Причащайтесь Балками, острівцями Степу, що відступив у двобої з людиною
За матеріалами інтернет-видань
09.07.2026
108
Автор: Петро Чегорка, біолог, член Робочої групи розробки проєкту Національного природного парку "Орільський", сторінка ФБ.
Світлої пам’яті Олесь Завгородній (на фото внизу) – поет тонкий, дивовижно світлий і відкритий, у своїй щирості гранично наближений до порухів душі обдарував мене колись таким віршем:
Не зникніть, вибалки і виярки,
І через безліч-безліч літ.
Там же росте шипшина й глід,
І причаїлись милі вигадки.
Там же таке, що й не збагну,
Дорожчає із кожним роком:
І погляд річки вдалину,
І як сорока водить оком.
І сяйво пісні, що бринить
У гілці, джерелі, хмарині…
І як було, так і донині
негучно славитиму мить,
коли уперше зрозумів,
що кращої землі немає
і що прадавні небокраї
такі ж прадавні, як і ми.
Витримавши багатолітній двобій з Людиною, (в якому немає переможців), Степ відступив. Останніми форпостами степової природи залишились балки. В них, як у своєрідних музеях просто неба, збереглися і слугують наочним свідоцтвом прадавньої природи краю ділянки різнотравно-ковилових степів, чагарників, лук, байрачних лісів, можна знайти відслонення гірських порід.
Балки – невід’ємний елемент природного ландшафту нашого краю, для мене вони – поняття сакральне. Ці живі зморшки землі стали місцями захоплюючих дитячих мандрівок у природу де, начитавшись Сетона-Томпсона й Біанкі, я почав відкривати для себе дивовижний світ дикої природи. Дослідницькі маршрути по балках басейну Мокрої Сури і Самоткані привели згодом на біологічний факультет університету, визначили вибір професії, життєвої дороги.
Дмитро Яворницький в «Історії запорізьких козаків» писав: «Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки... – більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, річки, озера, лимани, прогної, єрики; мовою геологів балками називають недіючі, вкриті лісовою чи трав’янистою рослинністю яри. В історії балки мали певне значення як пункти поступової колонізації великої дикої й пустельної степової рівнини. В балках чи біля балок закладали спочатку бурдюги, потім зимівники й, нарешті, села сімейних і несімейних запорожців. Усіх балок, ярів і байраків в степах запорізьких козаків була воістину неозора кількість, наче зірок у безмежному просторі небес…».
Етимологія пояснює походження слова «балка» запозиченням з тюркської мови («булак» – брудний потік, джерело; «балкан» – круті гори, порослі лісом). Вірогідніше, слово це – одвічно слов’янське, утворене від основи «бал», тої ж, що і слово «болото», «балище» - місце, де раніше була низина. У В.І. Даля: «Балка – длинный и широкий природний овраг в степях Малой Руси меж двух степных кряжей».
На Січеславщині балкова мережа нараховує кілька тисяч балок. Особливого розгалуження досягає вона в долинах річок – правобережних приток Дніпра: Омельника, Самоткані, Інгульця, Саксагані, Мокрої Сури.
Найчастіше походження назв балок пов’язане з іменами людей, що жили і господарювали колись на їх схилах: Білоусова, Самсонова, Волощукова, Козирева, Радченка; природними особливостями: Крутенька, Берестова, Осикувата, Барвінкова, Кам’яниста, Солонувата; іншими рисами або притаманними функціями: Могильна, Криничувата тощо. За кожною з назв стоять цікаві легенди, перекази, міфи, що народжуються і вмирають інколи за життя одного людського покоління.
Назва балки Кобильної (басейн Інгульця) виникла ще за часів козацтва. Постійні набіги татар не давали спокою. Нападники брали в полон не лише бранців, але й худобу. Деякі коні та корови втікали, знаходили дорогу на рідне обійстя, інші дичавіли, залишалися жити в степу. Забачивши людей, тварини ховались в печері з таємним входом. В одному з табунів вожакувала стара досвідчена кобилиця. Від цього й балку назвали Кобильною. А ще розказують, що саме в ній востаннє бачили табун диких коней – тарпанів. На теренах Кобильної поєднались природна та історично-культурна спадщина краю. В ній виявлено поверхневі і підземні карстові прояви, збереглася характерна степова рослинність, існують поселення доби пізньої бронзи та черняхівської культури, а поряд руїни церкви Різдва Пресвятої Богородиці, чотири козацьких цвинтарі з понад сотнею кам’яних надгробних хрестів XVIII - XIX століть.
На порослих терном схилах балки Холошиної не один козак порвав холоші своїх розкішних шароварів.
Макортову балку чумаки облюбували для перекурів. Міцний тютюн-самосад вони на російський манер називали махоркою, тож і назву балці дали відповідну. З часом «х» змінилось на «к». Окрім балки маємо сьогодні і село Макорти і Макортівське водосховище на Саксагані.
Балка Гаврашівська (басейн Самоткані) отримала свою назву від ховрахів (по-місцевому гаврашків). Колись цих рябеньких звірків було дуже багато, їх виловлювали як шкідників, шкурки здавали, в голодні роки споживали м’ясо.
В балці Федоровича (басейн Базавлука) жив пан Теодорович. Там стояв його маєток – двоповерхова добротна будівля з допоміжними службами, стайнею, клумбами і бузковими алеями.
Балка Доценкова (басейн Мокрої Сури) входила до складу угідь небагатого землевласника Герасима Доценка, який сам працював як віл і другим спуску не давав.
Балкою Федана (басейн Самоткані) володів розкуркулений і висланий в 1929 році у Вологду (там він і помер) Микола Федан. А було у «багатія» дітей своїх 13 та 4 у дружини від першого шлюбу
Балка Стукунова (Стукунка), що в басейні Саксагані, отримала свою назву через те, що в ній місцева влада в часи військового комунізму перестрівала («застукувала на гарячому») жінок, які намагалися винести на базар щось із речей, щоб прохарчувати сім’ю.
Усі балки на сьогодні мають спільні екологічні проблеми. Розорюються живі зморшки землі і по дну, і по схилах. Останнім часом сприяють цьому недолугі рішення місцевих органів влади про зміну категорій земель сільськогосподарського призначення з «Пасовищ» на «Ріллю» і здачу їх в оренду. Під ненаситним плугом аграрія зникають останні форпости степової природи, несе катастрофічні втрати біорізноманіття, руйнується родючий шар ґрунту.
Весною і восени шаленіють по балках пожежі. Доводилося бачити величезні площі, де згоріли брандушки, крокуси, безліч яйцекладок комах, обгоріли стовбури дерев, кущів.
Звісно, людям треба сіна, землі під випас, але ж людям треба і куточок, де можна побачити жалюгідний залишок колись безкраїх степів, почути жайвора, перепілку, деркача, вдихнути пахощі степового різнотрав’я, відпочити від повсякденних турбот.
Незважаючи на воєнний стан необхідно прискорити надання найціннішим в екологічному плані балкам відповідного юридичного статусу – створювати заказники, пам’ятки природи, регіональні ландшафтні парки. Остання категорія є найбільш прогресивною, тому що передбачає заснування самостійної природоохоронної установи зі штатом різнопрофільних фахівців і охоронців та фінансуванням з обласного бюджету. Два таких парки на теренах Дніпропетровщини «Дніпрові пороги» і «Дніпровські ліси» існують лише на папері (непроста драматична доля РЛП «Дніпрові пороги» заслуговує окремої розповіді).
У переліку об’єктів, пропонованих для розвитку екологічної мережі Дніпропетровської області, в Комплексній програмі екологічної безпеки та запобігання змінам клімату, термін дії якої продовжено до 2028 року, передбачено створення 16 регіональних ландшафтних парків в басейнах Кільчені, Самари, Саксагані, Інгульця, Мокрої та Сухої Сури, Домоткані і Самоткані, Базавлука. На їхніх теренах будуть підлягати охороні і відродженню степові балки, на сивих ковилових схилах яких прийде розуміння:
...Що кращої землі немає,
І що прадавні небокраї
Такі ж прадавні, як і ми...
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ