Основне для нас - і далі бути людьми, - Марія Берлінська
За матеріалами інтернет-видань
23.03.2025
180
Ми всідаємось на два м'які крісла, біля вікна. Тут дійсно роблять найсмачнішу каву в Києві. Я дивлюся на залиту сонцем вулицю і чекаю, поки вона видихне, відкладе телефон дописавши всі необхідні повідомлення для невідкладного спасіння світу.
Вона - заступниця в одному з Міністерств, одна з небагатьох порядних, вдумливих. З ким зустрічаєшся говорити про роботу чиновника, але говориш як із людиною.
Марія Берлінська, директор Центру підтримки аеророзвідки, сторінка ФБ.
Мружачись як кіт на перше березневе сонце, помічаю його боковим зором. Повільно іде, кульгаючи на вихід повз наш столик. Молодий, високий, без руки і ноги, протез і милиця. Красива дівчина попереду відкриває йому двері.
Він затримує погляд на мені, як на комусь добре знайомому. Встаю йому на зустріч.
"Я впізнав вас, ви ж з Victory Drones! Наш екіпаж у вас вчився. Я є в ваших каналах. Дякую, це реально нам помогло."
Він простягує мені свою єдину руку. І я не знаю, яке "дякую" в цей момент може передати мою вдячність.
***
При вході в метро, біля турніркетів, назріває сварка. Огрядна, вже трохи літня жінка, пробує прорватися в метро з торбою на візку. Інша, в службовій формі метрополітену, пояснює, що з візком не можна. Принаймні треба зняти торбу.
Проходжу повз, побіжним поглядом оцінюючи ступінь драматургії. Перша - класична жінка з народу, струджені руки, обличчя людини, яка добрих півстоліття бачила цю країну, порала її землю і годувала її людей.
За секунди я зчитую всі ці субсидії і ЖЕКи, всі ці спітнілі, запилюжені маршрутки, турецьку кофту з міського базару в честь ювілею, сапані на жарі городи, недоїна худоба, розпалена піч вдосвіта в зимовий мороз, голубці з холодцем під Ротару на хрестини, трьохлітрові слоїки молока за кілька гривень, щоб зібрати дітей в школу.
І в цьому візку теж щось важливе для неї, щось для її дітей, або те, що вона обміняє на щось добре для них.
Тим часом драма посилюється, тітка не витримує в серцях:
"Та я до сина їду, він з войни приїхав, ранЕний!" Дивлюся на працівницю метро, даючи поглядом зрозуміти, що зараз треба зробити. Але вона, схоже, й сама вже починає тямити, мій погляд їй це лиш підтверджує.
Ми спускаємося сходами, і тітка схвильовано мені розповідає, що раніше ж так з візками не було. Колись же пускали!
Я допомагаю їй спуститись і заспокоюю.
Все буде добре, кажу я.
Я давно і точно знаю, що глобально не буде.
Але зараз , в цей момент, вже все добре. Бо вона їде до сина, живого. Через всю країну, зі своїм візочком. Скоро вона його обійме десь серед міста, в білому госпіталі, годуватиме чимось смачним зі своїх сакв. Так, як коли він був її маленьким хлопчиком.
В кінці вона усміхається і махає мені вслід своєю порепаною від сільської праці долонею.
А значить, все точно добре. Принаймні на сьогодні.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ