«У місті помідори втрачають силу..»

Письменник і перекладач з Полтавщини Сергій Осока пише надзвичайно душевні сільські замальовки. У них кожен знайде частинку свого прожитого життя.  Він описує приготування страв, збирання овочів, природні явища - все, що так тісно нас пов'язує із землею. У нього особливо простий стиль малювання словом, але  такий прицільний до деталей. Як - то, пір'їнка затрималася на крашанці, чи про кусючу муху-осу, чи про те, як пахне огірок або кавун...
Сама читала його "Салат з помідорів" і побувала далеко-далеко, коли малою смакувала з бабусиних рук не стиглим, а бурим помідором. І він досі мені найсмачніший.

"Такий виходить в останні дні літа. Просто купити на базарі помідори – тільки не з ятки, а в тіток, які сидять оддалік на ящиках! – великі й порепані, вони називаються волячим серцем недарма, вони пульсують у тебе в руках. Візьми ножа – і поцілуй лезом дозрілий овоч. Ріж не дуже дрібно, не старайся, щоб крижалочки були однакові – серпень уже бгає шатра, скидає на вози, хіба тут до геометрії… Нарізай не на дощечці, а просто в руках, тримаючи над великою мискою, щоб сік трохи затікав між пальці. Є? Гаразд, тепер візьми цибулину – млосну, круглу, жовту, немов од старих голландців, обчисти й поріж, як тепер кажуть, півкільцями. Бризни туди олії, не треба рафінованої, не треба кунжутної, оливкової, візьми оту, пахучу, налиту з металевого бідона. Отак. Посоли. Ще трохи. Ні, не треба спецій. Зовсім. Не сперечайся. Перемішай ложкою. І поки що не їж.
За вікном, коло порожньої вечірньої школи, двоє покидьків, чи то пак виродків, обмінюються матюками, передають із рук у руки пляшку, зачіпають перехожих – словом, проходять свої щоденні стадії еволюційного регресу, ще трохи, ще кілька днів – і, може, впадуть таки в анабіоз.
Звичайно, краще б зірвати їх із грядки, ну… ти знаєш. Он там, за буртами викопаної картоплі. Візьми в руки огудину, що впала на землю од червоної ваготи, зірви кілька неоковирних, подекуди з чорними цятками, з заглибинами біля середини – і запах стебла просто вдарить тебе струмом. Огірки пахнуть безтурботністю, диня – невагомим щастям, кавун – першим поцілунком, а помідори в кінці серпня – тугою. Не вдихай їх довго, бо раптом залишишся тут назавжди, в тіні груші й поваленої хати, коло старезної соснової лати, з якої – дивись – ще не зовсім облізла кора. Не хочеш? Правильно.
Їх би краще віднести в літню кухню не в целофановому пакеті, не в пластиковому відрі, а так, у пелені, в оберемку, щоб вони глухо гепали тебе по животу. Обережніше, он заступ на обніжку. Неси, неси.
У місті помідори втрачають силу – потрапивши у тролейбус, пролетівши над сходами, пролежавши у чистій раковині. Вони ніби й такі самісінькі на вигляд, і запах дещо зберігся, слабенький, як останній подих, але струму там уже немає. Скільки не намагайся рятувати, присмачувати кропом, петрушкою, та навіть часником, усе одно не вийде. Для всього є час і місце.
Помий у відрі. Візьми незграбний ніж із чорною колодочкою, наполовину відламаною, он він, на столику біля балона з газом, обітри шматиною від гички – то хтось, кого вже давно немає, різав сьогодні свиням. Не озирайся – все одно не побачиш.
Гурточок сільської дітвори прибило вітром до воріт. Регочуть. Ганяються одне за одним. Уже в светрах і гумових чоботях – дощ був удень і вночі, мабуть, знов пуститься. Дітвора вигукує щось пронизливе, щось розбурхане й розпанахане – як завжди за кілька днів до школи. Їм уже накупили зошитів і ручок, кликали дивитися – глянь, Митько, який щоденник тобі купила! – а вони не схотіли, знялися, рвонулися й полетіли.
– Давай у «світлофора»!
– Нє, давай краще в «собачки»! Жанка м’яч винесла!
– Чуєш?! Чуєш?! А от як ти будеш стара, як тебе онуки називатимуть? Баба Жанна?!
– Га-га-га-га-га!!!
Знайди миску. Дивись на муху – ич як господарює над абрикосовим варенням, а заснеш, то вкусить – так, як оса. Кусаються перед осінню. Вмирати не хочуть, люті на всіх.
Поріж крижалочками. Не треба рівно. Стій. Ти тут – чи там? Усе заплуталося.
Почекай, поки сік із них стече в миску й перемішається з олією, просякне цибулею. Вже? Бери шматок чорного хліба, вмочай і їж.
Не можеш? Де ти? Тебе ніяк не називатимуть онуки…"

Сергій Осока