Марія Заньковецька - королева, яку Україна не забуде

Історик Ганна Черкаська, сторінка ФБ.

   Старовинний дворянський рід Адасовських 4 серпня 1854 року святкував день ангела дружини поміщика Марії. Раптом господині стало погано. Пішла, лягла – і народилася донечка. Назвали її Марією.

   Далі було веселе, співуче дитинство. Батько мав власний хор і керував ним, а Маня співала чудовим мецо-сопрано. У 16 років вона закінчила пансіонат у Чернігові, де Микола Вербицький викладав літературу. Мріяла про консерваторію, сцену, але жінці була одна дорога – під вінець. З’явилася крамольна думка про фіктивний шлюб, як у Софії Ковалевської. Але у Ніжині її урочисто звінчали і офіцер артилерії Хлистов розплів дівчині косу.

   У 1882 році прийшло Марії запрошення до української театральної трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський - знайшов переконливі аргументи. 27 жовтня 1882 р. у Єлизаветграді відбувся дебют Заньковецької у п’єсі «Наталка Полтавка», Петром був Тобілевич-Садовський.

  Марію Марко Кропивницький спершу взяв у свою трупу лиш на епізодичну, майже без слів, роль старої баби Зачепихи. А як побачив на сцені в ролі Ярини в «Невольнику» Шевченка, заплакав, зняв свій бірюзовий перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!».

   Фізіолог Павлов плакав, бачивши гру Заньковецької у «Наймичці». Антон Чехов твердив: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде».

   Велика українська актриса пішла з життя 4 жовтня 1934 р. Вона померла у Ніжині, але поховали її на Байковому кладовищі у Києві.

  Цікаві та маловідомі факти з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.