Для «хороших росіян» необхідні 40 років пустелі

Ольга Айвазовська
голова правління Громадської мережі ОПОРА

      Дискурс про хороших та поганих росіян повинен бути спрямований у конструктивне русло. 

Праведники не можуть чекати, коли буде повалено режим путіна після програшу у війні, ціною загибелі тисяч українських військових та цивільних. Вони повинні діяти. 

Праведники мають певні моральні обов'язки та не потребують публічного схвалення, бо їхні цінності та переконання є базовими орієнтирами, а не настроєм натовпу. 

40 років водив Мойсей свій народ пустелею не тому, що не міг знайти дороги до Землі обітованої, а тому, що ця дорога була шляхом очищення від рабського досвіду. 

      Інтелектуали ж мають обов'язок допомогти прийняти покаяння цілому народові, а також очистити його від спокуси мститися Україні та світу за програш. А це – цілком перспективна картина майбутнього.

     Масові поховання у лісі в Ізюмі в період російської окупації міста, 16 вересня. Фото: Суспільне Харків

   Хоча якщо хтось ще мріє про те, аби "зберегти обличчя росії путіна", то лише породить для історії хрестоматійний приклад, аби проілюструвати фразу "Добрими намірами вимощена дорога до пекла". 

З 2014 року ми маємо наочний трагічний досвід у цих прагненнях.

         Декілька активних євродепутатів наївно переконували авторку цієї колонки, що, коли виконати вимоги щодо російської мови путіна й внести її до Конституції, то він не анексує Крим.

російські політики, які називають себе опозицією до кремля та вірять в нову демократичну росію, повинні прийняти той факт, що до влади на чесних та вільних виборах після путіна вони прийти не зможуть. Адже все суспільство "виключення" та внутрішньої еміграції не стане в один момент демократичним. Не стане в одну мить суспільством, яке бере участь у політичних та управлінських процесах.

      Абсолютна більшість росіян підтримала війну активно чи пасивно. Можна ламати списи в дискусіях про правдивість соціології в авторитарному режимі, але українці, які мають рідних в росії, на власній шкірі відчули градус настроїв. Уявіть, якими ці настрої є в тих російських громадян, які не мають жодних особистих, родинних зав'язків із Україною? 

На будь-яких конкурентних виборах майбутнього російське суспільство буде шукати історичного захисту за свою позицію в недалекому минулому. Ніякого покаяння, тому і жодного прощення до реального правосуддя. 

           росія не зможе вижити у своїх кордонах після падіння сучасного режиму.

Ця держава трималась на страху та "сильній руці" і її розпад або відмежування окремих територіально-етнічних пластів буде природнім наслідком поразки такого режиму. 

Перед цим буде виголошено не одну чікен-промову. Пригадуєте промову президента США Джорджа Буша-старшого, виголошена ​​1 серпня 1991 року в Києві, за декілька місяців до проведення в Україні референдуму й за 3 тижні до проголошення незалежності України від Радянського Союзу? Світові лідери боятимуться перемоги над імперією більше, ніж готові будуть по-трошки підтримувати нашу законну та праведну боротьбу.

    росіян зварили, як жабу у воді, яка повільно нагрівалась. Українське ж суспільство йшло на майдани щоразу, коли режим потенційного автократа на вогонь ставив каструлю.

Тому на закиди, як важко та ризиковано боротись із пізнім путіном, хочеться лише запитати: чому ви в своїй більшості не боролись меншою кров'ю, коли це ще було реально? Чому ви цього не робите повноцінно, коли ви в безпеці за кордоном, живете та працюєте? 

      Самооцінка та самокритика є мінімальним індикатором адекватності людини, групи людей. Якщо сотні тисяч російських солдат без жодного спротиву з боку російського суспільства можуть чинити сотні тисяч воєнних злочинів на території незалежної України, то з російським суспільством щось не так. 

В часи тоталітарного режиму Радянського Союзу були сміливці, які віддали життя та волю за омріяну Незалежну Україну. Вони не чекали, що за їхнє життя вона стане такою, але вони інвестували в сьогодення не менше, ніж сучасники. 

     Складно прийняти, коли російські опозиційні політики театрально радіють перемогам української армії, до яких вони не мають жодного стосунку.

Між тим, їхня робота мала б полягати не лише в публічному засудженні режиму путіна чи війни, що дає їм певні привілеї на Заході. Саме росопозиціонерам належить забезпечити інтелектуальні інвестиції у стратегію, за якою буде розбудовуватися добросусідство після нього. 

Насправді всі вони вже однаково відповідають на Заході про те, чий Крим, хоча ніколи не дадуть вам відповіді на запитання, як саме вони повернуть його Україні. А цей процес буде складним навіть за умови, якщо (коли!) Україна отримає воєнну перемогу над росією. 

Потрібно переселити назад близько 400 тисяч росіян, які приїхали на півострів після 2014-го року. Потрібно позбавити громадянства тих, хто його набув під тиском, або відкрити велику міграційну програму для тих, хто хоче повернутись. 

        Ймовірно, щоб перейти до правової держави, росіянам доведеться змінювати конституцію, а ці зміни ще буде складно провести через референдум одразу після завершення війни. 

Кожному платнику податків доведеться платити репарації, а програми відшкодування будуть бити по бюджету та рейтингах електоральних лідерів. Втім, це картина ідеального майбутнього. В реальному нам доведеться битись за кожне з таких рішень вже з новими очільниками сегментованої росії. 

І якщо існують справді хороші росіяни, то від них на всіх конференціях та самітах я би хотіла чути план відновлення справедливості, а не плач за втраченим комфортом "лідерів" російської опозиції в екзилі.

        Окремі з них досі не можуть набратись сміливості, живучи за кордоном, в своїх блогах та текстах нарешті припинити писати "Данное сообщение (материал) роздано и (или) распространено иностранным средством массовой информации, выполняющим функции иностранного агента, и (или) российским юридическим лицом, выполняющим функции..." або ж публікувати карти України без Криму. 

Скріншот з YouTube-каналу Владіміра Мілова, соратника Навального

 

      Вони не можуть навіть у безпечному середовищі опиратись путіну. Тому шансів на внутрішній спротив з такими підходами немає.

Натомість, коли битва за Україну буде завершена нашою перемогою, багато хто з них буде претендувати на статус реальних політичних гравців. 

Втім, не можна виграти, боячись взяти участь у битві. Це вже більше схоже на тих, хто збирає падаль після обіду хижака, і всі вони мають назву – стерв'ятники. Я пишу саме так не тому, що хочу образити. В цьому немає жодного сенсу. Але сидіти й чекати, коли на полі бою всю кров буде пролито, то дуже сумнівне лідерство.  

       Страшні кадри з окупованих та звільнених територій України лише у наївних, інфантильних або інколи й недалеких людей не викликають тремтіння та бажання справедливості. Але подекуди вже західні ліві ліберальні партнери плутають праведне покарання з помстою. Та помста не має правил, процедур і мети вплинути на картину майбутнього. 

Ми ж говоримо про невідворотність кари, яка зупинить вир російських акцій геноциду проти українського народу, допоможе імперській основі російської державності зазнати колапсу та закриє історичне питання. 

Радянський Союз не був засуджений за злодіяння тоталітарного режиму інших народів, тому його модель, ідеологів та історичних постатей на кшталт Сталіна не просто не засуджували, а й оспівували протягом останнього десятиліття. 

                 Не відводьте очей від фото жертв, живих чи мертвих.

      Мені резонує вже який день крик душі молодої жінки з Харківщини, яка говорить, що її родина потрапила під обстріл у мирному місті, й вона не має більше дому, не має машини, але вона жива і прагне єдиного – справедливого правосуддя. У неї синє від гематом обличчя, очі сповнені сліз, тремтить голос. Але вона просить лише одного – суду над винуватцями.

Цей заклик до дії має бути реалізовано, інакше нам доведеться чекати, що все вирішить Суд Божий, але це не точно. 

Жертви та біль українців не можуть зрівнятися з дискомфортом росіян, які отримали трішки санкцій, трішки знецінення, трішки відторгнення.

     Замість того, щоб боротись за свій комфорт, вони вже зараз повинні боротись за покарання воєнних злочинців, міжнародний трибунал проти російської верхівки, програми конфіскації активів росії та відновлення інфраструктури України, зокрема й за рахунок майбутніх платників податків. 

Солідарність не у стрічках, які скоріше є оберегами на Заході, а в реальних діях, які не будуть популярними в росії, які не винесуть лідерів на політичний Олімп, а лише закопають в електоральну яму. 

Всі кроки та завдання можуть бути укладені в Exit Strategy, директиви до якої напише українське суспільство. І нехай вона стане мірилом оцінки якості нової політичної еліти нової росії. 

Лідерство полягає в готовності відмовитись від власних інтересів заради колективних, але все починається з покаяння та правосуддя.

Над цим ми точно будемо працювати. А от чи будуть росіяни – то вже питання-мірило для кожного з них.