Який сенс у масовій загибелі воїнів ЗСУ від арти рашистів під Бахмутом? - Тетяна Чорновол
За матеріалами інтернет-видань
09.02.2023
598
У мене загинув друг... Особливий друг - Олег Собченко. Ми стільки всього пройшли разом, і так багато окремо. Ми навіть не поговорили востаннє, а нам так треба було... Я чомусь була впевнена, що війна, ще зведе нас докупи в якійсь посадці і ми зможемо вилити душу. Поговорити...Інколи в житті найважливіше просто поговорити з другом...
Я би подякувала йому за ті ракети для Стугни, що він мені передав під Лютежем. І показала, що вони поцілили....
Коли я їх забирала, ми бачилися останній раз, це був десь п'ятий - сьомий день війни, але поговорити ми не встигли, прилетіли орківські вертольоти. Ми подивилися один одному у вічі посміхнулися і розбіглися... Назавжди.
Крайніми днями я сиділа в засаді, намагалася підстрелити за тебе, Олеже, танк. І то не вийшло, пробач, друже. Мої хлопці підстрелили камаз із орками.Це, звісно, мало, але це за тебе.
Мені давно до всього байдуже. Війна вчить закриватися і жити одним днем. Але я не можу бути байдужа до твоєї загибелі. Бо це поза людськими можливостями бути байдужою до смерті друга - стільки спогадів пролітає перед очима.
Тому я дещо скажу , що раніше би не сказала. Досить часто на війні, я відчуваю себе просто гладіатором римського Колізею. Моя справа виходити на арену і битися, моє майбутнє не далі одного дня, або я вб'ю, або загину. І ставлення до мене, як до гладіатора - витратний матеріал. І все, що мені залишається, це бути щасливою в той день, що у мене є, і з посмішкою йти у бій. І це вдається, і радості багато. І нормально сприймається наступне: як одного разу сказало командування моєму сержанту: "Дивись, бережи Стугну, іншого сержанта ми знайдемо, а іншу Стугну - ні".
Хіба що це навчило мене бути хитрою і підкориговувати погибельні накази. Я не раз викручувалася: "Ви готові втратити Стугну? Ні? Тоді давайте зробимо так, так і так". До чого це я... А до того, що ми, ЗСУ, вже звикли бути просто гладіаторами. А це не правильно. Це неправильна тактика і стратегія, коли найпрофесійніші воїни ЗСУ під Бахмутом гинуть в м'ясорубці артилерії. Так, як загинув Собченко. Винахідливий, сміливий, жартівливий і відповідальний. Це не правильно, коли у супер бійця Олега було вкрай мало шансів вижити, як пише Ігор Луценко (що був з ним поряд), зважаючи на щільність вогню арти - щодня.
А крім Олега, там ще стільки моїх друзів... із Києва, з Кривого рогу.... Я не там, мені просто пощастило бути не там, гладіатори не вибирають, і не обговорюють накази, мені важко судити, що там, але я переконана, що щось не те. Так не повинно бути, це якась хибна тактика і стратегія. Хай ми гладіатори, хай у нас вже поведінка, рефлекси і щастя гладіаторів... Ми готові. Але хіба є сенс так масово нас витрачати? Невже не можна, зайняти тактично зручну лінію оборони? Тому що, ні, ні кроку назад?
Добре, а хто би мені ще сказав, де потім взяти гладіаторів, коли не стане тих, хто пішли в першій хвилі? Таких, що вижили в перші дні, отримали досвід, навчилися знищувати ворога і виживати, бути впевненими і веселими козаками. Де ще таких узяти? Навіщо витрачати їх під щільними обстрілами арти? Тим паче, що ми не в Колізеї, за спиною Олега була Україна. За спиною, тих , хто ще живий - Україна.
На фото, ми, юні мрійники- на Майдані...
В пам'ять Олега, я пізніше напишу свої спогади про нього і Майдан.
Тетяна Чорновол, військовослужбовець ЗСУ, сторінка ФБ.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ