Душу народу треба рятувати, душу нації, - Іван Миколайчук

   Учора був День пам'яті геніального українського актора Івана Миколайчука. Я вже неодноразово згадував про нього, але ім'я такого чоловіка завжди має бути на слуху.

Його називають символом українського кінематографа, обличчям і душею поетичного кіно, втіленням невмирущого українського духу. Він виринув ніби з карпатських легенд і співанок – незвичний для радянського глядача, небуденний, незвичайний, неповторний.

   Олег Вишняков, громадський діяч, мережа ФБ.

    Ми його знаємо за грою у фільмах: "Білий птах з чорною ознакою", "Захар Беркут", "Вавилон ХХ", "Легенда про княгиню Ольгу" та інших.

   Та ім'я Миколайчука продовжує яскраво асоціюватися з Іваном Палійчуком із кінокартини Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Колеги по знімальному майданчику завжди називали його «народним» актором.

   Його любили глядачі. І це було між ними взаємно.

   За своє життя Миколайчук зіграв 34 ролі, більшість із них відображали патріотизм до України та незламну волю українського народу.

  Власне, за правду в СРСР він і носив тавро "неблагонадійного". У 70-ті, коли почалася гонитва за діячами культури, страшним ударом для Миколайчука став арешт Сергія Параджанова. Пізніше його самого кваліфікували як людину ворожої ідеології і заборонили грати.

   "Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності - в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров'я, то не загубиться і його традиційна культура».

    Ці слова Івана Миколайчука підтверджують, що своїм талантом він показував українцям, хто вони є насправді. Не той образ, який був популярним у радянські часи – українця, який мислить приземленими категоріями, піклується лише про власну ситість та добробут. Він зламав цей стереотип та показав усім справжню українську душу – глибоку, готову піти на подвиг заради своєї нації.

   Миколайчук рано пішов з життя, 3 серпня 1987-го. Йому було всього 46.

Вічна подяка та пам’ять.