зі зброєю в руках захищали свої міста, давали відсіч окупанту.
ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗІ СЛОВА
«Вони нам весь час розповідали, що такої держави Україна, української мови – не існує. За українське єдине слово (іноді ж мимоволі сказане) – били нещадно. З ранку до пізнього вечора звучала для нас «Вставай, страна огромная», гімн росії, інша їхня музична пропаганда, - розповідає наш співрозмовник. - Кожного ранку ми повинні були «здавати» російські вірші, вивчені напам’ять. Пушкін, Лєрмонтов, про війну. Били, якщо не здав…»
Від автора. А ви кажете, що Пушкіна займати - вулиці перейменовувати тощо - не можна… Але ж це – також засіб катування наших полонених! Пушкіним, «страной огромной» вони так натужно і по-звірськи намагаються повернути нас у свою орбіту, попутно б’ючи електрошокером, дубинкою, знущаючись і звіріючи від єдиного українського слова… Можливо, років через 50, а краще 100, ми спокійними очима прочитаємо «Я помню чудноє мгновєньє» і «Капітанскую дочку», але не зараз.…
Хоча Олександр трохи іншої думки: «Чого, Пушкін же не винуватий. І вірші хороші, вчаться легко.
Вже у 2023-му нам дозволили читати книжки. Ми просили Біблію, Євангеліє. Ще я зачитувався Ремарком…. Трохи допомагало відволіктися від реальності».
«ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ Я ВАЖИВ БЛИЗЬКО 40 КІЛОГРАМІВ"
Одним із засобів тортур наших полонених було катування голодом. 200 грамів каші, пів чашки супу чи борщу, несолодкий кисіль – ось майже і весь раціон українців у російському полоні. «Солодкого зовсім не давали. Чай – це, ми якось порахували, 13 крупинок. Хліб був найбільшою цінністю, - розповідає Олександр. – Його давали обмаль, та ще й знущалися: давали так, щоб комусь із камери не вистачило шматка (його давали порізаним). Знаю, в інших і бійки були за хліб, за їжу. Але ми ділили порівну – що хліб, що, наприклад, суп: бо наші кати навмисне наливали одному пів чашки, іншому більше. Але ми зливали і все ділили порівну». За час полону жив, каже у камерах від 16 до 4-6 чоловік. Прогулянки на свіжому повітрі були рідко. Могли змусити стояти по 16 годин…
Коли вже нас обмінювали на росіян, на кордоні ми побачили їх - щокастих, вгодованих. І ми – по 40-45 кілограм, дорослі чоловіки…»
Від автора: коли бачиш фото щойно звільнених наших хлопців і дівчат, на думку невільно спадають світлини в’язнів нацистських концтаборів Другої світової. російський фашизм – «гідний» продовжувач найжахливіших його традицій.
ЗРАДНИКІВ НЕ ЛЮБИТЬ НІХТО. НАВІТЬ РАШИСТИ
А ще – росіяни пропонували нашим полоненим взяти російське громадянство і вступати до їхніх формувань із, напевне, колишніх українців, які у складі армії рф воюють проти нас. Є такий у них, так званий полк Богдана Хмельницького. «Бажаючих було мало…, - розказує наш співрозмовник. - Але і з них згодом росіяни знущалися, бо ж добре розуміють: той, хто зрадив один раз – легко зрадить і вдруге.
Моя колишня колега, з якою служив у Маріуполі і яка теж потрапила в полон, знаю, взяла російське громадянство. Засуджувати її не буду: вона сама родом із Маріуполя, нам же весь час розповідали по російському радіо, що вже чи не пів України під росією, Київ взяли, нашого президента арештували, чи не Польщу вже бомбардують…Новин справжніх ми не знали… Вона, колега, по звільненню з полону, через психічний стан визнана була непридатною до служби, готується слідом за родиною виїхати до Ізраїлю… А так зрадників я не бачив».
ВІРА РІДНИХ ЗДАТНА ТВОРИТИ ЧУДЕСА
Батьки Олександра півроку взагалі не знали про його долю, тільки потім їм повідомили статус сина-військового: пропав безвісти. Але вони вірили і сподівались, і по вірі їх дано їм… У 2023 році у телеграм каналах побачили прізвище сина – на обмін. «Тоді він зірвався, - каже Олександр, - після цього я вже був налаштований, що обміняють мене аж у 2025 році. Та, дякуючи Богу, обміняли мене у групі наших полонених 3 січня 2024 року. І цей обмін, вже на нашому кордоні, ледь не зірвався.
Це був вікопомний день. У час ночі розбудили, дали підписати якусь бумагу. Видали наші речі, частково. Знову побили «на дорожку», очі зав’язали скотчем… Відвезли на аеродром. Долетіли до Бєлгорода. Привезли на кордон із Сумською областю… на скільки я знаю, обмін стався завдяки ОАЕ – Об’єднаним Арабським Еміратам. Вони займаються такими справами».
ПОВЕРНЕННЯ ДО МИРНОГО ЖИТТЯ
«Я б далі служив, - каже Олександр, - дехто з моїх побратимів так і зробив. – Але ж пообіцяв сину, що я - буду в нього. Мама його загинула у ДТП в 2016 році, зараз йому 11, підтримка батьків – а я за двох – життєво необхідна. Тож, пройшовши реабілітацію – спершу був у Санжарах, потім у Львові, і звільнившись з армії, - шукаю себе у мирному житті. Вже набрався сил, кілограмів (переді мною, з радістю відзначила, вже сидів справненький чоловік – авт.), вже у пошуках роботи. Спілкуюсь із сином, із друзями - ось недавно був на зустрічі однокласників, зустрічав колишніх побратимів, намагаюсь відновити барви життя – воно прекрасне! А той період життя сниться в кошмарах. Тоді думалось – отак і пройде моє життя… Слава Богу, це позаду».
У нашої історії хороша кінцівка. Впевнена, що Олександр повністю відновиться, знайде себе – він, попри постійні сльози на очах при розповіді – все ж сповнений оптимізму, життєвих сил, планів. А скільки ж наших хлопців, дівчат – ще у російських катівнях!...Які щодня піддаються тортурам, насильству, чий дух, людську гідність намагають зломити, тільки за те – що вони українці; і які так чекають звільнення….Чекають, щоб ми, суспільство, «втомлене війною», не забували й про них, шукали, вимагали, пам’ятали, вірили…
«Найважче було морально, - ділиться наш співрозмовник. – До фізичних тортур ми звикли, навіть сміялися іноді між собою – мовляв, мені по нирках надавали, а мені по голові…. А морально відчувати себе безсилим, залежним від катів….Я якось просив у них пристрелити мене, не витримуючи… А вони сміялися в обличчя: «Пулю єщьо нада заслужить!»
Не забуваймо, що йде війна, що тисячі наших співвітчизників, серед яких є і наші земляки, приорільці, у полоні у тих, кого ще недавно вважали «братами» (а багато і справді є родичами, вихідцями із України). Не мовчімо, не робімо вигляд, що цього нема.
Олександру дякуємо, що знайшов сили і мужність поділитися пережитим. Хай у нього все буде добре.
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ