ОЛЕСЕВА ЛОМІВКА НА ОКОЛИЦІ ДНІПРА

        Через тиждень 3 квітня річниця загадкового народження

           на Дніпропетровщині Олеся Терентійовича ГОНЧАРА

                         У ній 3 квітня буремного 1918 року народився

             наш земляк Олесь Гончар – класик української літератури

              минулого століття, перший лауреат премії Т. Г. Шевченка,

                   багатолітній голова Спілки письменників України,

                    академік НАН України і посмертно Герой України.

              Це він 1 грудня 1991 року на сесії Верховної Ради України

              оголосив результати волевиявлення українського народу

                                         жити в незалежній Україні

Гарні та заслужені і завжди теплі та зворушливі публікації друкували всеукраїнські видання в пам”ять про незабутнього Олеся Гончара. Але ось для Дніпропетровщини вони лунали й докором за те, що тут продовжували наче недооцінювати славетного земляка. Щоб гідно, шляхетно й належно шанували, так цього ніби не було й немає. Справді складні стосунки Олеся Терентійовича з рідним краєм, до якого він навпаки ніколи байдужим не був.

У всіх довідниках і енциклопедіях написано, що Гончар народився у селі Сухе, яке тоді називалося Сухою Слободою, що нині у Кобеляцькому районі Полтавської області. Однак рідна сестра славетного письменника Олександра Терентіївна Сова якось несподівано заявила, що насправді її брат на світ божий появився тут, у Ломівці, а це значить, що на околиці Катеринослава – згодом Дніпропетровська, а нині Дніпра.

- Я навіть хату пам”ятаю, в якій Олесь народився, - розповідала жінка. – Вона досі перед моїми очима як намальована. Низенька і глиняна, з зовсім невеличким віконцем над припічком. А стояла по вулиці, котра тоді називалася Оселедівкою. Зараз це Петрозаводська. Хата збереглася й до цих пір, але її добряче перебудували і обклали цеглою...

У цій хаті свого діда Біличенка народилася і Олександра Терентіївна, яка була на чотири роки старшою від Олеся. То хоч і була ще зовсім мала, а запам”ятала ранній квітневий день, коли дідусь вийшов на ганок і сказав: “Шуро, а ми тобі братика впіймали”. Інша річ, що через тиждень-півтора тут, у Катеринославі – а це ж був нагадаємо 1918 рік – зав”язалися запеклі бої з австрійсько-німецькими вояками. Тому молода мама Тетяна Гончар і схопила-спеленала немовля та пішки подалася з ним від біди подалі геть – аж до своїх батьків у Суху Слободу. Втекла від стрілянини і різанини. А її чоловік Терентій Біличенко зі старшою дочкою залишився у Ломівці.

Якихось інших подробиць Олександра Сова, яка не жалілася на свою пам”ять, не знала. Їхня з Олесем матуся так і не повернулася у Ломівку до чоловіка. Шура її також після ніколи не побачила. Там, у Сухій Слободі, вона тяжко захворіла і невдовзі померла. Батько ж, Терентій Біличенко, після похорону одружився вдруге – на рідній, але молодшій віком сестрі Тетяни Гончар. Та лише нову дружину і привіз у Ломівку. Сина назад не забрав. Через це сестра та брат і росли порізно. Олександрі чомусь і не нагадували про те, що в неї є брат. І батько ніколи не згадував про сина. Аж поки у 1935 році 17-річний Олександр не приїхав у Дніпропетровськ. Забажав, розповідала Олександра Терентіївна, побачити саме її, сестру Шуру. Оскільки рідні йому сказали, що Шура дуже схожа на їхню покійну маму Тетяну Гончар – “вилита Тетяна”. А батько Терентій Біличенко тут, у Ломівці, навіть не впізнав свого сина...

- А в моїй пам”яті той перший приїзд брата залишився на все життя, - згадувала Олександра Терентіївна. – Якщо з батьком він дійсно близько так і не зійшовся, то ми з ним поріднилися швидко і дуже, неначе давно зналися чи давно бажали цього. Нам одне одного досі якраз і не вистачало. Я чи не вперше тоді відчула, що не одна на цім світі. Що є у мене рідний брат, який полюбив так щиро і приязно мене, як ніхто ще не любив, і я стала найщасливішою у світі...

Оця розповідь на схилі літ і після смерті Олеся Гончара Олександри Біличенко-Сови багатьох у Дніпропетровську схвилювала. А працівників тутешнього обласного архіву зацікавила. Вони вирішили по можливості документально підтвердити або спростувати свідчення сестри Олеся Терентійовича. І їм, уявіть собі, вдалося знайти книгу метричних записів новонароджених і хрещених немовлят колишньої Ломівської церкви, датовану 1917 – 1918 роками. Книга збереглася, але час її не пошкодував: багато сторінок втрачено, а вцілілі переплутані місцями. Та є Бог на землі: дивом не загубився розділ із записами про новонароджених хлопчиків. Під 47-м номером у ньому і значився Олександр Терентійович Біличенко. Про батьків сказано так (цитуємо за оригіналом): “Крестьянин села Каменки (села, яке ще понад півстоліття тому спершу увійшло до Ломівки, а в складі Ломівки згодом потрапило і в межі сучасного Дніпра) Терентий Исидоров Биличенко и законная жена его Татьяна Трофимова Гончар, оба православные”.

Чому ж Олесь Гончар так ніде жодного разу і не зізнався, що він родом з околиці Дніпропетровська? Чому не вніс, погодьтеся, суттєвої поправки у свою біографію? Це ж бо не дрібниця для наскільки великої людини, якою він був. А особливо враховуючи, що з іншого боку ніколи не приховував: спочатку дві перші книги “Прапороносців”, а потім і повністю чи частково “Тронка” і “Собор” були написані ним у Ломівці. У будинку рідної сестри по вул. Клубній, 25.

- Олесь часто говорив мені, що йому ніде так легко і хороше не писалося, як у моїй хаті, - пригадувала бабуся Шура-Олександра Сова. – Він тут у мене жив не тільки після війни, коли доучувався в університеті, а й не раз приїздив то на ціле, то на півліта відпочивати. Хоч який то був відпочинок, якщо писав кожного дня.

Так от, чому Олесь Терентійович змовчав про істинне місце свого народження, зараз нам залишається тільки здогадуватися. Було в цьому щось глибоке, потаємне і особисте, чого нам, може, до кінця і не збагнути. Треба бути Олесем Гончарем, щоб материну Суху Слободу на Полтавщині, Суху Слободу маминого роду, свідомо вважати своєю батьківщиною і колискою.

Тетяна Гончар в Ломівку до Дніпра у дім старого Сидора Біличенка потрапила служницею. У діда Біличенка своїх було шестеро дітей, коли померла його дружина. Дід незабаром узяв за себе вдову, котра мала своїх троє. Ціла орава, яку треба було порати. От і найняв наймичку Тетяну Гончар, яку йому порадили якісь далекі родичі аж з Сухої Слободи за Кобеляками. Дівчина, мовляв, роботяща і охайна, без роботи ні хвилини не сидить, а лагідна і добра, хоч до рани її прикладай – не пошкодуєш. А вже за одного з синів Біличенка, Терентія, у 1913 році Тетяна і вийшла заміж. Наступного року народила донечку Олександру, ще через чотири роки сина Олександра.

Дивно, правда ж, і дочка Олександра, і син Олександр? Саме Тетяна і синочка наполягла назвати так, як і дочку. І Терентій, і всі інші Біличенки упиралися і не хотіли: “Навіщо після Шури Шурко?” Лише від Олеся сестра дізналася про цю забаганку матері. Як і те, чим мама її пояснювала. Тетяна ніби сказала: чує її серце, що ростимуть діти без неї, довго їм не випаде триматися разом – то нехай будуть як одне ціле. Отоді тільки й не розпадуться назавжди.

Що так і сталося, ми вже знаємо. Терентій Біличенко, одружившись вдруге, Олеся залишив у сім”ї Якова Гончара – рідного брата обох своїх дружин. Залишив – і забув про нього. Відрізав від себе, як скибку. Гончарі на Полтавщині виховували Сашка, від них він пішов і в школу. А в школі записався Гончаром. Малий-малий, а вистачило дитячої упертості чи волі. Йому казали, що він Біличенко, а він заперечував, що ні, не Біличенко. Тоді йому казали, що Гончарі, якщо розібратися, чужі для нього люди, а хлопченя перехитрило дорослих.

- А я хочу собі прізвище мами, - насупилося і заплакало.

- Не плач, - заспокоїли його. – Якщо справді хочеш, то буде по-твоєму. Будеш Гончаром...

Мав з цим, розповідала все та ж Олександра Сова, клопіт і згодом. Адже на прізвище Гончар одержав і свідоцтво про середню освіту. Поїхав до Харкова вчитися. А там дивляться у метрику – Біличенко, дивляться в атестат – Гончар. Так ти Біличенко чи Гончар?

- Гончар, - сказав, як відрізав, Олесь.

А Олесем Олександр став зовсім не задля, як багато хто тепер думає, гарного псевдоніму. Тоді він навряд чи ще й писати збирався. Бо насправді умисне нічого не вигадував. Олесем-Олесиком хлопця-сироту ласкаво, по-материнськи ніжно називала у школі його перша вчителька. Він був дуже вдячний їй за це. І вже ніколи не цурався цього імені.

- Олесь став Олесем Гончарем від бажання не залишитися безбатьченком серед рідних йому людей, - твердила Олександра Терентіївна Сова. – У маминому роду наше з ним коріння. Я сама, коли виходила заміж, не знаю й чому раділа, мов дитина, що відтепер у мене не таке довге прізвище - Біличенко, а коротке – Сова...

А щодо іншої версії, наче її Олесь «кріпко» образився на Дніпропетровщину, тому як ніби і “не захотів бути народженим тут”, то Олександра Терентіївна не бралася говорити за брата. Він не був таким, щоб ображатися на непутніх. Одначе сестра знала: справді незаслужено, наперекір совісті обидили та обмовили земляки Олеся. Люди старшого покоління пам”ятають, які утиски та гоніння чинилися на письменника після виходу у світ його роману “Собор”. Заходилися ж дубасити з усіх сил передусім на Дніпропетровщині. Робітник з металургійного заводу ім. Карла Лібкнехта писав, що такий роман робітникам не потрібен. Завідуюча фермою з Магдалинівського району, що в її селянському середовищі Гончара не зрозуміли. Хоч потім з”ясувалося: ні робітник, ні завфермою “Собору” не читали і в очі не бачили. А все це було ініційовано тодішнім компартійним керівництвом області. Воно ж бо не могло стерпіти кинутих і йому межи очі слів, що “не туди, отроки мої, ідете, ось вам інше знамено”. А ще більше за живе “отроків” зачепило те, що огидний Лобода з “Собору”, якому геть байдужі були цінності українського народу, “здав свого батька в будинок престарілих” – точнісінько так, як у житті вчинив і тодішній дніпропетровський партійний секретар. А тут ще й чутки, яких не перепинити, поповзли областю: “І собор, змальований Гончарем, схожий на неповторний козацький храм, що у Новомосковську, і все інше списано з Дніпропетровщини”...

Та навіть і сьогодні, коли “Собор” визнано першим сміливим і голосним закликом-набатом до воскресіння нашого багатостраждального народу, Олеся Гончара не вельми шанували у рідному краї. Не ставши безбатьченком, Олесь Терентійович став духовним батьком-наставником для всього українського люду, а на Дніпропетровщині як наче і не для всіх.

На Полтавщині у колишній Сухій Слободі, у хаті Якова Гончара, де минуло дитинство Олеся, давно відкрили музей письменника. А у Дніпропетровську є подібний же дім на вулиці Клубній, де Гончару легко й хороше писалося, та перетворити його на музей ніяк не спромогалися. Дніпропетровщина ніби й сама не бажала признати відомого письменника своїм вихідцем. Добре, що хоч Анатолій Клименко, котрий сам виріс по-сусідству з сестрою Гончара і пам”ятав, як «бабуся Шура» таких, як він, дітлахів, частувала молоком з медом, згодом ставши народним депутатом, допоміг у місцевій середній школі № 115 обладнати кімнатку-музей Олеся Терентійовича. Однак же кімнатки замало. Все, що зберігала в пам”ять про брата Олександра Терентіївна, не просто родинне. Це для всіх значуще, дороге і святе.

- Я весь вік була віруючою і завжди потайки молилася за Олеся, просила у Бога для нього благословіння і помазання, - признавалася Олександра Терентіївна Сова. – Олесь про це знав і ніколи не заперечував та не забороняв. Навпаки, був вдячний мені за божий захист. Я для нього була як заступниця і ангел-хранитель.

А сьогодні хранительницею пам”яті Олеся Гончара, як на нас,  має стати уся Дніпропетровська область. Цього від неї чекають в Україні. Вона й задля себе, аби, коли заходить мова про Гончара, не залишалася міченою провиною, мусила давно зробити все, щоб причащатися у соборі земляка-витязя українського духу.

                                                                                                                        Микола НЕЧИПОРЕНКО