Ферма стала для нього новою точкою опори після війни

«Я знаю, де військкомат», – так ветеран з Полтавщини Андрій Пидорина відповідав знайомим, що робитиме, якщо почнеться повномасштабна війна. Коли вона справді почалася – він просто поїхав туди, бо вважав це правильним.

Сьогодні Андрій знову вдома. Тепер його день починається не зі збору спорядження, а з обходу поля. Тут росте малина, між рядами – часник, а вже зовсім скоро з’явиться й спаржа. Ферма стала для нього новою точкою опори після війни.

До повномасштабного вторгнення життя Андрія було цілком звичайним: робота, спроби власного бізнесу, родина. Він встиг попрацювати інженером, підземним електрослюсарем, навіть мав магазин військового спорядження – тоді ще не знаючи, наскільки близькою для нього стане ця тема. Був на Революції Гідності, пам’ятає відчуття 2014 року і те усвідомлення, що війна – не щось далеке.

24 лютого він зустрів на роботі. Далі все закрутилося швидко: мобілізація, служба в бригаді, різні підрозділи, різні посади. Стрілець, кулеметник, мінометник, робота з безпілотниками, протитанковий взвод.

«Я хотів розвиватися і брати відповідальність. На війні або ростеш, або випадаєш», – каже він.

Повернення додому після трьох років служби було непростим.

«Десь через кілька місяців дружина сказала, що я знову став схожий на себе. Але вже іншим», – згадує Андрій.

Паралельно тоді він думав: що далі? Хотілося справи, яка даватиме дохід і сенс. Сапборди залишилися хобі, а от фермерство виглядало реальнішим – земля вже була.

Почав із малого. Посадив тестову ділянку малини, щоб зрозуміти, який сорт «підійде». Помилився, але скоро ж і виправив. Залишив те, що годиться. Сьогодні в нього на полі близько семи тисяч кущів. Між ними – часник, висаджений пізніше за інших, але з хорошими шансами на врожай.

Коли з’явилася ідея масштабуватися, Андрій подався на грантову програму Українського ветеранського фонду. Перший раз виявився невдалим.
 

 

«Я не здався. Просто зрозумів, що мені бракує знань», – каже він. Почав вчитися, слухати, спілкуватися з іншими фермерами.

Саме тоді в його житті з’явилася спаржа. Культура, якої в Україні небагато, яка потребує терпіння, але має великий потенціал. З новою ідеєю Андрій знову подався на конкурс – і цього разу виграв!

Проєкт передбачає висадження майже 19 тисяч саджанців і автономну систему зрошування.

«Це не про швидкі гроші. Спаржа вчить думати на роки вперед», – пояснює фермер.

Перші врожаї будуть скромними, але Андрія це не лякає.

Для нього ферма – не просто бізнес.

«Країна, яка воює, має не лише відновлюватися, а й створювати. Вирощувати своє. Спаржа може бути українською і доступною», – переконаний він.

У планах: переробка малини, крафтові джеми, партнерства з ресторанами. Уже зараз є ті, хто готовий забирати весь урожай.

Андрій будує справу без миттєвих результатів, але з чітким розумінням шляху.

«На війні ти знаєш: щоб щось вийшло, треба діяти системно. У бізнесі – так само. Це довго. Але я знаю, куди йду».