Сучасні зворушливі новели: ПАМ'ЯТНИК - ЦЕ ЛИШЕ КАМЕНЮКА, А МАТЕРІ ЗАХОТІЛОСЯ ЩОСЬ ДЛЯ ДУШІ В СПОМИН ПРО ЗАГИБЛОГО СИНА

 Як мати звела церкву на честь загиблого на війні сина

АЛЬОНА ПАВЛЮК — 24 ЧЕРВНЯ 2025 РОКУ

Вона не захотіла, щщб її сина забули. Тому вирішила побудувати на честь нього церкву, де вшановуватимуть пам’ять загиблих воїнів.

Ірина Тезик із Петриківки, що на Дніпропетровщині, власним коштом звела у рідному селищі перший храм Православної церкви України.

Її син Костянтин добровільно пішов до військкомату на другий день повномасштабної війни. Він був оператором дронів та служив на Харківщині й Донеччині. 31 жовтня 2023 року захисник загинув під Бахмутом. Йому було 35.

Ірина завжди жила заради сина і прагнула зробити останній подарунок для його душі. Так з’явився храм.

"Ма, завтра добровільно хочу піти у військкомат"

Костянтин – єдиний син Ірини. Вона також мала молодшу дочку, але у три роки дівчинка загинула внаслідок нещасного випадку – короткого замикання, яке спричинило пожежу.

Жінка працювала на трьох роботах, аби забезпечити гарне дитинство своєму Котику – так вона любила називати сина. Ірина одночасно була вчителькою музики у школі, музичною керівницею у дитсадку та керівницею ансамблю у місцевому будинку культури. А згодом почала періодично їздити на заробітки до Ізраїлю.

Вони із сином завжди мали довірливі та дружні стосунки. Жінка спілкувалася з ним на рівних.

"Костя був світлою людиною, ретельно обирав друзів, дуже любив тварин. Як заведеться миша – він не ставив мишоловки. Ловив їх і відпускав.

У Кості з дитинства була тяга до комп'ютера. Як тільки він у нього з’явився, одразу почав пізнавати ази", – ділиться Ірина.

Костянтин дуже любив тварин і був веганом

З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Костянтин успішно закінчив університет, після чого знайшов собі роботу до душі – він працював в IT-сфері.

Чоловік був веганом – не їв ні м’яса, ні яєць, ні молочних продуктів. Це був його стиль життя. Костянтин змінив свої харчові вподобання після перегляду документального фільму "Земляни", в якому розповідається про проблему експлуатації тварин.

"В мене нерви не витримали, я кинула перегляд, а Костя додивився до кінця. І з того часу перестав їсти м’ясо. Він і мене залучав, але я поки не наважуюся, хоч і задумуюся", – розповідає Ірина.

Коли почалася повномасштабна війна, жінка була далеко від дому – в Ізраїлі. У перший же день син повідомив їй, що хоче стати на захист Батьківщини. Хоча жодного військового досвіду він не мав.

"Я якраз в автобусі їхала на роботу і в новинах побачила, що почалася війна. У мене почалася істерика, я плакала, а люди не розуміли, що сталося. Зателефонував Костя. Каже: "Ма, завтра добровільно хочу піти у військкомат". Я сказала, що підтримаю будь-яке його рішення", – згадує Ірина.

Спочатку Костянтин разом зі своїм дядьком Анатолієм долучилися до петриківської тероборони. Вони патрулювали район. А вже у травні 2022 року Костянтин потрапив на фронт – на харківський напрямок.

Ірина та Анатолій неодноразово навідували Костянтина під час його служби

З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

"Дзвонить брат і каже: "У тебе дівчата вже прибирають у дворі". Я одразу все зрозуміла"

Перший час Костянтин служив гранатометником у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка. Восени 2022 року він брав участь у деокупації Харківщини.

Ірина з Анатолієм, який вже не міг воювати через вік, не раз навідували Костянтина під час його служби.

"У червні 2022-го я прилетіла з Ізраїля і ми поїхали на Харківщину. Костя мене просив не їхати, бо у них було дуже гаряче на той момент, сильно бомбили. Казав: "Не їдь, не ризикуй". Я відповіла: "Добре, синок, як ти сказав, так і буде". А сама Толі кажу – їдемо, і ніяк інакше. Сюрприз Кості зробили. Привезли гуманітарку, передачки солдатам від рідних. Так само приїхали восени, але тоді довелося ховатися від прильотів у підвалі", – говорить Ірина.

Згодом Костянтину випала нагода змінити посаду та стати оператором дронів у складі полку безпілотних систем "Ахіллес". Він успішно пройшов навчання та склав необхідні іспити. Тоді чоловіка перевели на Донеччину.

"9 вересня [2023 року] ми чекали на Костю вдома на його день народження. Тоді він вже прослужив рік і вісім місяців без жодної відпустки. Але не відпроситися не вдалося. Тому ми поїхали до нього – я, Толя і хрещена мама Кості.

Синок на добу винайняв нам квартиру. Хотілося набалакатися, надивитися на нього. Костя навіть залишився з нами ніч. Там був один диван і одне ліжко. Ми хотіли втрьох лягти на диван, щоб Костя міг нормально виспатися. А він каже: "Ма, не хочеш біля мене лягти?" То й розмістилися з ним разом. Та хіба ми спали? Всю ніч щось пригадували – і дитинство, і сміх, і сльози. Вранці Костя пішов на роботу, а ми поїхали додому. Це був останній його день народження. Й останній раз, як ми його бачили. Як наче так попрощалися", – пригадує Ірина.

В "Ахіллесі" Костянтин потоваришував з Віталієм Гнояченком з Київщини. Обидва – айтівці та вегани, тому легко знайшли спільну мову. Коли Костянтин отримав досвід в управлінні дронами, то почав навчати новоприбулих бійців.

"Я завжди казала Костику, щоб кидав мені хоч смайлик, коли повертався із завдання. Так я знала, що з ним все добре. Вранці 31 жовтня [2023 року] дивлюся – немає в мережі. Я знала, що Костя перед цим збирався на завдання. У таких випадках, хоч на зв'язок не виходив, та в мережі був. Закралися сумніви.

Брат пообіцяв піти у військкомат, щоб ті передзвонили у частину, спробували дізнатися щось про Костика. А я пішла купляти квиток в Україну. Тільки прийшла додому, дзвонить Толя і каже: "У тебе дівчата вже прибирають у дворі". Я одразу все зрозуміла", – ділиться Ірина.

31 жовтня 2023 року Костянтин загинув під Бахмутом. Йому було 35 років. Того ж дня не стало його побратима Віталія та двох учнів, які тільки-но проходили бойове хрещення.

Костянтин із побратимом Віталієм

З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

"Пам'ятник – це просто каменюка. Хотілося щось для душі"

Одним із поштовхів звести церкву на честь сина для Ірини став похорон Костянтина, а саме – запрошений священник УПЦ. На той момент у Петриківці не було жодної церкви ПЦУ, тому вибору родина не мала.

"Мені друг Кості одразу сказав, що сину не сподобався б московський батюшка. Той і словом не обмовився, з якої причини Костя загинув. Було відчуття, наче дідуся старенького хоронять, який своєю смертю помер. Ні про війну, ні про Росію як агресора – нічого не сказав", – зауважує Ірина.

Потім сусідка розповіла жінці, що побачила в інтернеті, як батьки на честь загиблих синів ставлять каплички. Ірину ця ідея зацікавила.

"Я не могла знайти собі місця після смерті Костика, бо жила заради нього. Я прагнула щось зробити, аби зберегти пам’ять про сина. Пам'ятник – це просто каменюка. Хотілося щось для душі.

Ідея з капличкою мені сподобалася. Ми з братом одразу почали шукати варіанти в інтернеті. А потім подумали, що краще буде звести невелику церкву", – зазначає Ірина.

Спочатку жінка хотіла розмістити храм на окремій ділянці, та у її власників були проблеми з документами, що стало на заваді переоформленню. Тому будівництво вирішили розпочати просто на власному городі, який вже довгий час пустував.

Анатолій тоді мав знайомого отця з Дніпра – Олександра. Багато парафіян рекомендували взяти саме його настоятелем храму. Тому вибір зробили досить швидко.

Для реєстрації церкви у Дніпровській єпархії ПЦУ необхідно було зібрати 10 людей. Це вдалося зробити без проблем. Після цього почався активний процес будівництва.

На Житомирщині Ірина та Анатолій знайшли проєкт церкви із дерев’яного зрубу, який їм сподобався. Замінили лише вікна та двері – на аркові. Спершу зробили фундамент, а згодом будівничі почали зводити саму церкву.

Неподалік від храму вирішили залишити дерево, яке колись посадив Костянтин. За життя він хотів озеленити територію та зробити зону для відпочинку.

На будівництво пішли власні кошти Ірини, заощадження Костянтина та частина виплат за його загибель. Односельці також допомагали, але не масово.

Храм поспішали закінчити до річниці загибелі Костянтина. Так воно і сталося. 30 жовтня 2024 року церкву освятили та офіційно відкрили для всіх вірян. Весь процес будівництво зайняв близько пів року.

"Насправді ж працювати церква почала набагато раніше – ще без стін. Якраз був Великдень, коли ми вже посвятили землю та зареєструвалися у єпархії. Тоді був лише фундамент, та ми вирішили поставити хрест і стіл. І багатенько людей прийшло освячувати паски – десь 25-30", – говорить Ірина.

Церкву освятили 30 жовтня 2024 року

З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

"Треба, щоб за його душу хтось молився. І за душі таких, як він – загиблих воїнів"

Церкву назвали символічно – на честь царя Костянтина Рівноапостольного. Ірина присвятила її не тільки сину, а всім загиблим на війні захисниками.

Окрім спеціального замовленого іконостасу, жінка помістила у храм сімейну ікону, яка колись належала її прадіду. Її реставрували та повісили на чільне місце.

До церкви потрапила ще одна унікальна ікона – з Бахмута.

"Одна пара вирішила у нас похрестити доньку. А на знак вдячності вони подарували цю ікону. Вона досить велика і має одну особливість – ризи на святих не намальовані, а зроблені з тканини.

І якось так символічно вийшло. Костя загинув під Бахмутом, а ця ікона ніби за ним послідувала", – розповідає Ірина.

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Особистий архів, Дніпровська єпархія Православної Церкви Україн/Facebook

Не забули до інтер’єру додати також нотки традиційності. Престол оздобили петриківським розписом, а місцеві майстрині вишили багато рушників – жодного не довелося купляти.

Допомагали із прикрашанням церкви всі – від родичів до однокласників.

"Підтримка від односельців дуже велика. На початку небагато людей відвідували храм. Я тоді трохи засумнівалася й подумала заморозити будівництво і продовжити вже після війни. Але після першого Великодня впевнилася, що ми на правильному шляху. Багато людей прийшло, всі були дуже вдячні", – каже Ірина.

Її церква – перший храм ПЦУ у Петриківці. Тому не всі селяни готові наразі готові змінювати свої звички, але жінка каже, що вони на шляху до цього.

"У людей потроху міняється світогляд. Все більше задумуються над тим, що не варто ходити в московські церкви. Скільки вже відео в інтернеті гуляють, як російські батюшки освячують зброю, танки, які їдуть на Україну. Раніше і я ходила в московську церкву, бо іншої не було. Але ті часи минули. Треба усвідомлено до цього підходити", – наголошує Ірина.

Церква, побудована Іриною Тезик, є першим храмом ПЦУ у Петриківці

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА УКРАЇНИ

На церкві жінка не захотіла не зупинятися. Тільки-но її звели, вона вирішила побудувати поруч трапезну.

"Церква є – це добре. Але треба, щоб людям було куди зайти. Наприклад, якщо будуть хрестини. Так і вирішили звести трапезну. Вона вже майже завершена – стіни є, вода підведена, залишилися лише внутрішні роботи. Плануємо ставити сонячні панелі, займаємося озелененням території", – розповідає Ірина.

Трапезна поблизу церкви

З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

Та і це ще не кінець. Жінка прагне створити Алею слави, присвячену загиблим воїнам. І розробка плану вже триває.

"Я знаю, що роблю це все заради сина. Як і все життя до цього. Я завжди дбала, щоб Костик ні в чому не мав потреби. А як він виріс – все одно продовжувала піклуватися про нього. Коли Кості не стало, зрозуміла, що навіть найшикарніший пам'ятник я поставлю, хоч із золота, – це нічого не дасть для його душі.

Я звела церкву і тепер знаю, що люди приходитимуть, молитимуться, пам'ятатимуть. Тому що дітей Костя не залишив по собі, не буде кому особливо згадувати його – хіба двоюрідним братам й сестрам. А треба, щоб за його душу хтось молився. І за душі таких, як він – загиблих воїнів. Вони віддали найдорожче – власне життя", – наголошує Ірина.

Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"