Чотири роки тому, 20 травня 2019-го, обійняв посаду шостий президент України Володимир Зеленський.
Новий глава держави обіцяв співгромадянам "кінець епохи бідності" та "кінець епохи брехні", а його політичні противники чекали, коли закінчиться епоха самого Зеленського.
Точніше, навіть не епоха: в уяві опонентів прихід Володимира Олександровича на Банкову виглядав короткочасним історичним непорозумінням. Вважалося, що президент-дилетант зазнає фіаско набагато швидше, ніж його попередники – професійні політики.
Скептики не сумнівалися, що популярність Зе лусне, наче та мильна бульбашка. Що це станеться протягом лічених місяців. Що профан Зеленський зможе втриматися на плаву лише в тепличних умовах, за дуже сприятливої зовнішньої кон'юнктури.
Однак у реальності все сталося з точністю до навпаки.
На президентську каденцію Зеленського припали дві кризи, немислимі у 2019 році: спершу пандемія коронавірусу, потім повномасштабне російське вторгнення. А поточний рівень довіри до президента перевищує 80% – і це більше, ніж було на момент вступу на посаду.
Звісно, мають рацію спостерігачі, які стверджують, що на руку Зе грає консолідація країни у воєнний час. Але це не вся правда: оскільки аномальна соціологічна динаміка була продемонстрована Зеленським ще до великої війни.
Достатньо вивчити порівняльну інфографіку, датовану осінню 2021 року. Якщо народне розчарування в Порошенку та януковичу здебільшого виявлялося незворотним, то шостий президент періодично відігравав втрачені раніше відсотки.
Наче тій ляльці-неваляйці, гаранту вдавалося відновлювати рівновагу після чергового падіння.
Можливо, даються взнаки навички Зеленського як професійного актора. Володимир Олександрович звик "відчувати зал" – і готовий оперативно коригувати власний образ, відштовхуючись від запитів аудиторії глядачів. Навіть якщо ця аудиторія обчислюється не сотнями людей, а мільйонами.
Нинішній Зеленський має небагато спільного із Зеленським зразка 2021 року та ще менше спільного із Зеленським-2019. Але в будь-якому амплуа – чи то президент-миротворець, чи то президент-воїн – він виглядає доволі органічно.
Хай там що, у травні 2019-го ніхто не міг уявити, що засновник "95 кварталу" ще буде популярним по чотирьох роках президентства, причому на тлі повномасштабної війни.
Непримиренні противники Зе опинилися в незавидному становищі. І промовистіше про це свідчать аргументи, якими вони змушені оперувати. Наприклад, цей фрагмент із гучної статті історика Олександра Зінченка:
"Курс долара у квітні 2019 року був 27 грн. Через 4 роки став – 37 гривень за долар.
Курс євро у квітні 2019 року був 30 гривень, став – 41 гривня за євро.
Бензин коштував 26-30 грн за літр, став – 46-48 грн".
Ймовірно, сам того не усвідомлюючи, автор відтворив улюблену риторику проросійських сил після 2014 року: "За януковича долар був по 8, а тепер по 27. Доскакалися на своєму Майдані?!".
Друзі кремля порівнювали ціни на бензин і продукти харчування до і після Майдану і вважали свою аргументацію надзвичайно переконливою – але не зустрічали розуміння в українському суспільстві.
Більшість українців сприймали перемогу Майдану як закономірний та природний історичний процес: а раз так, Майдан не можна було звинувачувати в російській агресії та супутніх економічних проблемах.
Навпаки, для москви та її прихильників Майдан був неприродним відступом від нормального ходу історії, результатом тимчасового запаморочення. Передбачалося, що нагадування про долар по 8 сприятиме народному протверезінню.
Про таке ж протверезіння вже п'ятий рік мріють прихильники Петра Порошенка.
Але росія так і не дочекалася масового покаяння українців за Майдан, а шанувальники п'ятого президента не дочекаються масового покаяння співгромадян за обрання Зеленського.
Наступником Порошенка не став представник Антимайдану – і, вочевидь, на зміну Зеленському теж не прийде представник скривдженої партії реваншу.
Як і народне повстання осені 2013-го, прихід Зе до влади не був ані прикрою випадковістю, ані протиприродним відхиленням від нормального історичного процесу.
Чотирирічна епоха Зеленського вже вмістила в собі більше драматичного та героїчного, ніж десятирічне правління Кучми.
Володимиру Олександровичу вже забезпечено місце в підручниках історії. Інтрига у тому, коли і на якій ноті завершиться його епоха.
Чи відбудуться чергові президентські вибори навесні 2024 року – чи їх доведеться перенести?
Чи піде Зеленський на другий строк – і якщо так, то чи буде його переобрано?
Наскільки тривалим та успішним виявиться його повоєнне президентство?
Поки що відповіді на ці запитання немає і не може бути.
По-справжньому серйозним ударом по політичному майбутньому Зеленського стала би програна війна. Але, напевно, навіть найзатятіші хейтери Зе не бажають його поразки ціною поразки власної Батьківщини.
А перемога України у війні з росією автоматично обернеться особистим тріумфом президента. І, звичайно, в цьому разі виникає ризик того, що Володимир Олександрович забронзовіє. Захопиться спочиванням на лаврах, повірить у власну безальтернативність, еволюціонує в класичного автократа та запропонує країні нехитру формулу "Є Зеленський – є Україна, немає Зеленського – немає України".
Такі побоювання вже лунають серед опозиційної інтелігенції.
Хоч як не парадоксально, від такого сценарію гаранта може утримати навіть не опір суспільства, а власні амбіції. Прагнення піднятися над своїми попередниками – і досягти того, що ще не вдавалося нікому з них.
За всю історію незалежної України жоден вітчизняний президент не зумів піти красиво.
Леонід Кравчук був змушений покинути свою посаду достроково, програвши вибори опозиціонерові Кучмі.
Віктор Ющенко поставив антирекорд, спробувавши переобратися і набравши принизливих 5,45%.
Петро Порошенко зазнав поразки від вчорашнього актора-коміка.
Леонід Кучма протримався на Банковій два повні строки, але йти йому довелося під революційне скандування "Кучма, янукович – нари будуть поруч!".
Про втечу самого януковича не варто навіть згадувати.
Але Володимир Зеленський ще має шанси стати винятком. Сприятливий результат війни подарує гаранту унікальну опцію – покинути президентську посаду, залишившись народним улюбленцем.
Піти не під улюлюкання натовпу, а під оплески співвітчизників та закордонних глядачів. Піти не переможеним, а переможцем.
Володимир Олександрович – натура артистична, і гарний відхід з Банкової може здатися йому не менш спокусливим варіантом, ніж президентство.
А чи випаде Зеленському така можливість, і чи скористається нею нинішній глава держави, ми дізнаємося вже в осяжному майбутньому.
Михайло Дубинянський, "УП".