Якщо поглянути на офіційні результати соціологічних досліджень у путінській Росії, можна дійти висновку, що прихильність російської громадської думки мінлива. Візьмімо, наприклад, результати, опубліковані дослідницьким центром ВЦВГД, який запитав, які країни громадяни Росії вважають ворожими. Понад десятиліття в рейтингу домінували Сполучені Штати, які незмінно вважали ворогами 60-70% опитаних. Аж раптом у травні 2025 року США опинилися на п'ятому місці з результатом 27%. Цікаво, що на перше місце вийшли не Україна, а Франція, Велика Британія та Німеччина. Україна посідає четверте місце в рейтингу. Росія майже щодня обстрілює українські міста і вбиває цивільне населення, але лише 38% росіян вважають Україну ворогом.

Такий результат аж ніяк не є абсурдом чи маніпуляцією статистикою. Це результат впливу путінського апарату контролю та пропаганди, який розповзся і зайняв майже весь публічний простір Російської Федерації. Під повним контролем перебувають телебачення і радіо як на федеральному, так і на регіональному рівні. Суворому регулюванню підлягають також видавнича діяльність і кіновиробництво, цензуруються музика, концерти, заходи і пропозиції музичних клубів. Зараз встановлюється контроль над інтернетом, над цифровими засобами комунікації. Експансія апарату контролю та пропаганди доводить, що в тоталітарному суспільстві, яке зараз створюється в Росії, цей вид контролю все ще є ключовим для підтримки стабільності режиму. А це означає, що пропагандисти стають критично важливими фігурами у грі за збереження беззаперечної покори громадян.

Тузи російської пропаганди

Російська пропаганда асоціюється з іменами Владіміра Соловйова, Дмітрія Кісєльова чи Маргаріти Симоньян. Іноді згадуються імена Ольги Скабєєвої та її чоловіка Євгєнія Попова. У пропагандистській діяльності недооціненими залишаються колись шановані у світі кінорежисери, такі як Карен Шахназаров чи Нікіта Міхалков. Однак кола, що формують апарат пропагандистського контролю в Росії, набагато ширші, адже до них входять тисячі людей культури і медіа: письменники, співаки, журналісти, знаменитості, репери, художники, лікарі, священники православної церкви та самопроголошені майстри білої і чорної магії. Водночас це середовище є антагоністичним і складається з фракцій, які борються між собою – навіть не на життя, а на смерть.

Вищезазначені імена телеведучих і постійних гостей вечірніх «токшоу ненависті», як іноді називають ці програми, у Росії належать до фракції «охраноти». Це безкритичні прихильники Путіна, його чиновників і кожного рішення, яке виходить з кабінетів влади. Обличчям «охраноти» є Владімір Соловйов зі своєю свитою експертів і постійних гостей, які відвідують його телестудію. Разом вони хочуть виглядати як яструби, позиціонують себе людьми, обізнаними у військовій справі та завсідниками лінії фронту. Це видно навіть у тому, як вони поводяться на екрані. Сам Соловйов роками стилізується під гібрид Сталіна і сенсея карате і у своїй програмі виступає одягнений у щось на зразок кімоно з коміром-стійкою à la генералісимус. Його колишні співробітники каналу Soloviov Life, такі як Сєргєй Карнаухов й Анастасія Кашеварова, також перейняли естетику радянської шинелі і виглядають так, ніби їх витягли з кадру радянського військового фільму. Однак за яструбиними гаслами про бомбардування Парижа, Лондона і Варшави, які час від часу вигукує Соловйов, насправді ховається стратегія наративної оборони Путіна шляхом перекладання провини за очевидні помилки влади на чиновників нижчого рівня або прямо на народ, який не повністю залучений до реалізації вказівок вождя. У цьому сенсі «охранота» не вигадала нічого нового і у своїй стратегії використовує стару наративну схему «хороший цар – погані бояри».

Завданням «охраноти» є не тільки передача точки зору влади та вказування пальцем на винних у невдачах поза цим колом. Соловйов і компанія виконують функцію параофіційних донощиків, використовуючи для цього свої програми і канали. Мабуть, найгучнішим прикладом ефективності механізму доносів була справа «Мурза» (Андрєя Морозова) – відомого військового блогера з Луганська, який вів популярний канал у месенджері Telegram. У своїх дописах він часто критикував рішення військових командирів, тим самим підриваючи, так би мовити, авторитет усього режиму. Особливо гостро він висловлювався про бої за Авдіївку, де, за його оцінками, загинуло 16 тисяч солдатів, при значно менших втратах з боку України. Цього було достатньо, щоб «охранота» накинулася на «Мурза». Функціонери зі стайні Соловйова, насамперед Армен Гаспарян і Юлія Вітязєва (остання родом з Одеси), розгорнули кампанію наклепів, звинувачуючи Морозова в усіх найтяжчих гріхах сучасної Росії, починаючи від «продукування капітулянтських вигадок» у Telegram, закінчуючи дискредитацією армії та зрадою. Атака була настільки сильною, що в лютому 2024 року «Мурз» опублікував допис, у якому повідомив, що покінчить життя самогубством, після чого застрелився.

Випадок цькування провоєнного блогера іншими пропагандистами продемонстрував те, що досі було приховано від широкої публіки – запеклість конфлікту в середовищах, що підтримують війну. Виявилося, що це боротьба не на життя, а на смерть, а на кону – доступ до медіаресурсів і великих грошей. Це відбувається тому, що на противагу соловйовській «охраноті» стоїть група військових кореспондентів – «воєнкорів» і Z-блогерів, відносно незалежна від офіційних інформаційних каналів, оскільки використовує для комунікації Telegram. Це середовище також позиціонує себе як продержавне, патріотичне і провоєнне, а свою участь у військових діях використовувало для побудови мережі людей, які підтримують збір коштів для потреб фронту.

Помста Соловйова

Яскравим прикладом є Тетяна Монтян, українська юристка, яка після 2022 року відкрито перейшла на бік російських агресорів і сьогодні об’єднує навколо себе людей, які підтримують донбаський сепаратизм. Монтян можна охарактеризувати як донбаську військову активістку, але таку, яка голосно критикує російську владу. На військових каналах у Telegram можна знайти безліч записів з Монтян, яка, напівлежачи на дивані (іноді явно п'яна), викрикує образи на адресу російської влади Донецька, а також Кремля. Це, природно, ставить її в опозицію до «охраноти», і сьогодні Монтян є одним з головних ворогів Соловйова.

Соловйов неодноразово під час своїх програм стигматизував Монтян як українську зайду і шахрайку, яка нібито незаконно збагачується, збираючи гроші на потреби армії, тоді як насправді купує собі квартири в центрі Москви. У цьому випадку Соловйов не збрехав, бо активістка дійсно купила дуже дороге житло в російській столиці. У відповідь Монтян та її прихильники реагують так, як можуть. В інтернеті можна знайти відоме відео з розореного Курахового на Донбасі, на якому видно Монтян з товаришем. Обоє веселі, стоять на руїнах якоїсь будівлі, посеред пустелі з уламків, які залишила після себе російська армія. Вона виконує роль чирлідерки і коментаторки, підбадьорюючи свого колегу, який пише червоним спреєм на шматку стіни гасло: «охранота, йди на х** і відсм-чи!». Комбатанти вибухають сміхом, показують середній палець, і запис закінчується.

У сутичці між Соловйовим і Монтян перший виявився сильнішим. У жовтні ця проросійська і пропутінська блогерка родом з Криму, яку в Україні переслідують, зокрема, за колаборацію, у Росії була внесена до списку екстремістів і терористів. У середовищі панує переконання, що вона завдячує цьому особливому статусу (навіть було перестрибнуто через етап «іноземного агента», який отримують вороги Кремля, перш ніж потрапити до списку екстремістів і терористів) зусиллям Владіміра Соловйова.

Але це не означає, що «охранота» остаточно виграла цю сутичку. Незабаром після цього Соловйова атакували чеченські кола на чолі з командиром батальйону «Ахмат» Апті Алаудіновим. Коли в листопаді дрібні пропагандисти, що належали до так званої мережі Соловйова, почали атакувати Алаудінова, той пообіцяв, що всіх посадить до в'язниці. У результаті частина нападників пішла на зустріч із чеченським командиром, щоб публічно висловити самокритику і вибачитися. Адже в ієрархічній структурі путінської Росії завжди знайдеться хтось сильніший за сильного. Завдяки своїй пристрасті до виступів у мережі Алаудінов сам став чимось на зразок військового блогера. Його зусилля в цій сфері були оцінені, бо у 2024 році він отримав звання генерал-лейтенанта і був призначений заступником директора відділу військово-політичної роботи в російському Міністерстві оборони, де організовує військово-політичну пропаганду й агітацію.

Усі ці чвари, доноси і показові каяття на камеру можна було б вважати банальним проявом дегенерації провоєнних кіл, але це лише частина правди. Ця гра на життя і смерть між захисниками і воєначальниками є, по-перше, грою на великі гроші. Як підрахували журналісти російськомовного телеканалу «Настоящее время», що веде мовлення з Праги, у 2023 і 2024 роках Соловйов отримав від Кремля на свої медіапроєкти по 1,5 млрд рублів, тобто близько 68 млн злотих на рік, а його бюджетний план на 2025–2027 роки становить 4,5 млрд рублів, тобто понад 200 млн злотих (для порівняння, телеканал Telewizja Republika має 40 млн рекламних доходів на рік, з яких він утримується). Проблема проєкту Soloviov Life, який поглинає ці гроші, полягає в тому, що він є вкрай неефективним, оскільки його ніхто не дивиться. Навіть показники на державному рутубі, де він публікується, демонструють мізерну аудиторію. Програми дивляться кілька тисяч глядачів, а часто буквально кілька. І саме в цьому полягає суть описаного конфлікту. Соловйов має доступ до вух правлячої еліти, гроші та державний ефір, але не має впливу на народ.

Гроші без охоплення, охоплення без грошей

Децентралізовані та менш контрольовані військові кореспонденти й інші Z-блогери не мають таких ресурсів, але мають тисячі і сотні тисяч слухачів і глядачів. Кожен допис терориста Ігоря Гіркіна, який зараз перебуває в російській в'язниці, читають понад 100 тисяч підписників його Telegram-каналу. Водночас кожен із центрів провоєнної пропаганди проводить власні збори коштів для підтримки військових дій, що є джерелом додаткових, величезних доходів. Отже, боротьба точиться за увагу глядача, за якою йдуть гроші, але кожна зі сторін використовує для цього різні ресурси.

Однак гроші не пояснюють повністю суті конфлікту і його запеклості. Боротьба «охраноти» і воєнних кореспондентів відбувається під пильним оком Сєргєя Кірієнка, першого заступника голови адміністрації Кремля, який відповідає за російську пропаганду. З огляду на чимраз більшу безвихідь на лінії фронту і рішучішу політику адміністрації Дональда Трампа, який прагне закінчити російсько-українську війну, екзистенційним питанням для режиму Путіна стає можливість зберегти вплив на російські маси. Зміна позиції Америки під керівництвом Трампа в рейтингу сприйнятих ворогів Росії показує не стільки невловиму мінливість російського суспільства, скільки силу впливу пропаганди.

Тож якщо незабаром на горизонті з'явиться примара закінчення війни і лусне потужний балон тріумфалізму, який роками надував Кремль, може виявитися, що лише ефективно організований апарат пропаганди буде здатен зупинити соціальну дезінтеграцію в Росії, яка перебуває в кризі. Ідеться про економічну кризу, свідками якої ми вже є, але також про ідеологічну кризу, яка може настати в умовах закінчення війни за відсутності капітуляції Києва. Відповідь на обидві кризи в післявоєнній Росії Путіна може бути тільки одна – подальша тоталітарна військова мілітаризація суспільства. Уже зараз Кремль, судячи з усього, усвідомлює це, коли через Кірієнка заявляє, що «гаряча фаза війни закінчиться, сподіваємося, що скоро, але інформаційна війна ніколи не закінчиться». У цій ситуації провоєнні пропагандисти різних таборів є учасниками смертельної гри в образи, цькування та доноси. Адже в загальному підсумку для Кремля матимуть значення лише дві речі – ефективність і керованість пропагандистського апарату. У цій грі в кальмара під наглядом Кремля переможуть ті, хто продемонструє наявність цих двох рис, а решту чекає в'язниця або смерть.

Переклад з польської

Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.

Оригінальна назва статті: Rosyjscy propagandyści grają w kalmara