Як у Львові на Різдво єдналася Україна

     На Різдво вирушили з донечкою до середмістя Львова, аби показати нашій Евоньці Дідуха. Йдемо вулицею Дорошенка. Бачу, що посеред вулиці на колінках сидить ошатно одягнена дитинка років 4-х. Люди, поспішаючи минають дитинку, часом озираючись, часом ні... Підходимо впритул. Бачу заплаканого хлопчика. Запитую:

- Ти загубився, сонечко? Де Твоя матуся?

     Роззираюся довкруж, аби побачити можливо відійшлу до крамниці маму. Не бачу. Гладжу малятко по руцях. Підіймаю його з колінок. Кажу, що йдемо шукати маму. Чемно слухається. Ледве щось бурмоче під носик. Помаленьку рушаємо... Бачу, що на віддалі метрів ста стоїть пані, сперта на поруччя при дорозі. Поруч велика торба і наплічник. Інтуїтивно цілюся на неї зором. Наблизившись з дитинкою до неї, запитую:

- То Ваш хлопчик?

- Так. Мій. Він не має сили йти. Я теж.

- Звідки Ви?

- З Дніпра. Йдемо пішки з вокзалу. Шукаємо гостел у Львові, де замовили місце. Не можемо його знайти, хоч карта показує, що він тут, поряд.

      Спокійно видихаю. Слава Богу, дитинка знайшла маму. Шукаємо спільно. Телефонуємо в гостел, просимо вийти нам назустріч, бо реально не можемо знайти тої Банкової вулиці (по якій я сотні разів ходила, але не знала, що то вона). Вийти нас зустріти відмовляються. Пропонуємо заплатити за це. Не чують. З картою ради не даємо. Я без окулярів.

      Беру дитинку на руки. Переходимо дорогу. Садимо геть сонне і знеможене маля на сходи якоїсь крамниці. Йду сама по Дорошенка шукати гостел. Влітаю в якусь ймовірну браму і запитую чоловіка, що виходить звідти:

- Чи не тут, бува, гостел? І де та, до лиха, Банкова вулиця?

       Чарівний пан не галицькою говіркою нарешті чітко повідомляє, що це перпендикулярна до Дорошенка. Запитую:

- Ви звідки?

- Із Запоріжжя.

Регочемо: запоріжець веде корінну львів'янку рятувати маму з синочком з Дніпра.

По дорозі невідь звідки долучається чарівна незнайома панна:

- Дякую Вам за "Ген українців". Ви змінили моє життя і моєї родини. Всіх своїх друзів підсадила на ваші програми...

      Біжучи з паном із Запоріжжя, дякую панні і запитую:

- Ви звідки?

- З Криму...

Обіймаємось очима, повними сліз.

     Нарешті прибігаємо до наших дніпрян. Пан із Запоріжжя хапає торби пані з Дніпра, я маленького хлопчика. Гостел уже поряд. Маленьке сонечко знеможене падає на східці. Матуся плаче з радости. Впізнає. Плаче ще дужче. Пан із Запоріжжя – просто лицар першопрохідник у старовинному Львові, де я ніколи не використовую гугл-карту і не відчитую неісторичних назв вулиць. Обмінюємось координатами. Далі змучена матуся з синочком прямуватимуть до Чехії...

      Господи! Дай нам сили знищити ВСІХ наших ворогів, аби наші діти не падали знесилені і мертві на дорогах наших міст.

   Отаке було Різдво 7 січня у Львові, коли на вулиці великого соборника гетьмана Дорошенка зустрілися заблуканий Львів, забомблене Запоріжжя, заракетений Дніпро і забавовнений Крим.

   Парадокс, але ніколи не був мені такий рідний Львів, як зараз. Бо тут фокус усієї України, що боронить своє право БУТИ. І БУДЕ, поки світ стоїть. Бо ми разом. До перемоги, код якої 2023!