Чи діждемося «Бурі в болотах московії», або від Саддама до путіна

Тридцять п'ять років тому, 17 січня 1991 року, стартувала легендарна операція "Буря в пустелі".

Їй передувало вторгнення Іраку до сусіднього Кувейту в 1990 році, окупація та анексія незалежної держави, резолюція Ради Безпеки ООН № 678 з ультиматумом іракському диктатору Саддаму Хусейну і, нарешті, формування багатонаціональної військової коаліції на чолі зі Сполученими Штатами.

Проти агресора та загарбника з Багдада виступили 42 країни світу: від Великої Британії, Франції та Саудівської Аравії до Люксембургу, Гондурасу та Сінгапуру.

Протягом п'яти з половиною тижнів тривала кампанія авіаударів по іракських стратегічних об'єктах, а 24 лютого союзники розпочали масштабний наземний наступ на окупований Кувейт і південний Ірак. Півмільйонну армію Саддама розгромили за кілька днів.

Вранці 28 лютого президент США Джордж Буш-старший урочисто оголосив: "Кувейт повністю звільнений!". У протистоянні з колективним Заходом іракський диктатор зазнав нищівної військової поразки, і навіть газета "Червона зірка" – офіційний орган Міноборони СРСР – надрукувала компліментарну статтю "Так воюють професіонали"…

Так, це був справжній цивілізаційний тріумф західного світу – і тридцять п'ять років по тому цей тріумф разюче контрастує з нездатністю приборкати Путіна та РФ.

Площа українських земель, окупованих Росією на початок 2026-го року, перевищує шість Кувейтів. Але про звільнення цієї території силами колективного Заходу навіть і не йшлося.

Межа західних амбіцій – переконати Путіна не йти далі і вже після гіпотетичного перемир'я розмістити обмежені військові контингенти у неокупованій частині України. Причому зовсім не факт, що ці скромні плани вдасться реалізувати на практиці.

35 років тому "Буря в пустелі" подарувала людству віру в справедливий світ. Світ, де добре озброєне зло не залишається безкарним.

Де сильні приходять на допомогу слабким. Де ООН – не місце, щоб товкти воду в ступі, а впливовий орган, здатний впоратися з диктатором-загарбником. І де за поняттям "міжнародне право" стоїть реальна військова міць.

Демонстрація американських військових можливостей за Дональда Трампа могла нагадати комусь події 1991-го; але ця поверхова схожість оманлива. Фактично сьогоднішня реальність – повна протилежність тогочасної.

Про міжнародне право в наші дні згадують лише невиправні романтики. Кремлівське зло руйнує сусідню країну, не зустрічаючи адекватної відсічі. ООН виглядає безглуздою копією Ліги Націй. А слабкі виявляються винними в тому, що вони недостатньо сильні.

Тридцять п'ять років тому багато хто вважав, що планета вступила в нову історичну епоху. Здавалося, із закінченням Холодної війни на Землі не залишилося місця для агресивних тиранів на кшталт Саддама, яких раніше терпіли та підтримували як "своїх сучих синів".

Здавалося, що практично весь світ визнав американців та їхніх західних союзників гарантами глобальної безпеки. За резолюцію Ради безпеки ООН, яку пролобіював Вашингтон і яка передбачала військові заходи проти Іраку, проголосував навіть Радянський Союз. А комуністичний Китай, який раніше ветував подібні резолюції, цього разу утримався.

Сьогодні, озираючись назад, ми усвідомлюємо всю наївність тогочасних надій. Те, що в 1991-му році виглядало новою історичною нормою, насправді стало вдалим та унікальним збігом обставин.

На той момент Москва вже надто послабшала, і її вдалося підкупити економічною допомогою. Пекін ще недостатньо посилився і його можна було спокусити американськими преференціями. А войовничий іракський режим не подужав придбати власний ядерний арсенал, який у XXI столітті фактично розв'язує руки російському режиму.

Якби Багдад мав ядерну зброю, історія з окупацією та анексією Кувейту могла б закінчитися зовсім інакше.

Втім, на цьому припущенні засновано бестселер "The Fist of God", опублікований британським автором Фредеріком Форсайтом кілька років по тому, 1994-го.

Відповідно до сюжету роману, на початок "Бурі в пустелі" іракським ученим вдається зробити одну-єдину атомну бомбу. Саддам має намір застосувати її в разі наземного наступу союзників. Цього виявляється достатньо, щоби створити неприйнятні ризики для коаліції ООН:

"Щоб оцінити наслідки, не потрібно було бути спеціалістом. Вибух атомної бомби миттєво забрав би життя понад сто тисяч молодих солдатів.

А за кілька годин радіаційна хмара, що всмоктала в себе мільярди тонн радіоактивного піску пустелі, почала б дрейфувати, сіючи смерть на своєму шляху.

Кораблі встигли б переміститися в менш заражені регіони океану, але наземні війська і мирне населення саудівських міст...

Хмара, поступово розширюючись, дрейфувала б на схід, спочатку захопила б Бахрейн і авіабази союзників, отруїла б море, потім нависла б над іранським узбережжям, знищуючи тих, кого Саддам Хусейн відніс би до числа тих, що не мають права на життя..."

Дізнавшись про бомбу, союзне командування відкладає наземну операцію проти Іраку на кілька днів. Тим часом доблесна британська розвідка встановлює місцезнаходження секретної іракської зброї, а не менш доблесна американська авіація знищує її високоточним ударом.

У вигаданій белетристичній реальності незламний Захід не побоявся навіть атомної загрози!

Саме такий образ західного світу – сильного, рішучого, практично всемогутнього і при цьому готового захищати міжнародне право – багато років існував в Україні.

Мікс реальних військово-політичних успіхів та гарного піару зробив свою справу: в Києві повірили, що для колективного Заходу справді немає нічого неможливого. Що за потреби США та їхні союзники розгромлять будь-якого агресивного диктатора.

Ми марно чекали відповідної реакції Вашингтона та Брюсселя 2014-го, а потім 2022-го. Ми довго не хотіли визнавати, що Путін – не Саддам Хусейн; і що долю покійного іракського колеги він повторить навряд. Як, зрештою, і долю венесуельця Ніколаса Мадуро.

Нинішній Захід вже не той, що на початку 1990-х: але річ не тільки в цьому.

Головна проблема в тому, що колективного Заходу з українських надій – готового воювати з ядерною державою через вторгнення до третьої країни – взагалі ніколи не існувало.

Існував лише привабливий міраж, якому події тридцятип'ятирічної давнини забезпечили достатню правдоподібність.

2014-го і особливо 2022-го наші надії коштували нам надто дорого. Але нас врятувало те, що незалежна Україна – не Кувейт. Україна зірвала плани агресора, і ворожій армії не вдалося захопити її за лічені дні. Україні не довелося чекати на власну "Бурю в пустелі" – рятівну операцію ззовні, якої в нашому випадку просто не було б.

Михайло Дубинянський