Солохині теревені

Зараз буде не про Крим, а про Прапор. Просто ціну його вільного майоріння на вітрі зрозуміла у 2015-ому, їдучи з Криму.
У Криму в нас живуть родичі. І коли почалася у 2014 році війна, ми ще туди їздили двічі. На кордоні у Чонгарі до мене прискіпливо ставилися прикордонники через журналістську діяльність, але пропускали, бо - "до родичів".
Спочатку ми знаходили спільну мову з ріднею, опиралися на всім відомі факти окупації, а вже згодом телевізійні окупаційні "шамани" у їх головах вичистили повністю українське вільнодумство. Тому всіх, хто значився в нашому родовому дереві на території Криму, ми видалили з наших сімейних файлів. Але мова не про те.
Останній раз на Чонгарі мене довго тримали на пропускному пункті. І врятувало те, що я не фігурувала тоді в соцмережах. Це моє припущення. Але, коли відвели до окремої кабінки з відеокамерою, почали розпитувати про нюанси роботи, я злюкою дивилася на молодика в погонах, бо бачила, як до "выяснения" залишали там людей. Тому говорила чітко - коротко. Коли прикордонник почав по другому колу мене питати те саме, зрозуміла, що шукають зачіпку. Та добре, що пам'ять згрупувалася і видавала ті самі відповіді. У мозку вже прокрутила свої перспективи розділу із сім'єю, яка пройшла контроль і чекає, кусаючи губи...
Коли підійшла прикордонниця і забрала мене з тої кабінки та відвела  до моєї машини, я не чула її "счастливого пути". Бліда, як смерть, сіла до авто, і мовчала до того часу, як рухачись дорогою, ми не побачили український Прапор. От він і повернув мені мову.

Розвівався невеличким клаптиком на пекучому сонячному вітрі, і ніби посміхався мені. Я вийшла з машини, впала на траву і поцілувала землю. Мурашки лазили на колінах, якесь сухе тонке бадилля опинилося у волоссі, а я дивилася краєм ока на СВІЙ прапор і плакала. Я і зараз плачу, ніби  проживаю ще раз той давно пережитий момент.
Не стертий, не видалений і не минулий.

Вірите чи ні, а я і зараз, дивлячись на красивий і широкий Прапор нашої країни, який майорить у кожному куточку чи домівці українця,  бачу той, трохи вигорілий на нещадному кримському сонці, трохи тьмяний від дощів та вітрів, але  бадьоро підморгуючий мені клаптик на прикордонні. Мій.  І ніякого іншого не треба... 

Світлина - Анатолій Білокінь