Про геніальну художницю, її творчість і життя пише в UAHistory українська культурологиня Ганна Черкаська.

Катерина Білокур побачила світ 7 грудня 1900 р. на день Св. Катерини. Було це у далекому с. Богданівка Яготинського району.
Ні про яке навчання єдиної донечки батьки й чути не хотіли. Не тому, що треба платити, вони були заможними: борони Боже, тоді може й заміж не вийти! Букви дівчинка вивчила сама на печі. А ще вчилася, коли молодший брат робив уроки. Хлопець – не дівчина, її місце за прялкою, а його наука не зіпсує, тільки в люди виведе. Гриць дуже любив коней і одного разу Катря намалювала в його зошиті коней. З цього часу навіть брати в руки братові зошити, книги було заборонено. Катрі так горіло малювати але на чому? чим? От і вкрала дівчинка у матері шмат білого полотна і вуглиною намалювала. Так і повелося: намалює Катря квіти на полотні, потім випере – і знову намалює. Ховалася вона з малюнками, але селом пішла чутка, що дочка Білокурі причинна. І благали її, і лякали, що жоден парубок її заміж не візьме, але їй і не кортіло. Тоді батьки почали так завантажувати дочку роботою, щоб ніколи було й гадати про малювання.

1234567

На якийсь час батьки ожили: закохалася Катря, велося до весілля, але коханий про малюнки й чути не бажав, тому весілля не склалося.
Якось до їхнього села приїхала жити родина вчителів. Прийшла до них Катря, побачила збірник Шевченка – і наче хто дання дав, наче дроком напоїв. Ходила Катря до родини Куликів, брала у них уроки читання, малювання.
Двічі тікала з дому до художньої школи Миргорода, Києва, але кому потрібна людина без довідки про освіту?
Пізньої осені 1934 року Катерина заявила батькам: «Буду художником!» «З роду віку у нашому селі художників не було, а ти ж ще й баба!» – пролунало майже дуетом. Від обурення батько чоботом кілька разів копнув дочку – та побігла топитися. Із крижаної води мати її ледве витягла, довго відволодувала. Після цього інвалідність: ноги пухли, крутили, відмовлялись ходити.
А як же без ходіння? Катря ж все життя квіти малювала, але жодної не зірвала. Ходила у байраки за 20 кілометрів, аби змалювати чар-зілля. Катерина працювала олійними фарбами. Сама робила пензлі, вибираючи з котячого хвоста волосини однакової довжини. Для кожної фарби — свій пензлик. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.
«Роби, як знаєш!» – махнув рукою батько.
Якось по радіо почула Катря, як Оксана Петрусенко виводила «Чи я в лузі не калина була?» Написала вона листа співачці. Оксана ж нікому не могла відмовити: звернулася до закоханого в неї Павла Тичини, аби допомогти Білокур. З цього часу почалися виставки полотен художниці, яка жодного дня ніде не вчилася.
Її картини – осанна квітам.
Коли в 1954 р. у Парижі їх побачив Пікассо, він сказав: «Якби у нас була такого рівня майстерності художниця, ми б змусили про неї заговорити весь світ!»