Українці найбільше потребують правди

   Днями в США, де я зараз коротко перебуваю, в тісній письменницькій громаді мені випало пояснювати колезі, добрій американській романістці, що таке український День Гідності та Свободи, до якої нагоди він приурочений.

   Так дивно знову проговорювати всю анатомію досвіду, який сьогодні є для тебе кістяком. Так незвично, що хтось, виявляється, може не знати про нього в усіх деталях і напівтонах. 

   Втім, це теж нормально, коли іншим людям достатньо самих себе, особливо якщо питання гідності й свободи є для них самоочевидним ще з часів Білля про права. Це ми, діти силоміць посаджених за залізну завісу батьків, звикли спрагліше цікавитись зовнішнім світом, ніби торкаючись його і за своїх старших також. 

Але й досі замало знаємо, треба сказати – і діалог з позиції активного слухача, що пізнає світ і людей, водночас розповідаючи про себе, мав би завжди бути нашим дієвим інструментом. 

   Отже, моє говоріння стало і черговим витверезінням від тунельного зору, і гострим переживанням гордості, втрати й нашої самотності в тій великій історії, яка не вміщується в слова. 

Кожна, зрештою, українська експлікація впродовж останніх десяти років є такою. Та щоразу найдовший посмак після таких пояснень – власний подив. Невже й справді за плечима вже ціле десятиріччя нової воєнної історії? 

Досі з фотографічною точністю пам'ятається початок Революції гідності, ніби це було позавчора. Але й спільнота, схоже, таки подорослішала, стаючи, власне, спільнотою – хай ще досі не настільки, щоб убезпечитися від ціннісних розламин усередині й хитань зовні. І навіть у часі страшної війни можна залишатися людиною. 

   Останнє, щоправда, я знала й раніше. У нас же завжди була війна. російська війна проти України в кожній із її багатосотлітніх фаз – це щоразу війна проти гідності.

                                                       ×××

   Часто я думаю: як же жахливо наші батьки, діди, бабусі та прабатьки прожили одне тільки двадцяте століття. Цілком близькі, осяжні предки, не якісь далекі та абстрактні. 

Дві світові війни й кілька менших, розчинення державності в окупації, розстріли, табори й заслання, залізна завіса, безпросвітний совок, рухи опору, порятунок українськості в підпіллі. Те, що породжує страх і німоту. І над цим усім – великий голод, який гуде у кістках навіть нащадкам. 

   І щоразу наші кревні виборсувалися з цього неживого м'яса історії. Не супергерої з мідними жилами, а звичайні чоловіки й жінки, надламані, та затяті. Вставали, хай вже й не щільною лавою, ціліли якимось дивом, всупереч послідовному страшному нищенню, запереченню. Продерлися крізь криваві лабіринти, щоб народилися ми. 

   Але в чому сенс, що ними рухало? Списати все на видовий інстинкт виживання та розмноження, чисту біологію, неусвідомлене прагнення передати далі свій набір генів так легко не вийде. 

Хоча б тому, що вороги і окупанти – за іронією світової історії, завжди ті самі – завжди безпомильно цілили найперше в елементарну людськість. Намагалися не лише позбавити нас державності й суб'єктності, але й довести до повного розлюднення, до геть тваринного стану, до благання й плазування, до комашиного виживання. 

Після системних принижень, репресій, вигадливих катувань, голоду, за задумом, мало би лишатися поле тільки для низьких інстинктів. 

   Але щоразу потому хтось підводився на повен людський зріст. І ставалися як не селянські повстання під час Голодомору, які окупаційна влада називала "волинками", то Кенгірське чи Норильське повстання в концтаборах. 

Щоразу на очах у всіх вставав хтось, хто проти диктатури. 

Хтось друкував на машинці сліпеньку копію забороненої української книжки, з ризиком отримати тюремний строк, і передавав далі, як скарб священного знання. 

Хтось завжди найсильніше потребував правди. Такого було забагато, щоб вважати себе теперішніх просто рендомними кольоровими фішками на мапі країни, просто нащадками тих, хто спромігся фізично вижити. Забагато кривавих земель, вогню, заліза, ідей та сенсів задіяно в цій видовій детермінації. 

Відповідь із позицій теперішнього досвіду видається простою і страшною. Ми донесли нашу предківську кров аж сюди, щоби закінчити нашу вічну війну. І закінчити аж ніяк не сумнівним миром. Повернути собі історії – велику спільну й безліч менших, наповнених конкретними долями. Зробити остаточно незаперечною реальність всього українського. Чого би це не коштувало кожній окремо взятій людині. 

І мені від цього дивовижно спокійно – ось що я тлумачу як свободу й гідність. Наче нарешті добре розчула те, що багато років говорили голоси з великої ночі за спиною. 

Наших облич не вдалося стерти. Ми всі тут, ніхто ніколи звідси не відступить.

   Пам'ятаю, як їх почали приносити з Інститутської. У розпачі клали на холодну київську землю, накривали прапорами, стояли над ними заніміло, розгублено, з горлами, стисненими металевими обручами неприйняття, заперечення. А їх і далі приносили, приносили, перших для нашого покоління спільних, усіхніх мертвих. 

І соромно було, що це не ти. І дуже добре чути було в повітрі, як розсипається старий світ. 

   Ось покотилася із дзенькотом порожньої бляшанки стаття третя Конституції України, яку хтось чужий копнув ногою. Ось упало й розлетілося на дрібні уламки переконання, що місто є територією захисту, взаємної безпеки. Але вціліло знання, що так із нами не можна. Ми більші за безликі одиниці статистики, у нас є власні історії. 

   Це знання й повело далі. Воно змусило назвати імена загиблих, запам'ятати їхні обличчя. Воно й покликало до життя День Гідності та Свободи – комеморацію чину, з яким мало що може стати до порівняння. 

   І тільки знову накочує хвиля подиву, коли доводиться пояснювати комусь зовні, що саме їх тоді вело вгору по Інститутській, назустріч гарантованим кулям. 

Оце невидиме, інстинктивне, позаслівне проживання свободи як справжнього сенсу існування ще 1 грудня 2013 року, після кривавого розгону "студентського" Майдану вивело на вулиці мільйонні натовпи. І воно ж покликало навесні 2014 року людей підводитись і йти на фронт ледь не в домашніх спортивних штанях і гумових капцях. 

І так само кличе зараз – із поправкою на те, що за десятиліття українське військо виросло в потужну силу, вишколену та озброєну, та найперше – об'єднану тією-таки ідеєю оборони української самості. 

   Це воно, це відчуття, дало людям сили йти з палицями, каменями або й голіруч назустріч російській бронетехніці на початку повномасштабного вторгнення. Воно мотивувало нас лишитися в охопленій війною країні й вчепитися за те, що кожен може зробити. 

   Розуміння того, що з нами так не можна, що наша історія про інше, щоразу достукувалося навіть до тих, хто вважав себе максимально далеким від великих суспільних переломів. Тож попри всі справедливі й гіркі питання, які ставимо одне одному всередині спільноти – ми знаємо, чому досі тут.

                                           ×××

  Серед моїх найулюбленіших речей у Лесі Українки – коротка поема "Королівна". У першій її частині героїня розмовляє зі своїм коханим, лицарем без статку, що помирає у власному ліжку від зброї зрадника. Він переймається, що королівна занапастила себе через цей зв'язок і закликає мати гідність у жалобі, як і належить за статусом. Вона ж заперечує його острахам, захищаючи власний вибір і свою внутрішню правду. 

   Друга частина – сцена прощання у церкві. Співає хор, натовпом ідуть перешепти: ота "вінка втеряла" з покійним лицарем, ота бігла за ним босоніж і хапала за стремена. А біля труни стоїть королівна, і чорний серпанок на її обличчі не тремтить, і свічка в руці горить рівним вогнем. 

   У фіналі ж – королівський палац, де розлючений батько чекає доньку, аби проклясти за всю цю неприпустиму історію. Вона з'являється, стійка і сповнена гідності, готова до всього. І коли батько не витримує, тремтливим старечим голосом питає свою королівну, чи ж вона не стомилася, і припрошує сісти відпочити – вона раптом ламається й падає "як росиночка додолу". 

   Завжди звертаюся до цього тексту, думаючи й говорячи про спротив, уперту стійкість і глибоко заховану вразливість, притаманні українським любовним історіям – та й взагалі усім визначальним етичним виборам. Тут вони схоплені тонко та об'ємно.

І зараз я із сумішшю болю й захвату спостерігаю за своїми близькими людьми, за друзями, колегами, які виходять у великий світ говорити про наші спільні рани, про наших усіх полеглих. 

   Сповнені відваги й гідності, з несхожими темпераментами, з дуже різною англійською, вони говорять і говорять, навіть коли горло перетискає – але ти помічаєш лише із внутрішньоукраїнським знанням: у цьому місці буде саме така секундна пауза. 

   У всіх них, у всіх нас майже не тремтять голоси. Чорний серпанок на наших обличчях не тремтить, свічки пам'яті горять у наших руках рівно. Ми маємо право на нашу пам'ять, і робота гідності полягає ще й у тому, щоби ця пам'ять, з усіма іменами та історіями, стала спільноєвропейською. Аби тільки не втомитися і не впасти росою під сонцем чиєїсь раптової емпатії. 

   Власним приватним способом трансляції гідності назовні я обрала щирість і відвагу бути вразливою. Не дозволити війні заблокувати прагнення до близькості й відкритості. Не відштовхувати дорогих людей. Промовляти й писати так, як відчуваю, як проживаю, без лукавства, без міркувань користі й безпеки для себе. Заперечувати вголос або йти геть у ситуаціях, коли мій етичний компас показує в іншій бік.

Зрештою, цей текст дається мені важче, ніж навіть найскладніше говоріння для іноземної аудиторії. Бо відповідальніше. 

   Ми в Україні вже стільки сказали одне одному, стільки всього разом пережили, стільки здатні зчитати поміж словами. І, може, найцінніше, що можна зараз дати одне одному – це обіцянка бути свідком. Я стоятиму поруч, я візьму тебе за руку, коли стане темно. Скажу тобі про твою красу й силу, але й мовчки розкрию захисні обійми у хвилини вразливості. 

   Що би не сталося, я знатиму, хто ти насправді. І пам'ятатиму. Разом із тобою і тебе. Не тільки радісне й світле, бо нам випало пережити різне. Але пам'ятатиму живу людину, чиє світло й пітьма були мені однаково близькими й важливими. Пам'ятатиму наші розмови й відчуття співприсутності. І як багато важила твоя поява у натовпі, як від неї засвічувалося повітря. 

Пам'ятати любов і людяність – складний виклик у наші часи, але й велике благословення. Власне, це гідно.

                                                     ×××

   Отож, я пам'ятаю розмову з близькою людиною про те, що українську метафізику, яка тримає нас при землі, навряд чи можливо витлумачити назовні. Може, і не варто старатися. Бо це щось дуже внутрішнє, навіть інтимне, як запах обжитого дому, де переплітаються дихання. Назовні буде видно хіба те, як мало важить для українців ситість та ілюзія безпеки, якщо вони не мають міцного ґрунту гідності під ногами й повітря свободи довкола себе.

Хтось у великому зовнішньому світі може втомитися від безсонного українського запиту на справедливість, від акцентування на свободі й гідності як цінностях, за які можна усвідомлено віддавати життя. 

    Але принаймні ті, кому в Україні випала непроста планида приналежності до відсотка пасіонаріїв, уже ніколи не зупиняться і не відвернуться, навіть сточені втомою до самого осердя. Бо це, зрештою, питання виживання, колективного та індивідуального. 

Припинення спільної боротьби за гідність саме для цього відсотка пасіонаріїв означає дуже конкретний фінал – фізичне винищення або еміграцію. Що, зрештою, майже рівноцінно. 

    Ось тому українська гідність не вміщується в один день, хай навіть у такий важливий. І в якийсь окремий історичний період не вміщується. Вона, звісно, не обмежена кордоном, але міцно прив'язана до ґрунту, дивовижним чином енергетично підживлена землею, і є тут завжди, як характер повітря або смак води. 

    Просто є, органічно й відповідально, як громадянство, із яким народжуються нові люди в країні з відновленою незалежністю. Нові люди, яким не байдуже. У яких уже стільки спільної пам'яті, що встигнути би переповісти, передати її далі. 

І їхня гідність – як паспорт, який треба показати в першу чергу, щоби пояснити, хто ти і навіщо тут, на цій святій землі.

   ФБ автора.