За мобілізацію відповідатиме... староста

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

.Дедалі менше часу залишається до другого читання урядового законопроєкту №10449, відомого в народі як «новий закон про мобілізацію». Окрім цілого ряду, м’яко кажучи, суперечливих моментів, відповідальність за мобілізацію центральна влада активно намагається перекласти на місцеве самоврядування. Зробивши цю справу прямим повноваженням громад, а не делегованим, як є сьогодні.

ТОБТО саме голова територіальної громади і повістки підписуватиме, і відповідатиме за вчасне прибуття мобілізованих до збірних пунктів та військових частин. Нонсенс? Ще й який! Бо відповідно до Конституції питання національної безпеки та оборони — виключні повноваження держави. Точніше, саме її представництв на місцях: обласних і районних адміністрацій, військових адміністрацій населених пунктів. До речі, кількість останніх невпинно зростає, от і цими днями Президент утворив Вараську міську військову адміністрацію — у місті-супутнику Рівненської АЕС.

«Спираючись на інформацію з місць, Асоціація міст України внесла пакет поправок до згаданого законопроєкту №10449. Їх суть зводиться до такого: органи місцевого самоврядування всіляко сприяють у питаннях мобілізації, але в жодному разі не підміняють функціонал державних органів, до виключних повноважень яких належить безпека і оборона», — стверджує виконавчий директор Асоціації міст України (АМУ) Олександр Слобожан.

Бо що, власне, маємо сьогодні? Люди масово відмовляються працювати старостами. Так, лише у прикордонних Закарпатській і Чернівецькій областях уже звільнилося — скільки б ви думали? — 200 старост! Бо не хочуть потрапити під кримінал через невиконання так званих планів мобілізації. Кажу «так званих», бо на ділі все відбувається таким чином: територіальні центри комплектування (військкомати) щомісяця надсилають у кожну громаду відповідні плани.

«От, приміром, голова громади отримує план мобілізувати 400 осіб — за списком. А з’ясовується, що на території громади з того списку реально проживає 100 (адже перепису населення в нас не було з 2001 року). Та й то 35 із них уже служать: хтось доброволець, хтось пішов через центр рекрутингу — себто не через ТЦК. То який буде відсоток виконання «планового завдання»? А за його невиконання передбачена адміністративна, а згодом і карна відповідальність. Не виконав уперше — «адмінка» з немаленьким штрафом, удруге — «адмінка», на третій раз уже кримінал. Ну хто ж хоче за плани «з неба» сісти за ґрати? Тому люди масово йдуть з органів місцевого самоврядування. А на заміну ніхто не поспішає! От і маємо, по суті, колапс органів місцевого самоврядування — поки що на прикладі Чернівецької та Закарпатської областей. Але процес, на жаль, набирає обертів», — окреслює проблему Олександр Слобожан.

Активно складають мандати й депутати місцевих рад, адже їм (навіть не військовозобов’язаним жінкам) досі заборонений виїзд за кордон. А в багатьох там діти, онуки…

— У нашій невеликій громаді 22 депутати: троє з них захищають країну в ЗСУ, двоє склали депутатські повноваження. Тож кворум для ухвалення рішень зібрати все складніше. За такого розвитку подій варто дозволити депутатам онлайн-голосування, передбачене законопроєктом №9559-д. Проте його не виносять на розгляд до сесійної зали, — скрушно розмірковує голова Боремельської територіальної громади на Рівненщині Віктор Корінь.

Його підтримують голови Сарненської, Малолюбашанської, Малинської та інших громад. Бо що далі? Суцільні військові адміністрації? А чи буде перейматися проблемами громади людина, яка не планує тут жити і якій болі і турботи цієї глибинки просто не болять? Ні!

Виходить, що місцеве самоврядування, яке гідно винесло на своїх плечах два роки великої війни, спрямувало на підтримку ЗСУ мільярдні суми, прийняло та інтегрувало в громади мільйони внутрішньо переміщених осіб, саме опиняється під загрозою втрати легітимності? Така, з дозволу сказати, державна політика створює негатив щодо єдиної публічної гілки влади, легітимної до 2025 року. Бо, приміром, повноваження Верховної Ради цього скликання (і, відповідно, сформованого нею уряду) вже пролонговані, а у Президента вони завершуються у квітні, і про їх продовження в нашому законодавстві — жодного слова. Чи не тому в центру виникає таке палке бажання «підважити» ще й місцеве самоврядування? Цілком імовірно! І це при тому, що реформа децентралізації в Україні визнана найкращою в Європі!

Натомість нині критично необхідно, аби була можливість фінансувати видатки на оборону з місцевих бюджетів, якої громади досі не мають. Її передбачає законопроєкт №9560-1, підтримуваний АМУ. Але його вперто не виносять на розгляд парламенту! Тому Асоціація закликає підписати петицію за схвалення його Верховною Радою для легалізації допомоги муніципалітетів військовим підрозділам: підтримувати ЗСУ має бути легко. Водночас питання безпеки й оборони мають залишатися делегованими місцевому самоврядуванню повноваженнями.

«З нашої громади, в якій лише трохи більше трьох тисяч жителів, на сьогодні захищають Україну 200 чоловік: шістьох хлопців ми вже поховали, троє зникли безвісти, ще троє перебувають у ворожому полоні. Плани, як мовиться, спускають щомісяця, а відсоток їх виконання рахують від того, скільки людей пройшло саме через ТЦК. І до них дуже повільно доходить інформація про тих, хто пішов у ту чи іншу частину на контракт або добровольцем», — повідав Віктор Корінь.

То для кого і для чого тоді ухвалювався Закон про електронний реєстр військовозобов’язаних, якщо він досі не працює? Словом, запитань тут значно більше, ніж відповідей. І вони навалюються, як снігова куля.

Розумію, що у війни багато негативних похідних, що поняття «війна» і «справедливість» поєднати непросто… Не розумію іншого, а саме політичної короткозорості офіційного Києва, яка, на жаль, розвивається в геометричній прогресії. Не маючи нічого спільного з болючими проблемами української глибинки. Отак і живемо: Печерські пагорби окремо, ми — окремо.