Сьогодні, 50 літ тому, 10 відчайдухів створили Українську Гельсінську групу
За матеріалами інтернет-видань
09.11.2026
25
Вони оприлюднили свої імена й домашні адреси, знаючи, що за ними можуть прийти. Десятеро людей відкрито заявили радянській державі: ви підписали міжнародні угоди про права людини — ми будемо вимагати їхнього виконання.
Джерело: "Українська перемога".
Сьогодні, 9 листопада, минає 50 років від створення Української Гельсінської групи — першої відкритої правозахисної організації в радянській Україні.
Поштовхом стали Гельсінські угоди 1975 року. Разом з іншими державами СРСР зобов’язався поважати права людини та основні свободи. Українські правозахисники вирішили вимагати виконання цих зобов’язань і документувати те, що влада приховувала від світу.
За спогадами Мирослава Мариновича, задум окремої української групи народився в розмовах письменника Миколи Руденка та генерала Петра Григоренка. Микола взявся шукати людей, готових поставити під декларацією власне ім’я.
Таких спочатку було десятеро: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката, Олекса Тихий, Микола Матусевич і Мирослав Маринович.
Серед них були колишні політв’язні, які вже знали табори. Поруч — молоді люди, котрі розуміли, що цей підпис може коштувати їм років свободи.
9 листопада 1976 року Микола Руденко оголосив про створення групи перед іноземними журналістами в москві: у Києві акредитованих закордонних кореспондентів не було.
Того ж вечора у вікна його помешкання під Києвом полетіли уламки цегли. Усередині перебували дружина Раїса та Оксана Мешко. Жінки затулялися подушками й ковдрами. Оксану поранило в плече.
Невдовзі почалися обшуки й арешти. Миколу Руденка засудили до 7 років таборів і 5 років заслання. Олексу Тихого — до 10 років таборів і 5 років заслання.
Але до групи продовжували вступати нові люди. Згодом її членами стали Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Литвин, Василь Овсієнко та інші. Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко та Василь Стус загинули в ув’язненні.
Правозахисники записували імена політв’язнів, обставини арештів, свідчення про переслідування за віру й українське слово. Передавали ці матеріали за кордон, щоб про людей за ґратами знали й вимагали їхнього звільнення. У державі, де скарга на беззаконня могла обернутися кримінальною справою, вони підписували звернення власними іменами.
Їхні документи видавало українською та англійською мовами видавництво «Смолоскип», повідомлення звучали на «Радіо Свобода», за кордоном виходив «Вісник репресій в Україні». Навіть із таборів вони передавали свідчення про переслідування. Влада могла ув’язнити авторів, але їхні слова вже читали й чули за межами СРСР.
Вони вимагали звільнення політв’язнів, скасування цензури, свободи переконань і права створювати незалежні від держави об’єднання. Свій принцип сформулювали просто: «Не людина для держави, а держава для людини».
У 1988 році цей рух продовжила Українська Гельсінська спілка. Її осередки поставали по всій Україні, учасники долучалися до розбудови Народного руху, «Меморіалу» та інших громадських організацій. У 1990-му на основі спілки виникла Українська республіканська партія, яка першою відкрито виступала за незалежну Україну.
Вони доклали й своєї праці до повалення радянського тоталітарного режиму: викривали його злочини перед світом, захищали переслідуваних, гуртували людей для спротиву. А повернувшись із таборів, стали серед тих, хто виборював Незалежність України.
У 1976 році їх було десятеро, і за кожним підписом під декларацією стояла готовність до арешту. Через 15 років один чоловік із цієї спільноти сміливих людей — Левко Лук’яненко — став одним із авторів Акта проголошення незалежності України.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ