Олександру Сосовському 34 роки. У мирному житті він комунікаційник та політолог. Уперше на фронт Сашко, який отримав від побратимів позивний "Консул", потрапив у 2015 році, брав участь у боях за Донецький аеропорт.
Сосовський повернувся на фронт на другий день повномасштабного вторгнення. Спочатку в складі Київської ТРО, згодом приєднався до рідної 93-ої бригади "Холодний Яр", яка звільнила від росіян Сумську область, а зараз – воює на Ізюмському напрямку.
У розмові з "Українською правдою" Сосовський розповідає про різницю у війні на Харківщини та Сумщині, проблему мишей та котів та про те, за що військові поважають Валерія Залужного.
Перша війна
По суті, ми маємо дві війни – перша з 2014-го року, друга – з 24 лютого цього року. Я довго зважував, чи йти воювати з самого початку в 2014-му.
Лягав спати, дивився на стелю і починав діалог із собою. В умі, без жодного звуку, коли ставиш собі питання: "А що? А як? А чи зможеш?". Тому що ти ж ніколи не був там, ти не знаєш, що це таке. Ти не знаєш, як це виглядає, не можеш цього відчути. Тобто ти боїшся, як би це дивно не звучало, показати себе боягузом.
А потім на війні вбили знайомого, який пішов воювати, і для мене це був такий тумблер, який змусив і думати, і приймати рішення, і діяти швидше.
АТО
Це був січень 2015-го року. Я – з районного центру, 15 тисяч населення, всі одне одного знають. Їду з Києва туди, приходжу у військкомат, кажу: "Готовий воювати". Мені у відповідь: "Точно? Є варіанти: тут, там". І тоді, і зараз, наскільки я розумію, є можливість уникнути мобілізації. Я кажу: "Та ні, я готовий". Все оформили, пів дня треба було, щоб це зробити.
Повертаюся до Києва, здаю документи на роботу, і мені також керівництво каже: "Може, тут є в Генштабі якісь вакансії, може, в пресслужбу". Я кажу: "Та ні, я пішов в армію, щоб залишитися в Києві чи що?".
Спочатку мав бути в іншому підрозділі. Приїжджали "покупці" (представники частин, які відбирають військовослужбовців – УП) з різних підрозділів. Приїхав представник третього полку спецназу з Кропивницького, тоді ще був Кіровоград. Я пройшов, що треба було, але там тільки через два тижні з'являлася вакансія.
А потім кажуть: є 93-тя, 92-а бригади. Я думаю: "Яка різниця, все одно служба є служба". І поїхав у 93-ю. Тобто це був випадок, хоча я знав про 93-ю, вони тоді якраз у Донецькому аеропорті були.
Ми поїхали, прибули в пункт постійної дислокації (ППД) бригади. Приходимо, а нас ніхто не чекає, тому що там когось звільняють, когось набирають. Приходжу до начальника персоналу, він каже: "Ось рота, де немає заступників, обирай".
Мій підрозділ вже перебував у зоні проведення бойових дій, на околицях Донецького аеропорту. І мені кажуть: "Через три дні ти поїдеш. Готовий? Можеш залишитися".
Тоді запитували ще. Якщо ти не хочеш, ніхто не змушує. Це не зараз, що вибір є лише перед мобілізацією. Якщо пройшов, то повинен виконувати свій обов'язок. Та й втікати якось дивно, можна вибрати хіба що не мобілізовуватися взагалі.
У той же день увечері кажуть: "Їде машина туди, отримуй зброю і вперед". І ми сіли в бус і поїхали на напрямок Донецького аеропорту. Наш підрозділ тоді дислокувався в районі Піски – Водяне – Опитне.
У тих краях ми були більше року. Хоча спочатку йшлося про якусь ротацію, але вона полягала в тому, що ми просто поїхали з однієї сторони Донецька – в іншу, на Красногорівку.
Коли приїхав у підрозділ, мені запам'ятався один хлопець. Він ще був неповнолітнім, але якимось чином обхитрив і мобілізувався, хоча йому військовий квиток дали тільки через рік. А найстаршому було 63. Я подумав: "Що? Цей дєд, а цей ще тільки школу завершив. Ну, як так взагалі?".
Один звідти, той звідти, у кожного своє в голові. Загалом люди дуже з різних сфер, регіонів, із різним прибутком. Для мене було якось складно їх в одне ціле скрутити, щоб ми там щось робили на користь підрозділу й держави. На той момент мені було 26 чи 27 років, я думав: "Блін, як змусити це все працювати?".
Командиром роти тоді був хлопець, який став товаришем, він одразу після пришвидшеного випуску Академії сухопутних військ у Львові пішов на штурм Авдіївки, потім аеропорт і, скажімо так, він молодий, але вже має свій авторитет.
А мені свій якийсь авторитет і повагу, щоб люди слухали, тільки треба довести. Яким чином? І тоді приймаю рішення показати своїм прикладом – починаю заступати на позиції, як звичайний піхотинець, пробуємо усі разом щось робити для підрозділу. І потім якось люди починають дослухатися, запитують, як краще.
Тоді я зрозумів, що, коли йдуть радитися, то це вже щось.
Або коли у мене було поранення, і один з теперішніх депутатів, а на той момент волонтер Юра написав у себе в соцмережах: "Комбат, Консул і Фартовий підірвалися". Ну і воно так виглядало, ніби все, кранти, можна поминати. І коли повертаюся в підрозділ з госпіталю, мої ніхто не знали, і кажу: "Це що за фігня?". А вони мені: "Ми тебе уже пом'янули!" Вони так накинулися, обіймати почали.
У кінці березня 2016-го року ми вийшли в ППД. У той момент пішли "непонятки" якраз – не стріляємо, там якісь домовленості, якісь перевірки. Для чого? Це мені було незрозуміло.
Мені тоді комбат каже: "Залишайся – будеш замкомбатом". А я кажу: "Санич, я подумаю".
Але потім вирішив: краще повернуся до цивільного життя й буду будувати щось тут.
Консул
Якщо чесно, я по життю вибирав футбол, а не дипломатію (сміється). Але коли залишився "без колін" (на футбольному сленгу – травми колін, несумісні з професійним спортом – УП), то згадав, що мені в школі реально подобалося. Це були географія та історія. Ну, і плюс-мінус англійська, хоча я вчительці англійської мови сказав: "Щоб я вчив вашу англійську? Ніколи в житті!" (сміється). Таким чином я і обрав міжнародні відносини.
Усе швидко перевернулося, і після шести років навчання в дипломі було написано: політолог-міжнародник, молодший науковий співробітник і перекладач з англійської мови. За роки в інституті я захопився можливою професією, почало реально подобатися. А коли в 2008 році вперше відвідав Штати, то мені навіть подарували "Дипломатію" Кіссінджера. Тобто все натякало на те, що спробую себе в цій сфері.
Завершив магістратуру, був практикантом Міністерства закордонних справ. Щоправда, це було при янику (експрезидент Віктор Янукович – УП). І коли мені сказали, що будеш дипломатом, але спочатку відпрацюй рік по договору, пропонували 900 гривень зарплати, а вже тоді оформимо повноцінно в штат і присвоїмо наймолодший дипломатичний ранг "аташе". Тоді сказав: "Соррі, я не потягну. Це забагато для мене" (сміється).
В армії я взагалі хотів собі позивний, який з Волинню був би пов'язаний, бо це рідний регіон. Але поки думав, приїхав один із волонтерів, який знав, що я Інститут міжнародних відносин завершив, і почав жартувати про "твоє консульство", а потім каже: "О, ти будеш "Консулом"! І воно якось так приліпилось – я сам не хотів цього. І в мене там реально на одному з наших КСП (командно-спостережний пункт – УП) було написано "Консульство".
Коли зона бойових дій ділилася на сектори, я чув у перехопленнях, що і на тій стороні в "ДНР" був якийсь "Консул". Але його вже зараз немає. Консул повинен бути тільки один (посміхається).
Друга війна
На другий день війни я пішов у ТРО в Києві. Ми почали на Печерську якісь зачистки, лазили по дахах. Потім нас відправили в Пущу Водицю на гостомельський напрямок.
Час то був часто дивний, бо ніхто не розумів, що відбувається. Я знаю, що таке Збройні сили, а там, в ТРО, взагалі не розуміють, що відбувається. Спершу кудись кидали, потім відміняли, то ми їдемо, то вже не їдемо, і так багато разів.
Через днів десять підходжу до комбата і кажу, що я в 93-ю їду, і мене там чекають. Він відповідає: "Нам треба люди з досвідом", не відпустить. Я кажу "ок", і через якийсь час приношу йому рапорт на перехід, підписаний собою, але типу ним. "Зрозумів", – відповідає.
А колишній комбат 93-ої бригади ще 23 лютого сказав: "Напевно, щось буде. Якщо буде, збираємося, хто хоче". І нас назбиралося приблизно 40 колишніх ветеранів із його батальйону, ще багато інших по інших бригадах чи підрозділах ТРО пішли.
Почекав ще кілька днів, коли мені машину купили у Варшаві, дочекався колишнього побратима з Польщі (вирішив покинути нагріте місце та піти воювати), і ми поїхали в ППД (пункт постійної дислокації) 93-ої.
Наступного дня ми були вже в Охтирці. І тут буквально в той же чи на наступний день місто бомбили з літаків. Коли була АТО, плюс-мінус все нормально: прилітають снаряди, але ти чуєш, що це, і ти знаєш звідки. А тут немає часу особливо думати.
Тут колона нашої техніки іде по Охтирці, а на сусідній вулиці – колона їхньої техніки. Тобто ні вони, ні ми не розуміємо, хто, де і що взагалі коїться. Їде наша колона, тут несподівано російський "Тигр" у нашу колону вписався, думає, що він у своїй колоні їде. Наші побачили – розфігачили його.
Було складно, але місцеві дуже тішили. Сумщина взагалі крута! Ми заходили в село якесь, там дітки, підходить до мене хлопчик і каже: "Я беріг цю жувачку для якогось солдата, який нас звільнить. Це тобі". У мене аж сльози покотилися. І таких історій дуже багато.
Часто буває навпаки – діти щось зупиняють і просять. А там діти зупиняли і щось своє намагалися віддати. Жінки плакали, махали, цілували, завалювали їжею. Якісь фільми згадуєш і думаєш: "Ні, це не зі мною. Такого не буває". І так постійно.
Обличчя ворога
У першій війні обличчя ворога проглядали в біноклі, десь нечасто візуально могли бачити. Але все одно були чітко визначені кордони, фронт і все ясно-понятно. Усі окопалися і прострілюють, вилазять, залазять, але плюс-мінус так.
У другій війні обличчя ворога – дуже близько, і ти його бачиш дуже часто. Ми виходили по цих селах в тили, які вони контролювали, і в якийсь момент так сталося, що з Тростянця була тільки одна дорога їм на вихід. Ми там вже оточили. І ми ходили туди, хотіли перехопити, коли вони там виїжджають-заїжджають.
Часто в лісах такі заїзди зі шлагбаумами дерев'яними. І ми так вийшли до одного з них, нас було шестеро, сіли в лісосмузі, чуємо – їде російська колона, 5-7 одиниць. А ми йшли цього разу розвідати, подивитися. Думаємо: ну, якщо вдасться, щось, може, відпрацюємо. Колона зупиняється за метрів сто, і один із військових кричить: "Паш, – таким акцентом противним, московським, – а давай направо!". Я такий кажу: "Ахіллес (загинув 20-го травня в бою на Ізюмському напрямку – УП), по ходу, нам триндець" – тому що нас мало і засобів мало, щоб знищити все, що у них є.
Якби вони нас побачили, нам би були гайки, бо відстань була 30 метрів. Я в мурашник лицем – бум, мурахи полізли по мені. Росіяни проїхали: "направо" – малося на увазі, просто рух далі по дорозі.
Якось одне із сіл брали, там було до 30 полонених. Ти з ними спілкуєшся, щоб зрозуміти логіку, чим вони дихають, що вони думають, про що говорять. Був один із москви, якого ми на Харківщині взяли, плюс-мінус мого віку, 34 чи 35 років, і він каже:
"У меня кредит 1,2 миллиона, уже пени на 150 тисяч. Плюс я приехал освобождать Донбасс от американцев!". Я кажу: "А Харківщина тут причому?". Якась така фігня.
Часто в них відпрацювання легенди починається, вони брешуть, щось ще трошечки від себе додають: "Я не стрелял, я ехал механиком". Ні одного навідника, ні одного стрілка, всі – "механіки"! (сміється) І навалюють такого, що просто вуха в'януть...
У мене є й особиста історія. Не сказав би, що родичі, але близькі знайомі. Вони родом із Волині, але виїхали в Тюмень газ-нафту видобувати в 90-х. На Євро-2012 вони приїжджали в Київ і жили у мене. З'їздили на Волинь, повернулися, кажуть:
"Вот вы всегда хотите отличаться от нас".
Я кажу: "В сенсі?".
"Вот мы ехали, и у вас покрытие на лежаках в вагонах кашемировое, а у нас – дермантиновое. Раньше же и у вас было дермантиновое. Вы специально это сделали, чтобы от нас отличаться?".
Я такий кажу: "У сенсі? Як до такого можна додуматися в принципі?". Вони завжди про якусь меншовартість. "Были у вас в метро – никакущее метро. Вот в Москве метро!". Тобто весь час якісь порівняння, аби нас принизити.
І коли в нас щось виходить, я бачу по знайомих, якихось родичах, їх це просто бісить. Умовно кажучи, той самий безвіз, про який вони спочатку казали "це фігня", але багато хто з них потім робив українські паспорти. Якщо тобі безвіз такий поганий, на хрін ти робиш український паспорт, щоб потім тобі в Барселону літати?
Втома
Суспільство зараз дуже сильно змінилося. Буквально за 2-3 місяці. Мені здається, що зараз вже починається трошечки таке: "Ми втомилися від війни, це все набридло і все таке, все не так однозначно".
Звичайно, що не все так однозначно! Тобто питань там і до влади, і до багато кого мільйон просто. Але ж люди на війні не за Володимира Олександровича воюють. Вони поважають інститут президента, принаймні можу говорити за себе. Я не можу сказати, що "все, я втомився".
Дисципліна, так само, як і мотивація, для мене дуже важливі. Коли до нас приїжджають та інколи кажуть: "От ви там десь недопрацювали, бо не вмотивували людину", у мене проста відповідь: "Ну, якщо мужик в 25 років і вище – невмотивований, нічого я з ним не зроблю, вибачте мене. Я можу дати пиз*юліни".
Але якщо все налаштовано, то можна середню температуру по палаті тримати, і цього достатньо. Не треба бігати, за*обувати людей. З цього нічого доброго не буде. Тебе будуть просто ненавидіти.
Холодний Яр
Ще в 2010-му році я зі своїм товаришем Сашком Положинським їздив саме в Холодний Яр, ми висаджували там дуби. Там була якась річниця, і ми туди їхали автопробігом із Києва. 12 років пройшло, і я повернувся в "Холодний Яр". Коли приходив у 2015-му році, бригада ще не була "Холодним Яром", ще була недекомунізована.
Історія Холодного Яру – це паралель, плюс-мінус те саме, що у нас зараз відбувається. Просто зараз в інших масштабах. Це визвольна боротьба, але я тільки надіюся, що результат буде іншим і висновки ми зробимо. Ті, хто з нас залишиться живими, побачать на вході зовсім інше.
Це не тільки про території. Мало кому сподобається, що я скажу, але, можливо, чим довше ця війна буде тривати (не в сенсі десятків років, а ще трошечки часу), тим, можливо, це краще допоможе нам випрацювати цей механізм об'єднання.
Тому що якби, умовно кажучи, взяли ворога за місяць, все повернулося б дуже швидко до попереднього болота.
Авторитети
Нам упродовж історії не вистачало єднання. І зараз у нас завжди говорять, принаймні в моїх колах спілкування, що то лідера немає, то ще щось. Я би не сказав, що зараз є лідер. Ми об'єдналися проти ворога, а не навколо лідера. Мені так здається.
У кожного є свої авторитети. У мене в підрозділі є явні порохоботи, і їм нічого не докажеш. Є ті, які голосували за Зеленського, і для них Порошенко – це взагалі зло. Є ті, які не належать ні до перших, ні до других. Буває таке, що прихильники різних політиків сваряться, але до конфліктів не доходить.
Загалом, політики в розмовах дуже мало, і чим далі, тим менше. І це більше саркастична історія. Ми якось виїжджали в Харків, і побратима набирає "Рейтинг" (соціологічна група – УП), опитування проводили. І він такий радиться: "Так, Консул, Гетманцев нормальний чи ні?". Я йому кажу, він їм відповідає. "А Єрмак це нормальний чи ні?". Я йому кажу свою думку, він відповідає. Щось ще питають, і він сам: "Залужний – це добре".
Плюс-мінус по якихось там показниках можна виявити, хто за кого, навіть якщо вони не говорять нічого. Є ті, яким дуже подобається Залужний, але вони не до кінця розуміють, що він собою представляє.
Ми із Залужним перетиналися ще під час першої війни, він тоді сектор очолював і приїжджав до нас. Ті фрази, які він говорив, і те, як він ставився до подій, які відбувалися, нам здавалися дуже адекватною позицією з військової точки зору, з точки зору патріота, людини, яка любить і поважає Україну.
Зараз Залужний – багато для кого показник, для когось – батько, його поважають, за ним готові йти. Його репутаційна історія – принаймні те, що відомо – достатньо прозора, чиста. Можливо, там, якщо він ще буде набирати вагу, розпочнуться якісь чорні кампанії проти нього.
Але якщо Залужного просто почнуть "валити" політики, то, звичайно, ніхто з цим миритися не буде. Не скажу, що там будуть бунти якісь, але варіанти, що армія може сказати голосно, звісно, є.
Чим подобається мені наша армія – що ніхто не мовчить. Якщо є якась несправедливість, усі проговорюють. Від солдатів – до офіцерів. Приїжджає генерал, але несе пургу – йому про це скажуть в очі.
У нас комбат і комбриг, з якими реально можна поговорити, можна сказати свою точку зору, десь переконати, а десь – ні. Але комунікація є. Ніхто з нас не ідеальний, всі можуть помилятися. І коли командир приймає іншу точку зору аргументовану, це вже говорить про якісь якісні зміни.
Побут війни, або Про котів і мишей
По суті, я бачу тільки свій підрозділ – що в мене справа відбувається, зліва. А що відбувається, наприклад, у Херсоні, я знаю лише з новин.
Не зовсім розумію реальний стан справ там. Тому що те, що в медіа – це в медіа.
Інколи те, що в мене відбувається, в медіа з'являється через тиждень, або взагалі не з'являється. Або інформація не дійшла, або ми просто її заблокували, щоб вона не йшла.
Ми робимо все для того, щоб просуватися вперед. Так, інколи це буває повільно, інколи буває швидше. Але шматок за шматком оцю понівечену, ніби решето, землю ми відвойовуємо. Це прям щоденно, щохвилини, там немає такого, що тиждень взагалі нічого не відбувається – інтенсивність постійна.
Нам часто просто не до новин. На фронті ми обговорюємо щось тактичне, оперативну обстановку, інколи буває якась стратегія. І обов'язково говоримо про дім. Наприклад, у нас є "Махно", який розказує: "Я тільки будинок купив, я там 36 років збирав на цей будинок". І він кожен день цю штуку перемелює. І в кожного якась своя історія, яка не може відпустити. Хтось ніколи не був за кордоном і тепер обіцяє точно поїхати. Ось такі примітивні прикладні історії.
Наприклад, зараз очікуємо проблему – в кінці літа – на початку осені приходять польові миші. Я ще з 2015-го року пам'ятаю. Поля не зібрали, пшениці багато, соняшник, кукурудза. А ми живемо в бліндажах, в землі. І приходять миші. Коли зима, холодно, буржуйки розпалили – вони перелазять туди. Багато хто до них негативно ставиться, бо можеш прокинутися, бушлатік відкритий, а там три мишки: "пі-пі-пі" – гріються. А в декого дах їде, ледь не стріляють по них.
Якщо правильно побудувати бліндаж, прямо ідеально до цього підійти, то можна так зробити, щоб вони туди не лізли. Але в нас є нюанс – кожен бліндаж зробити ідеальним немає можливості, бо намагаємося просуватися вперед. Безпека передусім, а вже комфорт – така собі історія.
У нас, коли ми були в Красногорівці, по селі старшина клеїв оголошення: "Купимо, обміняємо чи візьмемо кота!". Ми в людей брали маленьких кошенят і на позиції відвозили.
Перемога і життя після війни
Що таке наша перемога? Це коли наші діти і внуки будуть в цій країні жити, розмовляти українською мовою і працювати, відбудовувати і будувати нове. Якщо їм це вдасться, значить, ми зробили зі своєї сторони все, що могли, і те, що варто було. А не будуть жити десь там, в Торонто, Оттаві, Неаполі чи будь-де.
Зараз багато хто поїхав, частина там залишиться, я знаю таких людей, але частина повернеться.
Думаю, що навіть після війни все одно в нас будуть постійні дискусії. Просто ми такі. Ми все одно почнемо всередині бодатись один із одним. Тому що одразу вибори розпочнуться, різні меседжі будуть закидати, розколювати. А ми такі, що ведемося на це.
Тобто нам буде непросто, але точно цікаво. В будь-якому випадку сумувати не доведеться. (сміється)
Я не знаю, що буде через 10 років – футуролог із мене нікудишній. Але мені б дуже хотілося, щоб навіть коли зникне оцей об'єднавчий фактор довкола ворога, прийде перемога, ми залишилися чимось цілим.
Так, ми займатимемося кожен своїм, але у необхідні моменти – бажано, щоб це були превентивні якісь такі історії – щоб ми могли швиденько гуртом збиратися і робити те, що нам потрібно.
Коли завершиться війна – а я вірю: ми переможемо, – в мене в планах – повернутися в цивільне життя.
Звичайно, можна стати генералом. Але ні. Роботи буде багато і без цього.
Євген Будерацький, Севгіль Мусаєва, УП