Переробка як інвестиція в майбутній прибуток

Український агросектор багато років звик вимірювати успіх тоннами зібраного врожаю. Проте війна, дорога логістика та зниження маржинальності виробництва показали просту річ: сьогодні виграє не той, хто вирощує більше сировини, а той, хто створює більшу додану вартість.

Саме вона найближчими роками визначатиме конкурентоспроможність українського агробізнесу.

Для рослинництва це виробництво олії, борошна, круп, комбікормів і продуктів глибокої переробки. Для тваринництва та птахівництва – м’ясопереробка, молочна продукція, готові харчові вироби. Для садівництва та ягідництва – соки, джеми, пастила, сидр, заморожена продукція та інші продукти з високою доданою вартістю.

Водночас існує поширений міф, що переробка обов’язково означає інвестиції на сотні мільйонів гривень. Насправді все залежить від моделі бізнесу.

Один із наших клієнтів реалізував проєкт із переробки ячменю. Ми профінансували встановлення обладнання для виробництва крафтового квасу. Загальний обсяг інвестицій не перевищував 3 млн грн.

Насправді вартість будь-якого інвестиційного проєкту визначає не лише ціна обладнання. Значно важливіше розуміти, чи є достатня сировинна база, який масштаб виробництва буде економічно виправданим, хто стане покупцем продукції та наскільки конкурентним є ринок.

Є ще один аспект, про який підприємці часто замислюються вже після запуску виробництва. Це оборотний капітал.

Саме він дуже часто визначає, чи буде новий завод успішним. Побудувати виробництво недостатньо. Потрібно мати кошти, щоб закупити сировину, сформувати запаси, забезпечити виробничий цикл і дочекатися надходження коштів від покупців.

Тому головне питання для більшості аграріїв сьогодні не стільки в тому, чи інвестувати в переробку, скільки в тому, де знайти фінансування.

Один із варіантів – міжнародні грантові програми. Щороку їх стає більше. Проте на практиці отримати таке фінансування значно складніше, ніж здається.

На мою думку, проблема полягає не у відсутності грошей, а у відриві багатьох програм від українських реалій воєнного часу. Частина вимог побудована таким чином, ніби країна живе в умовах стабільної економіки. Зібрати необхідний пакет документів, особливо для підприємств із прифронтових регіонів, нерідко практично неможливо. Через це бізнес, який дійсно потребує підтримки, часто отримує відмову ще до початку розгляду проєкту.

Державні програми також мають власні обмеження. Наприклад, обов’язкове створення нових робочих місць. З мирної точки зору така вимога виглядає логічною. Але під час війни кожен новий працівник означає не лише розвиток підприємства, а й додаткові ризики та довгострокові фінансові зобов’язання.

Саме тому більшість інвестиційних проєктів сьогодні фінансуються через програму «5-7-9%». Вона значно краще інтегрована в українську економіку та дозволяє підтримувати реальні потреби бізнесу.

Разом із тим програма теж потребує подальшого розвитку.

Сьогодні значна частина її портфеля сформована кредитами на поповнення оборотного капіталу. На мою думку, державна підтримка має більшою мірою стимулювати саме інвестиційні проєкти. Інвестиції створюють нові виробництва, нові податки, нову експортну продукцію та нову додану вартість. Саме вони формують довгострокове економічне зростання.

Втім, відповідальність лежить не лише на державі.

Фінансовий сектор також значно охочіше кредитує оборотний капітал. Це швидше, простіше та менш ризиковано. Інвестиційний проєкт завжди вимагає глибокого аналізу, адже потрібно оцінити не лише поточний фінансовий стан компанії, а й майбутні грошові потоки, які має створити нове виробництво.

Саме тому добре підготовлений інвестиційний проєкт інколи отримує відмову, тоді як звичайний кредит на поповнення оборотних коштів погоджується значно швидше.

Але відмова далеко не завжди є найгіршим сценарієм.

Найгірше – профінансувати слабкий інвестиційний проєкт.

Кредит повертає не обладнання.

Кредит повертає не застава.