Мусимо спершу виграти війну в самих себе, - Лев Баглик

   Серед багатьох захисників, та й у тилу, останнім часом багато говорять про кінець війни. 

   Яким він буде? Коли настане мир? Хто піде першим на поступки? Чи будуть і які саме будуть наслідки компромісів? 

    Лев Баглик, командир евакуаційного підрозділу 14 Окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, "УП".

   Більшість задають такі складні запитання в контексті нашої з вами перемоги над окупантами. Ми, захисники, віримо в перемогу, тому й рішуче діємо на полі бою. Тому ми ще досі всі тут – на лінії запеклого історичного зіткнення. Тому ми продовжуємо насипати щедро ворогам свинцю й вогняного пороху, методично перемелюємо озброєну орду зі сходу.

   Втім, не важко помітити, що програємо ми не ворогам, а самі собі. З багатьох мільйонів українців оновили дані в ТЦК та СП не всі, далеко не всі. Гасла, емоційний підйом та заохочення, навіть здоровий глузд вже давно чомусь не працюють, навпаки – з'явилися зневіра та песимізм. Масово йдуть в підпілля, ховаються не від ворогів, а від самих себе.

   Доходить до абсурду, наприклад, коли декотрі новобранці, потрапивши на передок, роблять несподіване для себе відкриття, а виявляється життя є, життя продовжується навіть тут, на фронті! В боях не так вже й страшно: тут не тільки б'ються, тут їдять, стрижуться, прасують, відпочивають, заводять друзів  і навіть одружуються. Одним словом – живуть. Є й інша правда – дехто гине.

   Отже, є вигаданий гіперболізований фронт, а є реальний! Є справжні жорстокі й підступні вороги, а є й нафантазовані. Є реальні проблеми і загрози, а є штучно створені.

   Отруйна "каша" інформаційних потоків у перемішку з фейкми та дезінформацією засмоктує маси, в ній топляться сотні, тисячі наївних співвітчизників. У хаосі, в тотальній недовірі, у хронічній втомі, ми ризикуємо програти бій, останній бій з собою.

   Якщо ми його програємо – настане кінець війні, але зовсім не такий, який ми очікуємо і про який мріємо.

   Програвши бій самим собі, невже хтось думає, що можливо перемогти зовнішнього кровожерливого ворога?

   "Сильні світу цього" багато що "вирішують", але не все. Останнє слово у цій жахливій спустошувальній війні точно за нами, за тими, хто щодня ризикує та віддає своє життя у боротьбі зі злом, за тими, хто зупиняє агресора своєю кров'ю та плоттю.

   Ми не воюємо до останнього солдата. Йдеться сьогодні зовсім не про це. Ми вбиваємо один одного конфліктами,  корупцією, чварами та недовірою з присмаком параної. Ми програємо собі, але ще не програли… Є ще час одуматися, виправитися.

   Поважають сильних, дружать з мудрими, спілкуються з мужніми. А ми хто? Ким ми стали за 30 з гаком років незалежності? 

   Наш останній, вирішальний бій виявився не стільки з видимими ворогами, скільки з самими собою. Українська "Fata Morgana" 21 сторіччя ще не раз спантеличуватиме істориків у майбутніх поколіннях. Чому ми билися самі з собою? Як до такого дожилися?

   Кими ми з цього бою вийдемо: переможцями чи переможеними – залежить лише і виключно від нас, а не від виборів в США та не від Дональда Трампа, Джо Байдена чи Камали Гарріс, інших політиків, хоча вони багато чого можуть. І настане кінець війні.