Моя перша революція: як у Луганську в 2004-му обирали президента

Яна Осадча журналіст

    Вісімнадцять років тому у 2004-му, який увійшов в історію як рік Помаранчевої революції, я працювала журналістом у луганській газеті під назвою "Молодогвардієць".

То була опозиційна тодішній владі газета, яка постійно публікувала критичні статті проти місцевих регіоналів, ну і власне проти кандидата в президента януковича. Утім, останнє нам вдавалося недовго. Напередодні першого туру президентських виборів ми вже не могли згадувати у публікаціях віктора федоровича, оскільки газета друкувалася у донецькій типографії.

          Редактор казав, що там сидить цензор і продивляється усю друковану продукцію, і якщо побачить там прізвище тодішнього прем’єра у негативному контексті – буде біда. Наклад просто не надрукують.

"Вчіть мову Езопа", – казав редактор. І ми кожного разу видумували, як би так натякнути на біло-блакитного кандидата, щоб усі все зрозуміли, а цензор не вчитався. Весело було.

Фото: piccaya/Depositphotos

       Утім, ближче до виборів ситуація почала ускладнюватися. Опозиційних газет в Луганську було аж дві – наш "Молодогвардієць" і "Луганчани", яку видавав передвиборчий штаб Ющенка. Очолював його нинішній голова РНБО Олексій Данилов. Ми сиділи у різних офісах, але по суті робили одну справу.

31 жовтня у день першого туру я була на роботі, ввечері мені зателефонував друг зі штабу Ющенка і сказав, що до них увірвалися тітушки. Сказав, що охоронця побили до крові залізними палицями, а сам він зачинився у кабінеті. Ту атаку тоді відбили, але тітушок було багато, увесь штаб був оточений машинами з донецькими номерами. 

     Не пам’ятаю вже, чи був тоді хто зі мною в редакції, чи сама я була, але дуже чітко згадую відчуття противного липучого страху. А також свої думки про те, що тим тітушкам зараз нічого не вартує прийти до нас, бо нам неодноразово вже погрожували.

Напевно, подібні відчуття були набагато пізніше – 9 березня 2014 року, коли у Луганську ми просто стояли у пам’ятника Шевченку з українськими прапорами і на нас поперли "опоненти" з криками "росія". У лютому 2022-го у Києві, коли я побачила, як по моїй Оболоні повзе російський танк… Але вперше це було саме тоді – у 2004-му році, коли доля ще тільки готувала нас до майбутніх випробувань.

       Тоді вони не прийшли, а я пішла до штабу Ющенка і записалася головою виборчої комісії. Місто було все увішане біло-синіми стрічками, деякі з них я, йдучи пізно додому, зривала. І вдома в мене було чимало таких трофеїв.

     Настав день виборів, 21 жовтня. Я пішла на дільницю, вдягнувши жовтий светр з помаранчевими смужками. Хтось з моїх "колег" вирішив, що це агітація. Мене просили піти додому і перевдягнутися. Якась добра дівчина зі спостерігачів від Януковича навіть намагалися дати мені свою кофту. А потім прийшли 10 пенсіонерів, вони наступали на мене, вимагаючи терміново зняти оранжевого светра, а краще піти геть, називали зрадницею.

    У ситуацію втрутились спостерігачі, поліція (тоді ще міліція), приїхали люди з нашого штабу, і дідусі з бабусями пішли. А я виконала свою роботу, здала чесний протокол із усіма печатками.

     Це були ті самі вибори, результати яких і призвели до першого Майдану. Вдома і в редакції ми дуже уважно спостерігали за подіями у столиці, які розпочалися 22-го. Навіть моя бабуся засинала з радіоприймачем, налаштованим на хвилі радіо "Ера", яке розповідало про Майдан.

Людське море з помаранчевими прапорами притягувало мене, мені дуже хотілося побути серед цих людей. Прив’язати до сумки помаранчеву стрічку і загубитися серед однодумців, не боятися ходити вулицями, подихати повітрям свободи.

       І я поїхала, взявши квиток в один кінець. Ніхто тоді не знав, як все буде, всім було страшно, але там вже знаходились чимало моїх знайомих і колег.

Я провела на Майдані 10 днів. Жила то у своєї родички на Либідській, яка передавала на Майдан теплий одяг свого покійного чоловіка, то в американки у хмарочосі на Городецького (вона була в захваті від революції, однак не могла спати під звуки дудок і затуляла вуха на ніч берушами). 

       Ми йшли вночі до адміністрації Кучми, ми скандували "Зека - геть" і особливо приємне: "Схід і захід разом". Особливо коли вулицею тягнулися колони прибічників януковича. Я ходила дивитися, як їх – суворих та мовчазних – привозили на залізничний вокзал. Мене тоді супроводжував луганчанин – батько мого друга з Луганська, робітник заводу, гарячий патріот України. Чоловік охороняв мене, йшов позаду, спостерігаючи за кожним рухом опонентів. Все тоді обійшлося.

       Я гуляла Києвом у помаранчевій символіці і була дуже щаслива.  Якщо я з кимось знайомилася і казала, що з Луганська, мене обіймали, поїли кавою і пригощали солодким.

Мені також було дуже важливо передати інформацію у газету про те, що робиться у Києві. Я писала репортажі у штабі Ющенка на Подолі під пісні "Кому вниз"…

Фото:orestligetka.ukr.net/Depositphotos

       Поїхала у Луганськ я вже тоді, коли все йшло до оголошення переголосування. Однак саму цю новину я почула у поїзді. У Луганську на вокзалі мене зустріла мама, на моїй сумці була невеличка навіть не оранжева, а синьо-жовта стрічка. Однак моїм землякам і цього вистачило. По дорозі ми наслухалися багато чого про себе. Напевно, вони розуміли, звідки я повернулася, та свердлили очима мою стрічу. Ми огризалися, "відбивалися" і, нарешті, добралися додому.

       Потім, як нас і просили на Майдані, я пішла у комісію, цього разу спостерігачем. Тепер мені на допомогу приїхали двоє хлопців, здається, з Тернополя чи з Хмельницького. Ми втрьох "вигризали" кожен бюлетень за Ющенка, який хотіли покласти у стопку "за яна". Звісно, на нашій дільниці переміг янукович з великим відривом, однак ми не пропустили жодного голосу "за нас", розуміючи, чого він вартує у нашому регіоні.

       Тим часом ворота мого будинку сусіди-янучари обвішали синьо-білими стрічками. Я спокійно зірвала їх і додала до трофеїв.

Я вже знала, що цього разу ми перемогли. Але не знала, що все тільки починається.