«Накращі воїни - завжди роздовбаї». Снайперка Олена Білозерська про службу в ЗСУ та перспективи війни.

Яна Осадча журналіст

Вона – журналістка, блогерка, а ще – професійна військова, офіцерка, снайперка.

Росіяни та сепаратисти створили Олені образ класичного ворога. Ще б пак, вона представляє організацію "Правий сектор" та воювала на Донбасі.

Нещодавно окупанти розповсюдили фейк про "ліквідацію снайперки Білозерської", опублікувавши фото іншої загиблої цивільної жінки.

Олена каже, що вороги "хоронять" її не вперше. Незважаючи на такий собі імідж "амазонки", Олена краще почувається в мирні часи, дуже любить тварин, особливо своїх котів, а про посттравматичний синдром чула лише від інших.

В інтерв’ю "Українській правді. Життя" Олена Білозерська розповіла, як це – бути жінкою-снайперкою на війні.

"Я не з тих людей, що назавжди стали "людьми війни"

– Олено, наразі для вас – це вже друга війна. Розкажіть про 2014 рік, коли вам було важче?

– Це та сама війна, яка триває вже дев’ятий рік. Тільки зараз вона доросла до загальнонаціональної, тепер це – Війна Гідності.

У 2014-му особисто мені було легше. Тоді було менше досвіду, зате я була молодша, здоровіша, відчувала якусь романтику. А сьогодні є втома від війни.

Зараз я тут виключно з почуття обов'язку перед державою, бо людина з бойовим досвідом не має морального права бути "поза процесом".

Виняток – тільки мами з малими дітьми.  Я не з тих людей, що назавжди стали "людьми війни", у мирному житті мені набагато комфортніше.

Що таке ПТСР, знаю лише з розповідей інших.

– На Донбасі людей лякали "Правим сектором". Чому саме ним? Чому навколо саме цієї організації стільки міфів?

– Тому що російська пропаганда обрала "Правий сектор" "лякалкою" для своєї аудиторії.

Зараз цю почесну, без лапок, роль грає переважно полк "Азов".

– Розкажіть про вашу роботу. В одному з інтерв’ю ви казали, що у снайперів є свої моральні межі, правила. Що це за правила і чи діють вони зараз?

– Снайпери не працюють по цивільних.

І тут навіть не гуманізм грає "першу скрипку". Просто легка ціль – недостойна ціль, можна втратити повагу в професії.

Це все одно, що майстер спорту з боксу поб’є семирічного хлопчика.

Я особисто не працювала по ворожих солдатах, коли вони займалися евакуацією поранених. Ясна річ, не всі так роблять.

Правила не розповсюджуються на всіх в професії, у кожного своє виховання.

– Які завдання снайперів на війні?

– Найперше завдання, з яким чудово справляються усі снайпери – деморалізація живої сили противника.

Ідеальна ціль для снайпера – ворожий офіцер чи кулеметник. Але найчастіше працюють просто по ворожих солдатах.

В умовах позиційної війни, коли жива сила сидить по окопах, просто сидиш і чекаєш, поки хтось висуне голову або поки ворожі розвідники зважаться на вилазку.

В умовах маневреної війни складніше, але цікавіше, там завдання більш різноманітні, можна реально впливати на перебіг бою.

Не завжди, між іншим, ціль снайпера вбити чи навіть поранити противника.  Може бути, наприклад, ситуація, коли ворожий кулеметник на великій дистанції працює з маленької бійниці, і ти його дістати не можеш. Але якщо об край його закладеного мішками віконця дзенькне куля – не в кожного кулеметника вистачить нервів працювати далі. Як результат – кулемет мовчить і нікому не заважає.

А часто буває і зовсім без стрільби – розвідка, коригування вогню, просте спостереження з позицій.

– Чи є якісь прикмети, байки в українських снайперів?

– У кожного вузького кола, і не лише снайперів, свої байки і свої прикмети, які зазвичай не виносяться на загал.

Є прикмета, наприклад, що не можна брати "лічняк" (особисті речі) з тіл убитих ворогів.

Можна і треба брати зброю, боєприпаси, документи. А ось кільце чи годинник – зась. Хто таке зробить – швидко загине. 

– Жінка – снайпер. Наскільки це рідкісне явище в українських збройних силах?

– Жінок на бойових посадах в армії стає все більше.

Скільки саме снайперів, я не знаю, але це – доволі розповсюджене явище.

Навіть у 2014-му, коли жінок на самому передку були одиниці, незнайомі військові мене питали: "Ти медик чи снайпер?".

Тобто, снайпінг від самого початку вважався "жіночою" професією. А зараз вже повно і кулеметниць, і артилеристок, навіть танкістки є.

– Як ви відчуваєте себе на війні? Наскільки жінці там, важче, ніж чоловіку?

– Зараз всі настільки звикли до жінок у війську, зокрема й на передовій, що якщо командир – нормальний, жінкам служити не важче, ніж чоловікам.

Я не думаю, що в жінок є якісь специфічні потреби, які заважають їм служити.

Олена Білозерська. 8 березня 2022

Щоправда, днями дві мої підлеглі відпросилися в мене, знаєте, куди? Зробити манікюр! Я відпустила, але була трохи здивована.

У мене самої тут навіть нічого з косметики немає, я взагалі не думаю про такі речі. Але якщо дівчата з манікюром почуваються краще, ніж без нього, то чому б і ні, якщо обстановка дозволяє відлучитися?

– Як ви зустріли перший день війни? Чи було відчуття, що вона буде?

– Зустріла вдома, у Києві. Чоловік розбудив, коли почув вибухи, сказав: "Почалося".

Ми навіть не стали чекати дзвінка з військової частини, в яку записалися напередодні. Просто зібралися за годину, попрощалися з близькими і прибули самі.

Ми чекали, що війна почнеться на добу пізніше, бо 23 лютого у росіян свято, і вони пиячать.

Що починається повномасштабна війна, особисто я зрозуміла 22 лютого, коли путін визнав псевдореспубліки.

До цього робила помилкові прогнози, що повномасштабного вторгнення так скоро не буде, що брязкання зброєю біля наших кордонів покликане лише залякати нашу владу і примусити її піти на поступки росії.

Усе моє військове оточення розуміло, що в кінці лютого почнеться велика війна. Але моя свідомість все-таки пручалася: мовляв, як це так, в наші часи розв'язати в центрі Європи бойові дії такого масштабу?

Щоб на таке зважитись, треба бути не просто  диктатором, а психічно хворим диктатором.

Виявилось, що путін таким і є.

Те, що вторгнення все ж відбулося – скоріше добре, ніж погано, як би цинічно це не звучало.

Тепер у нас нарешті є шанс закінчити безбожно затягнутий збройний конфлікт, розв'язати російську проблему в нашому поколінні і не передавати її нащадкам.

– З чоловіком бачитеся?

– Ми служимо в одному підрозділі, як і в 2014-му. І майже всі наші старі побратими з тих часів зараз тут, з нами.

– Розкажіть історії про побратимів. Хто вас вразив? Про кого ви б хотіли написати книжку після війни?

– Якщо все буде добре, я переживу цю війну і напишу про неї книгу, то це буде продовження мого "Щоденника нелегального солдата".

Знову про нас, про "групу Вольфа". Продовження нашого бойового шляху.

Всі мої побратими – унікальні люди, кожен гідний окремої книги.

Вони – справжня еліта війни, кращі з кращих. Хоча роздовбаї, звісно, ще ті. З мого досвіду, найкращі воїни – завжди роздовбаї.

– Нещодавно ви спростували фейк про власну загибель. Скільки таких було?

– Не пам'ятаю, якщо чесно. Було пару разів, але не такі голосні, на весь світ, що аж китайська преса пише спочатку, що мене вбили, а потім що це – був фейк.

– Росіяни, ДНРівці давно на вас полюють? Чи були на вашу адресу погрози чи щось таке?

– Якби щоразу, коли мені надходить погроза, в мене з голови падала одна волосина, я давно була б лисою.

Ватна публіка добре мене знає і дуже "любить" року так з 2007-го. Я не звертаю на них уваги.

Якщо чесно, я ж не лише військова, а ще й – медійниця, і добре розумію, що будь-яка згадка про тебе, в будь-якому контексті – це  плюс. Навіть некролог, якщо він фейковий.

"Що таке ПТСР, знаю лише з розповідей інших"

– У середині березня росіяни взяли в полон нашого парамедика Тайру. Є шанс її обміняти, визволити, і коли?

– Тайра – не просто відомий парамедик, а ще й надзвичайно сильна людина, відчували всі, хто спілкувався з нею.

Мене просто вразила сила її духу, коли я побачила Тайру на відео в полоні. Судячи з її вигляду, її катували. Але на відміну від переважної більшості тих, хто потрапив у полон до ворога, Тайра не каже нічого такого, чого не могла б сказати, будучи на волі.

Не каже нічого проти України, а просто закликає врятувати цивільних з Маріуполя.

Ясна річ, що й такі слова, під якими підпишеться кожна притомна людина,  вороги використають у своїй пропаганді, адже в побудованому ними паралельному світі маріупольців знищуємо ми.

Я впевнена, що Тайру ми витягнемо, але це, на жаль, станеться ще нескоро. Вона занадто відома, таких так просто не віддають.

– Чи ефективна наразі допомога волонтерів армії? Як краще допомагати військовим?

– Допомога волонтерів – суперефективна, на ній тримається все, бо в ситуації, коли чи не вся держава в один момент стала армією, всього на всіх не вистачає. 

Хто хоче допомагати фронту, краще за все обрати собі підрозділ або декілька.

Якщо є можливість, знати все про їхні потреби і працювати на закриття цих потреб. Так кожен може бути впевнений, що його гроші не марнуються. 

Топ загальних потреб фронту зараз: дрони, радіостанції, якісні турнікети, бронежилети, шоломи, тепловізори, генератори, транспорт.

– Бувають випадки, коли навпаки волонтери шкодять армії?

– Буває, коли по незнанню закуповують неякісні речі (наприклад, турнікети) або розголошують у соцмережах зайве.

Але користі від діяльності волонтерів неспівставно більше, ніж можливої шкоди.

Як і в 2014-му, вони вивозять фронт на своїх плечах.

– Як ви ставитеся до катувань полонених росіян?

Міноборони назвало те відео з простереленими ногами фейком, однак після того, що ми побачили на Київщині, випадки насилля над полоненими дуже навіть реальні. Звісно, якщо після цього їх взагалі будуть брати.

– Катувань полонених не сприймаю категорично. Через, зокрема, й мої руки пройшла якась кількість полонених, і наше поводження з ними відповідало вимогам міжнародних конвенцій.

Мені і моїм побратимам полонені взагалі нецікаві. Передали їх відповідним структурам і забули, й пішли далі воювати.

На тлі сучасних настроїв українців я, мабуть, якась ненормальна – не відчуваю жодної ненависті до ворогів.

Навіть після того, як побачила наслідки окупації ними Бучі та Ірпеня. Взагалі не відчуваю до них жодних емоцій. Обурюватися чи зневажати можна через негідні вчинки своїх. А вороги на те й вороги, щоб нас вбивати, функція у них така, а наша справа – вбивати їх.

Між нашими державами – застарілий конфлікт інтересів, який не має несилового розв'язання.

Я публічно кажу про це вже років 15. І те, що відбувається зараз, було неминучим, його можна було тільки  відтермінувати або розтягнути в часі, в чому ніхто не зацікавлений.

Російська імперія без Києва – "матєрі городов русскіх"– приречена. Ну, й Україна приречена в разі їхньої перемоги. Нічого особистого, як то кажуть. Поки вони є – будуть сюди лізти.

А ми будемо їх за це знищувати. А що далі – бій покаже.

Якщо моїм співвітчизникам для того, щоб вбивати ворогів, потрібно відчувати лють – хай буде так, хоча, як на мене, це – шкідлива емоція, що випалює зсередини.

– Ви писали, що проти того, щоб віддавати полонених мамам.

– Так, я проти цього.

Вони – наш обмінний фонд, а ще – чудовий засіб деморалізації противника.

Треба їх знімати, всіх разом і побільше, і закидати у рештки російського інтернету.  А тих, які лишаться після обміну, тримати до кінця війни в таборах для полонених.

– Що ви думаєте про перемовини, які веде Україна з рф. Чи можна домовитися з путіним? 

– Я не засуджую нашу владу за перемовини з росією, бо так ми демонструємо світові, що ми – цивілізована держава, яка хоче миру.

Але реальні, не про людське око перемовини з Путіним можливі лише про його капітуляцію.

Будь-яка передишка у бойових діях, крім гуманітарних коридорів для порятунку цивільних, зараз не в наших інтересах, бо ворог за цей час проводить мобілізацію, опановує територію, будує укріплення, налагоджує логістику.

– Ви були до війни в Маріуполі. Як оцінююте те, що з ним зробили? Чи правильно, на вашу думку, ведеться його оборона?

– Я ж не знаю, як побудована оборона Маріуполя, в наші часи це – секретна інформація, тому й висновки зробити важко.

Але перед тим, як там за нього б'ються  – знімаю капелюха. Там всім Героїв треба давати: живим і мертвим.

А що з містом зробили – так війна ж. І противник відповідний.

2016 рік. Маріупольський драмтеатр

Воювати можна по-різному, але росіяни ніколи не дотримувались ніяких моральних законів, ніякої етики війни.

Те, що вони роблять – це вже не ексцеси, неминучі під час бойових дій, це – абсолютно свідомо й масово  скоєні ними військові  злочини, за які тих, хто виживе, належить судити й суворо карати. 

А Маріуполь, Чернігів, міста на Київщині...

Після перемоги на російські гроші відбудуємо.

– Ваш прогноз, коли закінчиться війна?

– Це залежить від того, чи проведе росія загальну мобілізацію.

Якщо проведе, а схоже, що готується до цього –  ще не менше  року. Якщо раптом ні – все закінчиться на початку літа.

Дяка Богові, в нас більше немає потужної п'ятої колони – її знищив путін.

"Якби щоразу, коли мені надходить погроза, в мене з голови падала одна волосина, я давно була б лисою"

Між іншим, не тільки в головах українців відбулися незворотні зміни, в головах росіян теж.

Судячи з їхньої поведінки з населенням тимчасово окупованих територій, росіяни чудово розуміють, що вони тут не "старші брати", що повернулися додому після довгої розлуки, а загарбники, окупанти, як гітлерівці або "совіти".

– Що ви хочете перш за все зробити після війни?

– Забрати моїх хвостатих, які зараз у безпечному місці і дуже сумують за мною, а я за ними.

Двох моїх собак не буде можливості забрати, то хоча б котів – Сільвера і Бусольку з Касею.

Вона зараз у мого свекора, великого любителя тварин. У нього, крім котів, ще чотири собаки, дві з яких – мої.

Сільвер

Перші два тижні мій лагідний, абсолютно домашній блакитноокий Сіля нічого не їв, а коли свекор заходив у хату, він спершу ховався, а потім обирав момент і стрибав йому на горло, намагаючись загризти! Напевно, думав, що потрапив у полон, весь час намагався втекти.

Зараз обживається потроху, б'є всіх котів, верховодить собаками.

Яна Осадча, "Українська правда. Життя"