В Царичанці пройшов волейбольний турнір пам’яті тренера і воїна Валерія Давиденка

Перед Днем Героїв, 22 травня, в спортзалі Царичанської дитячо-юнацької спортивної школи кипіли справжні волейбольні пристрасті. Чотири команди юних майстрів летючого м’яча боролися за запроваджений Царичанською селищною радою, котру очолює Геннадій Сумський, перехідний Кубок пам’яті тренера з волейболу і воїна ЗСУ Валерія Давиденка 

Під час урочистого відкриття турніру тренер Царичанської ДЮСШ Людмила Макатуха наголосила:- Валерій Васильович з 2001 року, після закінчення Дніпропетровського інституту фізичної культури, майже два десятки літ відпрацював тренером Царичанської ДЮСШ. Вів волейбольні групи хлопців, а спочатку і дівчат, мав хист справжнього наставника для юного покоління. Чимало років його вихованці постійно здобували призові місця в першості Дніпропетровської області, примножували давню спортивну славу Приорілля. Зокрема Валерій Давиденко виховав кандидатів у майстри спорту з волейболу Артема Нестеренка, Володимира Макатуху, гравця команди «Поліція охорони Тернополя», відомих волейболістів Дмитра Сливку, Олександра Сергієнка, Олексія Хоменка та інших. А в 2022-році, в 44-річному віці, добровільно став на захист України. 

Потім автор цих рядків, рідний дядько Валерія Васильовича, коротко розповів про бойовий шлях старшого солдата 63-ї Окремої механізованої бригади, яку заслужено іменують «Сталеві Леви», Валерія Давиденка:- Після навчального центру Валерій Васильович пройшов добру школу злагодження в досвідченого командира відділення 107-го батальйону Володимира Лютого, чимало корисних порад отримав телефоном від товариша по волейбольній команді, снайпера ЗСУ Віктора Петренка. Тож на бойових позиціях вони з побратимами працювали так, як діє добре зіграна команда на волейбольному майданчику. В квітні 2024-го В. Давиденко сповістив телефоном: «За рік, що я тут, на Лиманському напрямку, ми не відступили ні на метр, стоїмо, фактично, на одному місці. А ворог ні БК, ні свою орду не жаліє, кидає в атаки, он її стільки лежить і в Серебрянському лісі, і в посадках... Не знаю, як буде далі, та гріє душу думка, що недарма я тут, на Лиманському напрямку. З побратимами довелося попрацювати задля мінусу окупантів. Основне для мене - вибити цих падлюк з рідної землі, щоб Україна була вільною.

Поряд з нами воює Інтернаціональний легіон, індуси, бразильці, прибалти, а наші дехто вдома, по хатках ховаються.

Ми переможемо рашистів тоді, коли кожен чоловік візьме зброю до рук. Як латиші у 1918-1921 роках, їх 10 % відсотків населення стало в стрій, і відігнали московську орду. Та й ми вже 11-й рік відбиваємося, але треба ще». І сьогодні село Діброва біля Лиману, яке захищав і де отримав тяжке поранення голови Валерій Давиденко, в руках Збройних Сил України. Вам усім доброго здоров’я, міцності духу і щасливого життя на вільній українській землі.