АКТУАЛЬНІ ПОРАДИ ДО ЧАСУ: ДО НАМ ТРЕБА РОЗУМІТИ

Елла Лібанова,

директорка Інституту демо­графії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України.

НАЙБІЛЬШИЙ здобуток, який сьогодні маємо (якщо відволіктися від здобутків військових), — це єднання суспільства. І, можна стверджувати, оскільки я знаю результати досліджень, не тільки в сьогоденні: такого тривалого об’єднання не було ще ніколи. Але попри це сьогодні ми вже бачимо, що в суспільстві є поділ. Я не кажу про розкол. Розколу я ще не бачу.

Поділ я вбачаю за чотирма групами. Перша — це воїни, причому це не Міністерство оборони, скажімо, чи навіть Генштаб. Це конкретно ті, хто воює. Це може бути Тероборона, це можуть бути ЗСУ — значення немає. До цих людей ставляться з величезною пошаною абсолютно всі. Друга група — це ті, хто нікуди не їздив, хто ввесь час у Харкові, хто ввесь час в Одесі, хто ввесь час у Дніпрі. Не хочу говорити про Київ, тому що в Києві трішки особлива ситуація. Третя група — це ті, хто евакуювався, але евакуювався в межах України. Гадаю, що після війни матиме значення ще й час цієї евакуації — коли і наскільки. І четверта група — це ті, хто виїхав за кордон.

Я не хочу нікого ні засуджувати, ні щось пояснювати, ні схвалювати. Просто фіксую — є поділ суспільства за цією ознакою. І я страшенно боюся того, що своїми не зовсім розумними рішеннями влада може спричинити розкол за цими лініями. Для цього треба дуже небагато. Наприклад, була пропозиція — а давайте тих, хто нині перебуває за кордоном, простимулюємо економічно, щоб вони поверталися. Щиро кажучи, дурнішої пропозиції я у своєму житті ще не чула. Це просто провокація, яку важко навіть коментувати. Вдалося подолати це, донести, що цього не можна робити. І це ми з вами зробили. Ми, які розуміємо, що цього робити не треба і що це є небезпека.

Чи зможемо ми втримати єдність суспільства після війни? Не зможемо. Це нереально. Тому що наслідки війни, результати нашої перемоги всіх усе одно не влаштують. Тому що комусь буде потрібен парад на красній площі, комусь потрібно буде повернути наших із тюмені, комусь щось іще. Цього не буде. І це треба розуміти.

І я абсолютно чітко усвідомлюю, що росія нікуди не дінеться. Я знаю поки що лише одну імперію, яка змогла вичавити імперськість зі свого мислення. Ця імперія називається Велика Британія. Проте там сто років еліта працювала над тим, щоб вичавити оце. В росії все абсолютно навпаки. Це культивується. За рахунок цього розвивається імперськість. Тобто ми будемо жити поруч агресивного, сильного, мстивого сусіда. І до цього наше суспільство має готуватися.

Я не є політиком. Але я більш-менш розуміюся на тому, що має робити суспільство. Воно має своїм чітким голосом втовкмачити всім — і владі, і не владі — те, що в нас нема одного кабінету, де ухвалюються всі рішення. В нас є і має бути управління з боку громадянського суспільства, управління місцевої влади, об’єднання цих місцевих влад для вирішення певних завдань, об’єднання бізнесу, долучення влади до бізнесових справ, зокрема щодо просування нашої економіки на експорт.

І ще одне. Ми дуже часто сердимося на наших партнерів, що допомога йде так повільно. Нам би хотілося все і завтра або, краще, — позавчора. Знаєте, це результат того, що там демократичні суспільства. Швидко — це тільки коли в одному кабінеті диктатор сказав: «Буде так». А за демократії так не буває. І ми маємо до цього, зокрема, також готуватися. Тому що коли в місцевій владі рішення буде ухвалювати громада, а не голова сільради, то ця процедура потребуватиме часу і роз’яснень, і розмов, і переконань.

Я це веду до того, що демократія краще, ніж диктатура, кращого ж людство нічого не вигадало. Але й вона має недоліки.