московія невиліковно хвора на жахливу недугу під назвою «рашизм»
За матеріалами інтернет-видань
25.04.2026
111
Завжди пам'ятаю зустріч із Юрієм Миколайовичем Щербаком. Напередодні зателефонували на Українське радіо в Дніпрі: приймайте письменників з Києва! Будуть Слабошпицький,Щербак, Бондаренко.
Валентина Орлова, радіожурналістка, сторінка ФБ.
Звісно, прихопила "Чорнобиль". Ще ту, у м'якій синьо -плямистій палітурці, книжку, найперше видання! Юрій Миколайович не стримував здивування! Словом, все пішло! Якою ж насолодою було те спілкування в ефірі! Купа дзвінків,відгуків! Звісно, автограф на тій відомій про Чорнобиль книжці...
ЮРІЙ ЩЕРБАК: “МЕНЕ МОЖНА ЗАНОСИТИ ДО “КНИГИ РЕКОРДІВ ГІННЕССА”
Український письменник поставив діагноз керівнику Кремля, з приємністю згадує дружбу зі Збігнєвом Бжезінським і поховав сина з дружиною
Богдан Бондаренко, мережа ФБ.
Серед цьогорічних лауреатів Шевченківської премії чи не найцікавішою постаттю мені видається Юрій Щербак. Як мінімум з огляду на вік: йому, уявіть собі, 91 рік! Він почав експериментувати зі словом ще в середині минулого століття і ось щойно тепер, у 2026-му, головна мистецька відзнака України наздогнала письменника. Викликавши у декого з моїх знайомих, які не особливо стежать за літпроцесом, запитання: “А він хіба не був лауреатом?” Як не дивно – ні.
На рахунку киянина – майже двадцять книг. Від перших збірок оповідань і повістей до 500-сторінкових романів. А найвідоміший твір Юрія Щербака, звичайно ж, “Чорнобиль”, який побачив світ невдовзі після аварії на ЧАЕС і мав чималий резонанс. Те, про що тоді боялися говорити навіть на кухні, зазвучало на повен голос. До речі, саме ця документальна повість була серед джерел, що надихнули творців однойменного британо-американського серіалу, який вийшов декілька років тому на телеканалі НВО.
Нині письменник живе між Україною і Норвегією. Час від часу приїздить до рідного Києва. Як не для підготовки до друку нової книги, то на зустріч із читачами. Послухати одного з “останніх із могікан” української літератури, який відомий своїми антиутопіями, завжди збирається чимало охочих. Я ж мав можливість записати ексклюзивне інтерв’ю з Юрієм Щербаком. Ми проговорили з лауреатом-довгожителем понад годину: про повномасштабну війну, що триває п’ятий рік; секрети його творчої лабораторії; рецепти щасливого сімейного життя і, звісно, Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
“НАРОД, ЩО ВТРАЧАЄ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ, ПРИРЕЧЕНИЙ”
– Мене тепер можна заносити до “Книги рекордів Гіннеса”, – з усмішкою мовить “Ukranian People” Юрій Щербак. – Думаю, що я найстаріший лауреат, який коли-небудь отримував Шевченківську премію. Як кажуть, краще пізно ніж ніколи! Упродовж життя я три або чотири рази до неї наближався, але… Не вірив і цьогоріч, що стану лауреатом. Абсолютно. Не скажу, що це було самоцілллю, бо працював незалежно від того отримаю за це якісь відзнаки чи ні. Проте приємно, коли твою роботу так високо оцінює держава.
– Вас відзначили за книгу підсумків та пророцтв “Мертва пам’ять. Голоси і крики”. Як довго ви над нею працювали?
– Насправді я написав цю книгу дуже швидко. А розпочав 2020 року, коли у моєму житті сталися дуже болючі, страшні, трагічні події, які ледь мене не знищили. Тоді відійшли в засвіти мій улюблений син Ярослав, первісток, і дружина Марія, з якою ми прожили разом 63 роки. (Зітхає). Звичайно, це позначилося на романі, який вийшов песимістично-похмурим. Його головна думка – народ, що втрачає історичну пам’ять, приречений на зникнення… Дуже важливо це розуміти!
– В якому режимі ви зазвичай пишете: це щоденна праця чи не обов’язково?
– Ні, не обов’язково. Пригадую, колись я був у Будинку творчості й зранку зустрічався з одним відомим письменником та йшов разом із ним на зарядку або ж пробіжку. І він не раз казав: “Та-а-к, Юрію, швидше закінчуймо це діло”. Мовляв, якщо поети можуть собі гуляти, робити що завгодно, поки натхнення не прийде, то ми, прозаїки, повинні прив’язати себе ременями до крісел і працювати щодня. (Усміхається). Я ніколи не був прихильником такого підходу. Спочатку в моїй голові визріває певний план (часто доводжу його до кондиції по ночах), а вже потім, в якийсь момент, я розумію, що треба вмикати комп’ютер та братися до праці.
– Цікаво, за кордоном вам пишеться легше?
– Ви знаєте, так. Скажімо, коли нещодавно я був у Києві, то не мав жодної вільної хвилини. Мені постійно телефонували і кликали десь виступити. З тих запрошень половину довелося відхилити. До того ж я потім захворів. Тобто ця довкололітературна і громадська суєта забирають багато часу. А тут ніхто не відволікає. Я – сам, сиджу в кімнаті й можу працювати. Тож за чотири роки повномасштабної війни написав і оприлюднив п’ять книжок. Для мене самого це дивовижно… Якщо Бог дасть трохи натхнення і сил, я буду продовжувати.
– До речі, яких новинок слід чекати від Юрія Щербака?
– У видавництві “А-ба-га-ла-ма-га” Івана Малковича вийде моя повість “Чорнобиль”. Текст, що побачив світ у вісімдесятих роках, тепер рішуче оновлений та доповнений. Також я написав передмову з нагоди 40 роковин трагедії на ЧАЕС, де даю оцінку ситуації і спадщини Чорнобиля з погляду сьогодення. Взагалі цей твір – дуже важливий документ історії. У ньому звучать голоси тих, хто був під час вибуху безпосередньо на четвертому блоці. Вони й розповідають, що сталося насправді… До речі, книга вийде українською і англійською мовами.
– Це правда, що творці резонансного серіалу “Чорнобиль” надихалися вашою книгою?
– Абсолютна правда. Я сам про це не знав, але один мій знайомий, який був у Голлівуді, надіслав статтю Крейга Мезіна, ініціатора й автора цього проєкту, в якій той називає десять фільмів та книжок, що надихнули його на створення серіалу. Я був неймовірно вражений, побачивши на п’ятому місці обкладинку своєї книжки “Чорнобиль”, виданої англійською. Крім того, він написав дуже вагомі слова про мою повість. Тому пишаюся тим, що певною мірою був причетний до створення цього дуже важливого і дуже правдивого серіалу.
“ЦЕ ДИЯВОЛ, ЯКИЙ ЗАЙШОВ У ЦЕРКВУ”
– Одна з ваших останніх книг називається “Рашизм. Звір із безодні”. Скажіть, де корені цього явища?
– У минулому росії. Вона сьогодні погибельно хвора на цю жахливу недугу під назвою рашизм. Усе розпочалося десь із XIV століття, а сформувалося за Івана Грозного. Це хвороба ксенофобії, чорносотенства, зневаги до будь-яких життів і до будь-яких народів. Такий імперіалістичний агресивний стан. І за двадцять з чимось років, що панує путін, він прищепив мільйонам росіян цю страшну недугу.
Не думаю, що навіть після закінчення війни та хвороба відійде й росія вилікується, ставши, як мріє Ходорковський, “прєкрасной расієй свєтлого будущєго”. Я в таке не вірю. Думаю, рашизм і далі її пожиратиме, аж допоки країна не розпадеться на якісь там частини. Не обов’язково це відбудеться за життя нашого покоління, можливо, через два покоління, але це рано чи пізно станеться.
Наразі ж хвороба триватиме. Тим більше, що перемоги над Україною їм не бачити. І після поразки росіяни знову плекатимуть реваншистські настрої. Тому, маючи одвічного ворога на своїх кордонах, нам треба перебудувати державу, взявши за приклад Ізраїль. Це має бути держава з автоматом у руках, тобто максимально мілітаризована. Інакше ми не зможемо вижити у вічній борні між росією та Україною.
– Наскільки мені відомо, ви – доктор медичних наук. Який діагноз ви поставили б особисто путіну?
– По-перше, він соціопат. Це жорстока істота, яка немає жодної емпатії, жодного співчуття, жодної християнської чесноти. Коли він стоїть у храмі й молиться – це просто блюзнірство. Це – диявол, який зайшов у церкву та імітує віруючого. По-друге, путін параноїк, поведений на власній безпеці. Він боягуз і дуже боїться, що його десь приб’ють… Ось цими почуттями і продиктована поведінка господаря кремля.
Сказати, що він повністю божевільний – ні, не можна. Але те, що це особа, абсолютно позбавлена якихось людських рис – безумовно. Думаю, в основі там лежить жахливе дитинство та комплекс меншовартості. Той миршавий підліток, якого всі били і зневажали, прийшов у цей світ з великою, буквально вовчою, ненаситною ненавистю до всіх. Це – виродок роду людського… Він – хворий, безперечно. Як лікар я можу вам це сказати.
– Коли нещодавно ви приїздили до Києва, то напевно застали ворожі атаки на українську столицю. Як давали собі раду з емоціями?
– Україна зустріла мене повітряною тривогою. По дорозі з Варшави до Києва, у Житомирській області, ми зупинилися на АЗС трохи відпочити. І раптом десь у кілометрі від нас “бабахнуло”. Була атака шахедів, почала працювати ППО, щось падало й вибухало неподалік. Водій бусика, звичайно, перелякався та сказав: “Хлопці, давайте тікати звідси”. Проте у мене, ви знаєте, не було якогось страху.
Потім у Києві було декілька повітряних тривог. Одну я благополучно проспав – нічого не чув. А другу, що вона відбувалась у нетиповий час – зранку, просто проігнорував. Ніяких особливих переживань та бажання бігти кудись ховатися, наприклад, на найближчу станцію метро, не виникало. Абсолютно. Попри те, що було чутно вибухи. Чорт його знає – це фаталізм чи що, але я сам був здивований...
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ