Військовослужбовець 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" Владислав Сібаров став на захист України у березні 2022 року. За три роки війни він пройшов Харківщину й Донеччину, став оператором ударного дрона "Вампір", дістав поранення, повернувся на фронт, а за місяць після народження доньки загинув під час артилерійського обстрілу.

Його дружина Єлизавета розповіла Суспільному історію їхнього знайомства, спільного життя та останньої розмови з чоловіком. Далі — пряма мова.

"Одружилися через пів року після того, як познайомилися"

Познайомилися ми в 2022 році — це було 27 червня. Я працюю в поліції. В той день була на денному чергуванні. Патрулювали місто, побачили військову машину, зупинили, тому що були зафарбовані задні фари, й вирішили перевірити. Виходять двоє військових. Поспілкувалися, перевірили документи і відпустили. Коли прощалися, я тоді так жартома сказала: “Як доїдете — відпишіть”. Він каже: "Ну добре". І десь о 12-й ночі мені в Інстаграмі приходить повідомлення: “Доброї ночі, а це ви нас зупиняли сьогодні?”. Я не зрозуміла спочатку. Відкриваю сторінку — в шоці. Це той самий хлопець, що сидів на пасажирському. Пишу: “Так, щось трапилося?”. Мені у відповідь: "Ні, ми доїхали, все 4.5.0”. Наступного дня він написав мені знову. Так і почали спілкуватись.

Єлизавета разом зі своїм чоловіком Владиславом. З особистого архіву Єлизавети

Одружилися ми 18 січня 2023 року — через пів року після того, як познайомилися. Пропозицію він мені зробив у грудні. Планували навесні зіграти весілля, щоб все так гарно було. Але в січні їх переводили у Бахмут. І тоді вже була важка ситуація — він боявся, що не повернеться. Він між переїздами з однієї точки в іншу просто зранку мені написав: "Зараз заїду в Дніпро буквально на 15 хвилин. Треба зустрітися”. А я з нічного чергування. Я злякалася, думала, що, може, щось трапилося. Приїхала туди, куди він мені сказав. Він каже: “Ми зараз йдемо в РАЦС писати заяву, подавати”. Я кажу: “Ну добре, поїхали”. І так ми розписалися.

Шлях Владислава від кулеметника до оператора "Вампіра"

Він доєднався до лав ЗСУ 4 березня 2022 року. Брат у нього раніше служив, ще при АТО. Він йому подзвонив, щоб порадитися, в яку бригаду краще піти. І брат сказав: “Давай разом в 93-тю”.

Він казав, що не може допустити, щоб у його дім постукав той, хто не треба. Він завжди казав: "Я захищаю в першу чергу свою сім'ю, свій дім. Тому що я знаю, що відбувалося під час АТО з Донецьком і іншими містами". Він переживав, що тут може бути те саме.

Він розпочав з кулеметника. Вони спочатку були на Харківському напрямку, пройшли Комишуваху, були під Ізюмом. Потім їх перевели, здається, в липні. Вони переїхали до Донецької області, були в Соледарі. І вже під кінець, коли майже весь Соледар був окупований, він навчився літати на БпЛА. Отримав сертифікат і вже працював як пілот. Після Соледара у них був приблизно місяць відпочинку. Вони зайшли в Бахмут. Після Бахмута, це десь біля Кліщіївки, він дістав поранення в 2024 році. І майже пів року був на лікуванні. Після лікування він повернувся на службу. Згодом їх перевели на інше місце дислокації. Він там пройшов навчання на "Вампірах". І вже до останнього він був оператором "Вампіра".

Владислав разом із побратимом після поранення. З особистого архіву Єлизавети

1 травня 2024 року в них там був сильний обстріл. Він мені завжди щось таке знімав. Зранку він знову ж таки знімає відео, як по них працюють з "арти", з танку. І на відео зазняв, як прямо по бліндажу, де вони перебували з побратимом, відпрацював танк. Мій чоловік дістав осколові поранення в ногу. Витягнув побратима, і вони доклали вже командуванню, що таке трапилося.

"Кохання — це коли вас троє"

Чоловік дуже хотів дитину. Ще з самого початку, як ми тільки познайомилися, він мені одразу сказав: "Ти мені народиш доньку". Коли він дістав поранення, його з Харкова перевели до Дніпра. Ми часто були разом — його на вихідні відпускали додому. В якийсь із днів ми поїхали на пляж, і мені стало там дуже погано. Я думала, що я захворіла, тому що в мене піднялася температура. Я пішла, купила тест, зробила його, і там одразу дві смужки. Я дзвоню мамі, кажу: “Мамо, а що мені робити?”. Мама мені в трубку плаче, і я плачу, тому що не розумію, що робити. Мама плаче, бо вона щаслива, каже: “Що робити? До чоловіка їдь, розказуй”. Я заїхала, каву взяла, приїхала, а він з хлопцями з палати був під лікарнею, на лавочці сиділи. Я приїхала, кажу: “Ми сідаємо в авто, нам треба поговорити”. Він сідає, а я йому даю папірець. Десь за тиждень, мабуть, мені на роботі дали жуйку, і там був папірець з написом "Кохання — це коли вас троє". Каже: "А що це?". Ну, я йому дістаю тест, кажу: "Дивись". Він розплакався тоді, вибіг з авто тим хлопцям, каже: "Я буду папою, я буду папою".

Єлизавета разом зі своїм чоловіком Владиславом під час вагітності. З особистого архіву Єлизавети

Ми, коли були на УЗД, попросили, щоб нам не казали, хто в нас буде. Ми потім зібралися з друзями, і моя подруга підготувала нам таку скриньку, всередину поклала речі за кольором. Ми сиділи в закладі, й йому дали цю коробку. Він почав її розпаковувати й уже зрозумів, що там величезний шар пакувального паперу. І він такий: "Ну, все, давай на рожевій зупинимося". А там — ні, далі знову не той колір. І ось так він розпаковує, розпаковує і вже коробку відкриває, і такий: “Так! Дівчинка!”. Ну і плакав.

"Напевно, це був момент, коли я з ним попрощалася"

Він приїхав, коли я народила. Він забирав нас з пологового. Йому дали 10 днів відпустки, і в ці дні з ним щось сталося — він якийсь не такий був. Ми тільки заїхали в квартиру, ще не доробили тут ремонт, а в нього було таке, наче він хоче за ці 10 днів все доробити. Пам'ятаю один момент. Ми виписалися з пологового в п'ятницю, а у неділю ми поїхали до пологового забрати мою машину. І коли ми поверталися вже додому, я не могла описати це відчуття — я просто почала дуже сильно плакати. І ми зрівнялися на світлофорі. Він це побачив, подзвонив мені і каже: "Що трапилося?". Я говорю: "Я не знаю, просто в мене такий стан". Він каже: "Ну, припаркуйся, давай поговоримо". Ми припаркувалися, я вийшла, і, як я потім думаю, це, напевно, той момент, коли я з ним попрощалася. Я його дуже сильно обняла, кажу: "Я тебе дуже сильно люблю". Ну, і він через пару днів тоді поїхав. Через місяць він загинув, і весь цей місяць я йому завжди писала: “Я тебе люблю”.

Владислав разом із донькою під час виписки з пологового будинку. З особистого архіву Єлизавети

Коли він їхав, донька спала. Він підійшов до неї, розплакався. Кожен день я йому відео й фото надсилала. Ми зідзвонювалися по відеозв'язку. І останній раз, коли він побачив доньку, це було, напевно, за пару хвилин до загибелі. Я йому прислала відео. Мала почала там агукати, якось кривляла по-смішному. Я йому зняла це на відео, прислала. Кажу: "Глянь, вона так на тебе схожа". І він мені каже: "Так, вона така класна. Я вас дуже люблю". Я йому написала наступне повідомлення, і він його вже не прочитав.

Він загинув 8 квітня 2025 року ввечері. Вони працювали більше вночі, а вдень відпочивали. Ми з ним трошки попереписувалися, і він повинен був відпрацювати й після того поїхати на відпочинок. Він збирався приїхати додому. Коли з ним попереписувалися, по їхній позиції почала працювати артилерія. Їх було троє в бліндажі, двоє хлопців, ну, це як мені потім командування розказувало, були десь трошки вище, а мій чоловік був у самому низу, в окопі. І коли почала відпрацьовувати "арта", хлопці встигли вибігти з окопу, а чоловік почав підійматися, піймав вибухову хвилю і загинув.

Владислав разом із донькою. З особистого архіву Єлизавети

Ми дізналися через побратима. Він опублікував у TikTok фото з моїм чоловіком з підписом "200". Це побачила мама, і вже вона мені про це сказала. А потім я вже почала дзвонити в командування, і командир мені підтвердив, що це правда.

Як донька допомогла Єлизаветі жити далі

В перший час взагалі було дуже важко, тому що весь цей час, коли ми були разом, я проживала не своє життя. Я проживала життя чоловіка. Мене нічого не цікавило, окрім його дронів. Тобто я вся "пірнула" туди, і в мене цивільне життя завершилося. В мене були робота і чоловік. Плюс всі питання, які виникали, — їх всі вирішував чоловік. Тобто я була така дівчинка-дівчинка. А коли він загинув, по-перше, я з дитиною й ще не навчилася, як з нею бути. Дуже важко було. У мене було відчуття, що я без нього вже і дихати не вмію. Я не розуміла, куди мені тепер йти, що мені робити… Все, що ми там собі надумали, в один момент рухнуло. Я не знала, як я далі буду з дитиною сама в суспільстві. Страшно було.

Прапор з портретом Владислава Сібарова. З особистого архіву Єлизавети

Я багато про що шкодую. Перші дні після загибелі я себе звинувачувала, що я його відпустила останній раз, тому що я розуміла, що щось не так. І я думала, можливо, якби я його тоді не відпустила, може, там якось по-іншому все було б. Але як я можу не відпустити? Ми ж в моменті не думаємо про те, що щось станеться. Я себе звинувачувала, що, можливо, я могла щось змінити.

Коли там зовсім погано, то ми їздимо на кладовище до нього. Я їжджу на алею, де є його фото. А так, в основному, я вся в доньці. Коли мені якось погано — ми їдемо в якийсь розважальний центр або в парк погуляти.

Єлизавета разом із донькою. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний

Я думаю, що якби не вона, одразу після загибелі я б, напевно, не впоралася. Бо я розуміла, що якщо зі мною щось трапиться, як тоді донька буде? Я розуміла, що вже тата немає, тільки я в неї залишилася. І вона мене витягувала з того стану.

Донька Владислава та Єлизавети роздивляється портрет батька. З особистого архіву Єлизавети

Вона, справді, як його продовження. Вона народилася з ним під одним знаком і дуже на нього схожа. Вони і за характером дуже схожі. Вона вже починає проявляти в обличчі вирази, такі, як в нього. Мені, мабуть, від цього навіть легше. Я на неї дивлюсь і через неї з ним спілкуюсь.