Як сталін досі воює проти нас, або Про колективну травму офіцерів ЗСУ

   Якщо взяти середній активний час управління старшого офіцера в армії, то він становить приблизно 20 років. Виходить, що багато сучасних командирів — це лише (увага!) третє покоління після скону диктатора сталіна. А якщо врахувати, що настанови та патерн поведінки сталінізму жили і процвітали і після смерті диктатора, то ці підрахунки можуть виявитись ще сумнішими.

   Як відомо, в сталінські часи в армії панувала культура недовіри, що проявлялася у масових репресіях проти офіцерів та підозрілому ставленні до ініціативних дій військових. Сталінський режим боявся власних командирів і часто звинувачував їх у нелояльності. Це призвело до того, що будь-яка ініціатива знизу могла бути сприйнята як загроза.

   Цей досвід, на жаль, деякою мірою досі впливає на формування певних підходів до управління в Українській армії. Саме через це виникають проблеми у комунікації між військовими командирами та підлеглими, особливо у сучасних умовах, коли стоїть питання життя та загибелі.

У процесі мотивації командири досі можуть використовувати застарілі методи переконання і звертатись до ментально чужих наративів.

   На загал, окрім певних військових підрозділів, не сформовані чіткі та стійкі україноцентричні традиції та ритуали, які б проникали поза межами офіційного церемоніалу в свідомість кожного солдата, сержанта та офіцера і ставали визначальними для формування їхнього світогляду.

   Неможливо збудувати нову українську армію на старих радянських традиціях.

   У сталінській армії особисті інтереси військових не мали значення порівняно з державними. Це часто призводило до надзвичайних втрат через жорстоку тактику та стратегію, де людське життя було другорядним.

   Сьогодні українські командири все більше намагаються знайти баланс між колективною відповідальністю та цінністю людського життя. І це дуже важливо.

   Так чи інакше, ми маємо справу з психологічною травмою, яку несе в собі кожен офіцер, що прийшов до ЗСУ щонайменше двадцять років тому. І тепер, свідомо або несвідомо, передає її підпорядкованому особовому складу.

   Мова йде про завищений страх перед покаранням, занижену самооцінку, відсутність ініціативи, сувору "ієрархію зірочок на погонах", без врахування реальних компетенцій та рівня військового досвіду і таланту командира будь-якого рівня.

Навички та вміння досконало заповнювати журнали обліку не одного "кабінетного клерка" піднесли до висот кар’єрного п’єдесталу. Але такий підхід, у сучасних реаліях війни, може призвести до поразки.

   Є люди, яких ми вже не змінимо ніколи. Але можемо вплинути на тих, хто тільки починає свою військову кар’єру.

   Щоб якнайшвидше покінчити з негативними тенденціями спадку СРСР, маємо прибрати радянські рудименти з військової освіти, звільнити ватних та москворотих викладачів і перейти на західні стандарти, де важливими є мобільність, ініціативність та сучасні технології ведення війни.

   Дисципліна — єдиний військовий елемент сталінської епохи, який дехто може назвати позитивним спадком. Адже стійкість — це те, що справді вкрай необхідно під час війни.

   Однак тут є одне "але". Ця дисципліна була побудована на тваринному почутті: страху загибелі, що зараз наочно демонструють загороджувальні загони кадирівців в армії агресора.

   Тоді як нам потрібен інший підхід, коли відвага, дисципліна та стійкість досягаються через усвідомлення місії, підкріпленої вагомими і важливими для кожного українського солдата чи офіцера цінностями.

   Можливо, звучить як фантастика, але іншого шляху в нас немає.

   Бо ми нація мрійників, воїнів і відповідно нація переможців.