Війна - це і жіноча справа, - медикиня Людмила

За матеріалами інтернет-видань 05.09.2025 245

Раніше вона вірила, що війна — справа чоловіків. Тепер сама витягує поранених з-під обстрілів. Історія медикині Людмили, яка стала опорою для хлопців.

Мій девіз: "Я просто роблю свою роботу. Якщо мої знання та вміння потрібні тут і зараз — добре".

Народилася я в селищі Печеніги Харківської області. З дитинства я дуже позитивна, завжди усміхаюся і маю гарний настрій. Але іноді близькі та друзі скаржаться, що я занадто несерйозна і погано розбираюся в людях. Бо для мене всі люди — хороші. Закінчила медичний коледж у місті Куп’янськ за спеціальністю "медична сестра".

Війну я зустріла з родиною в Печенігах. Ми довго не могли оговтатися і зрозуміти, що як раніше — вже не буде.

Чомусь я завжди вважала, що війна — це справа чоловіків. Але зараз моя думка змінилася. Я вважаю, що деякі жінки виконують свою роботу краще, ніж хлопці. Знайомі запропонували мені посаду за моєю спеціальністю — і я погодилася. Раніше я не служила.

Медики на війні ніколи не знають, у яких умовах і де їм доведеться рятувати людей. Сьогодні ти можеш сидіти в затишному кабінеті, завтра — у вологому підвалі, а через годину — на узбіччі дороги чи в лісосмузі. Просто потрібно розуміти, для чого ти тут. Для нас, медиків, це звичайні робочі моменти: надання допомоги на різних етапах, залежно від поставленого завдання.

На мою думку, головне — це побратими. У 2024 році, коли наша бригада стояла у Харківщині, мені з колегою визначили точку, де ми мали забирати поранених. Ми заїхали в лісосмугу в темряві, почали маскувати нашу машину швидкої допомоги. І тут почули "вихід" (насправді я не одразу зрозуміла, що це був вихід, бо в цьому не дуже тоді тямила). Але мій побратим одразу збагнув, що це — і що воно летить у наш бік. Потім пролунав вибух десь за 50 метрів від нас. Чесно кажучи, я була в ступорі, навіть не почула, як побратим крикнув: "Лягай!"

А потім він сказав: "Якщо зараз ще раз прилетить — то це точно по нас працюють". Нам пощастило, що там були вириті окопи. Бо щойно він це сказав — ми почули ще один вихід. Він просто вкинув мене в окоп і закрив собою. Цього разу прилетіло ближче — його трохи контузило. Ми зрозуміли, що треба "вшиватися". Повідомили, що по нас працюють, і почали переміщення. Тоді я зрозуміла: мій побратим завжди мене прикриє і допоможе.

Такі події змінюють нас, медиків, які звикли в мирному житті працювати в більш-менш комфортних умовах, у спокійному режимі. Вони вчать мислити по-іншому, ухвалювати рішення швидко і з холодною головою. Тому в такі моменти поряд мають бути люди, на яких ти можеш покластися. Мені дуже пощастило — я маю найкращу команду. Медична рота — це як одна людина, велика родина. Ми всі різні, маємо різні завдання, але працюємо як один організм.

Ще був випадок, коли ми були в Донеччині. Наша команда (лікар, я та водій-санітар) везла пораненого на ПХГ. Звісно, водій гнав на всіх парах. І тут ми почали зупинятися. Спочатку ми з лікарем не второпали, чому. Потім зрозуміли: на дорозі стояли хлопці на пікапі, в машині були поранені. Вони побачили, що їде швидка, і почали нас зупиняти. Ми забрали їх — поранення були тяжкі, втратили багато крові. Одразу полетіли до пункту госпіталізації. По дорозі надали першу допомогу. Хлопці були з морської піхоти. Один із них всю дорогу повторював, як мантру: "Я сьогодні не помру, бо мені так бабуся сказала". Коли приїхали до лікарні, почали швидко діставати їх з машини і передавати хлопцям зі шпиталю. Я тільки потім збагнула, що ми витягали їх на руках. І досі не розумію, як я змогла підняти того хлопця.

Потужна команда побратимів-однодумців медичної роти 113-ї окремої бригади підтримує один одного, як у справжній родині. Бо кожен розуміє, чому він тут саме зараз. І я — невід’ємна частина цього потужного та злагодженого родинного колективу, чим дуже пишаюся".