Не змушуйте чекати тих, кого любите, і хто любить вас...
За матеріалами інтернет-видань
14.08.2023
439
Записки цинічного снайпера, або як мене колись украли.
Це було давно. Років через два від початку війни. Я була вільна, не заміжня, ще не мала на морді зморшок, а на певних місцях целюліту. Зате мала вкрай виражену, вроджену чудакуватість, яка до мене притягувала безпритульних кошенят, старі книги з маріупольської барахолки, неприємності з мінтами, і деяких нежонатих офіцерів "служби божої".
От один з таких і поклав на мене оком в ті незапам'ятні часи.
Сказати що він був красивим, то. курва, нічого не сказати. Про такого мій бойовий товариш і командир групи ССО Серьога сказав би коротко: "Гарний, як весна". І залицятися вмів, як ніхто. Я було створінням упертим, і демонстративно його при зустрічах ігнорувала і зневажала, а іноді, бувало, так його тролила, що можна було би і образитися. Він теж не відставав. То на блоці мені затримання влаштує, щоби потім в кінці видати каву з шоколадом, то привезе серед ночі кошеня хворе, і волає лікуй, ти ж умієш! А сам в цей час демонстративно втрачає свідомість, коли я те кошеня уколами відволодую.
І це той чувак, на рахунку якого вже тоді був не один десяток орків!
Коли я шарилася на нулях, він приїздив і шастав зі мною за компанію, постійно говорячи, що приїхав тому, що треба ж комусь понести мою гвинтівку, бо я таке мале і чахле, що сама з нею не дійду на позицію.
Я теж не відставала: його телефон фігурував на олх в якості віддам породистих чіхуа-хуа безкоштовно, на його машині були наклейки "Виродок, я від тебе вагітна", анкета з його мордою пропонувала екскортні послуги і ремонт кранів на дому.
І це ще дуже малий список того, як ми псували життя один одному...
В якийсь із днів я вирішила злиняти на пару днів у місто і відпочити. По формі, чумаза як те безпритульне кошеня, з непоборним бажанням спробувати шаурму біля Маріупольського драмтеатру.
Там він мене і надибав. Сказав що від мене за сто км пахне війною, і що я виглядаю, як привид комунізму. На що був посланий під три чорти, зі словами, що заміж за нього я не збираюся.
І от тут щось пішло не так. Мене скрутили в оберемок разом із шаурмою, і посадили в машину, двері заблокували.
Я сказала що зараз простелю коліно, йому, але не спрацювало.
Так само легко в охапку мене затаранили в квартиру на четвертий поверх. Двері закрили.
Матюкаючись і грозячи йому усіма карами небесними, я отримала рушник і була відправлена в душ, змивати з себе дух війни, так би мовити.
Виповзла я вже трішки спокійнішою, і задала найголовніші питання в армії: "навіщо? І для чого?"
Мені резонно відповіли, що на рахунок одружитися за мною я прогавила спалах, це питання вже вирішене. З війни я піду. Жити будемо в Києві. Дітей народимо в наступному році.
І взагалі, він що дарма стільки часу за мною волочився, пора вже й часть знати!
Але, як я уже сказала, створіння тоді було вперте, і не на жарт дивакувате.
Де ж квіти? Де конхветно-букетний період? Де, курва, походи в кіно/театр/парк (потрібне підкреслити). Щоби мене, воїна, квіточку, снайпера, взяли от так і поставили перед фактом??? Ото вже ні!!!
І пофіг, що він мені подобається так, що іноді прибити його хочу. І що жити без нього муторно і кішки на душі дряпають, як мій Василь свій лоток по ночах. Ні!!! Так не буде!!! Завоюй спочатку, а потім плани свої там якісь мені озвучуй.
Я прикинула обстановку. Тікати нікуди. Дверей двоє. Залізні. З ключа закриті.
Розумію, якщо лишуся з ним тут і зараз, то вже через тиждень в його квартирі у Києві буду нові штори чіпляти, з блаженною посмішкою закоханої.
Мозок намагався наробити план втечі.
А він розумів добре, що робить зараз мій мозок, і нахабно заявив: не втечеш! А сам після цього пішов до душу.
Я від безнадії вийшла на балкон.
Внизу тусували на лавці бабусі і в усі зичні голоси, обговорюали ремонт даху і установку нових зливних труб.
Я повернула погляд у бік, і побачила своє спасіння! Труба. Новенька, якісно вварена в стіну будинку. І прямо поряд. І балкон без скла.
Не знаю, що тобі мною керувало, мабуть, мої таракани в голові завернули двіж разом з моїми внутрішніми демонами. Я швидко одягалася. Закинула на плечі рюкзачок, і молячи усіх богів, щоби та труба не відпала, почала по ній сповзати. Ні, не спускатися так як це робить спецназ, цьому я навчилася вже пізніше. І не так, як у кіно.
Ні, я це, курва, робила повільно, бу було гайки як страшно. Мій мозок малював картини травм від падіння. А потім момент нашого можливого з ним майбутнього життя, аж до вступу онуків до університету. Мізки безжально видали вердикт: Дурепа! Серце кричало: що ж ти робиш, курва, повернися до нього!. І лише вперто-дивакуватий характер говорив: Красава.
Коли я доповзла до першого поверху, місцеві бабці вже мовчали, і дивилися на мене ошелешено, як папуаси на дерижабль. А я бабцям видаю: не нервуйте, шановні, то у нас навчання, антитерор...
Сказавши це, драпанула з усіх ніг. До найближчого таксі. А далі назад, на "нуль".
А на його тумбочці одиноко лишилася лежати моя недоїдена шаурма.
Він телефонував, я не брала слухавку. Він писав, називав упертою дитиною. Казав, що перевівся остаточно у Київ служити і забере мене з собою.
А я вибрала війну. Занадто багато я вже їй віддала, щоби ось так просто піти. Знала, що то лише затишшя, і ще буде пролито ріки крові.
Він тоді щез на два роки. Потім з'явився знову, і просто спитав, чи я вже навоювалася, бо йому треба допомогти поміняти в квартирі штори, і без мене ніяк...
А у мене тоді вже було інше життя.
Підрозділ ССО, у який я з такими жертвами пройшла відбір. Своя банда, зграя, війна і побратими.
Війна дуже скорочує час. Ти проживаєш в душі рік за п'ять. Ти вчишся цінувати моменти, бо завтра може і не настати...
Він сказав, що буде чекати, скільки треба.
Красивий, розумний, сміливий. Він чомусь любив мене - дивакувате вперте створіння.
Він загинув весною 2022року...
Іноді, дуже рідко, на одне із кладовищ приходить створіння в формі з шевроном ССО, з очима, в яких майже не лишилося дивакуватості, стоїть біля могили, і розповідає історію альтернативного майбутнього, із рожевими шторами, дітьми, кошенятами, аж до вступу онуків до університету...
Не відкладайте свої мрії на потім...
Не змушуйте чекати тих, кого любите, і хто любить вас.
Війна іноді не вибачає чекання...
Юлія Воробнікова-Головко, снайпер Сил спеціальних операцій ЗСУ, сторінка ФБ.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ