“Мушу відразу признатися, оскільки це має пряме відношення до описаної нижче події, що я не байдужий до шашличків. Можна навіть сказати, що палко їх люблю. Правда, не якісь там ерзаци з яловичини або свинини, а натуральні, з баранинки. Якщо ж баранинка ще й молоденька та ніжненька – у-у-ух! Їв би і в день, і вночі та тільки пальчики облизував би...”.

Отак починався дуже гострий і гнівний фейлетон, який колись, давним-давно, надрукувала одна газета. Я зараз, власне, й не пригадую, про що був той фейлетон. Але що був він гострий та дотепний, це точно. І що його автор дійсно над усе полюбляв натуральні шашлички з баранини, а якось з колегами-журналістами, забажавши посмакувати ними вночі, дуже ще й постраждав від цієї своєї любові – це знали усі газетярі, котрі фейлетон читали. І потайки шкодували, що рядові читачі і здогадуватися не могли, які ну геть дорогі, щось вартістю під тисячу за кожен колишніми дешевими радянськими рублями, довелося поласуватися якось шашличками автору фейлетону.

Не вірите? Тоді слухайте. Точніше читайте.

          Все почалося з того, що фотокореспондент однієї обласної газети зробив для Дошки пошани великого у Дніпрі підприємства бездоганні фотозображення передовиків його виробництва. Вийшла не Дошка, а лялечка. Ледве не галерея високохудожніх портретів!

- Як тепер нам з вами розрахуватися, навіть і не знаю, - бідкався директор заводу. – Готівкою гроші заплатити не можемо...

А було це ще за Радянської влади, і дійсно виписати стороннім «премію» становило проблему. І раптом директор запропонував варіант. А беріть, каже, на три дні у повне своє розпорядження наш автомобіль-“рафік”, і мандруйте ним по області, куди вам заманеться. Отак тільки і можемо вам віддячити. Годиться?

- Звичайно, - навіть з радістю погодився фотокореспондент. – Це ж бо я зі своїми друзями-колегами побуваю всюди, куди давно ми збиралися в пошуки цікавих матеріалів для своїх публікацій!

У «рейд» по області вирушило четверо чи п”ятеро працівників відразу аж трьох обласних газет. Задумали вони спільно підготувати серію репортажів з сільських глибинок Дніпропетровщини. Показати, як та чим люди тоді жили у невеликих, неперспективних, як тоді говорили, селах.

Два дні їздили, а потім ще й половину третього. Зустрічалися з селянами, записували їхні сповіді, фотографували і т.д. А коли третій день незвичайного турне-відрядження добігав кінця, подумали, що вже й відпочити, розслабитися пора – сам Бог велів після праведних трудів. Під вечір і завітали у Томаківку до знайомого фотожурналіста Андрія, який працював тоді там у районній газеті. Відразу зізнаюся: Андрій – вигадане мною ім”я, щоб не називати справжнє. То Андрій був радий-раденький гостям. Ще він належав до напрочуд талановитих швиденько організувати для друзів щось на зразок щедрого бенкету або просто гарної вечері на лоні природи. Подзвонив якомусь голові колгоспу, і вже за годину чи дві привіз хлопців-журналістів на берег якоїсь річки. Де для них справді “постаралися”. Крім горілки ще і гора варених раків та не менше десятка копчених курей...

Оці кури, зрештою, і підвели. Бо коли уже випили більше, ніж могли, але ще менше, ніж хотіли, хтось і пригадав майже анекдотичний випадок. Ніби якось в інше село журналістам довелося приїхати разом з дуже високим обласним начальником. Який  - і про це вся область знала, - над усе, як і герой відомої української народної пісні, любив пиріжки з сиром. А його посадили вечеряти за стіл, на якому таких пиріжків не виявилося. То начальник схопився і закричав, щоб усі вставали. І щоб не сміли приступати поїдати щедрі наїдки, поки на столі не появляться горами пиріжки з сиром.

- А я нізащо не зможу пробачити, - зненацька зарепетував фейлетоніст, - що а на нашому імпровізованому столі немає шашличків. Без них і вечеря не вечеря, і чарка вже не йде...

Цей несподіваний докір на свою адресу сприйняв, ясна річ, Андрій з районної газети.

- Хлопці, не горюйте, - вигукнув він, - будуть вам і шашлики! У нас є колгосп, у якому вівцеферма на кілька тисяч голів. І головне, що це рядом, недалеко – поїхали! Голова колгоспу там мій добрий приятель, він неодмінно виділить нам пару баранів... Поїхали!

Підпила компанія підстрибнула від радості: гуляти так гуляти! Вперед! Що вже була ніч, компанію, охочу й на пригоди, не зупинило. Навпаки, під”южило. За півгодини машина загальмувала у якомусь селі. Біля хати, у якій жив голова колгоспу. Андрій, що з районної газети, розбудив бідолашного голову. І пояснив, по-перше, з якими поважними гостями він прибув, а по-друге, що цим гостям зараз тільки й не вистачає.

- Хай буде по-вашому, - погодився голова. – Але я з вами не поїду. Ось пишу записку, з нею їдьте цією вулицею за село, потім ще кілометрів зо два степом, там наткнетеся на літню кошару. Покажете сторожу мою записку, скажете, що я наказав відпустити пару молоденьких ягнят. Гаразд?

Звичайно, що гаразд. Кошару хлопці знайшли швидко. Як і сторожа також розбудили аж бігом. Одначе привітності той не спішив виявляти. Довго не міг второпати, чого цій п”яній ораві треба. А щоб прочитати у темряві якусь записку, цього й поготів дід не міг. Я ж не взяв, повідомив, з собою окулярів. Та врешті-решт все зрозумів.

- Припекло скуштувати шашличків? – усміхнувся. – Тільки ж самі ловіть баранів, я у загін поночі не полізу.

То хлопці миттю, мов по команді, поперелазили через огорожу. Якщо п”яному море по коліна, то багнюка виявилося також. Але ось спіткнувся один, за ним другий. Хапали овечок, а вони утікали з-під рук. І куди утікали, не видно було: темно ж, хоч око виколи. “Боже, тут же гнояки по коліна!” – заверещав надто інтелігентний в житті фотокореспондент з обласної газети. “Це ще півбіди, - хтось йому заперечив. – Гірше, що вівці з рогами.” Але видющим виявився фейлетоніст. Темно-темно, а він розгледів, що поряд в невеликому та тісному загоні з десяток баранчиків бекає, забившись в куток.

- За мною! – скомандував фейлетоніст і вже за хвилину подавав хлопцям першого барана. – Беріть, зв”язуйте йому ноги мотузкою і кидайте в машину...

Через дві чи три хвилини подав і другого, аж крекчучи від натуги: “О, цей важкий попався!”

- Ну все, діду, порядок, - гукнули сторожу. – Ми поїхали, а ви бувайте здорові!

- Бувайте, бувайте і не поминайте лихом, - попрощався і сторож.

Як забивали овець та білували-обдирали з них шкіри, як і готували шашлики, про це ми детально зараз розповідати не будемо. Скажемо лише, що все робили з азартом, а шашлики дійсно вдалися. І фейлетоніст клявся та божився, що кращих та смачніших він у своєму житті зроду ще не їв. Але основні події відбулися пізніше, на похмілля уже ранком наступного дня. Це коли наші хлопці-журналісти ледве добралися до райцентрівського готелю і поснули, як убиті, а в колгоспі сторож польової вівчарні, відчергувавши ніч, благополучно повернувся додому. Так от в цей час і вийшли на свою звичну роботу колгоспні вівчарі. І раптом перелякалися на смерть. Бо угледіли, що пропали, безслідно зникли два з тих десяти супер-елітних баранів-заплідників, яких колгосп щойно завіз розводити аж з якогось херсонського господарства. Заплативши за кожного майже по чотири тисячі тодішніх рублів – тобто великі гроші на ті часи. Отаких баранів тоді придбав колгосп дорогих ще нечуваної породи! Як їх тепер вівчарі не шукали, обнишпоривши усі закутки, однак не знайшли. І мусили про пропажу доповісти голові колгоспу.

А голова чи забув про нічний “десант” любителів шашличків, чи просто не міг подумати найгіршого, тому одразу в міліцію: рятуйте, нас пограбували! Дільничний не забарився з виїздом на місце пригоди. Пильно все обстежив і виявив багато слідів. А де, питає далі, сторож? Привезли переляканого сторожа. Так як це, діду, воно вийшло, що цілий гурт увірвався у кошару, а ви проспали і не чули?

- А так і вийшло, - відразу заспокоївшись, сказав дід. – Приїхала опівночі тічка хлопців, з фотоапаратами, як з ружами, тикнула мені оцю ось записку від голови, і нумо в загін овечок ловити. Де ловили, навіть скільки зловили, бачити я не бачив, бо темно було. Ні місяця, ні зірок, звиняйте, на небі...

- Що ж, - потер руки дільничний. – Складаємо протокол, чи як? А поки що вчиняю і голові, і сторожу допит: викладайте, які прикмети нічних гостей?

О, вам зараз не уявити, який переляк і стрес пережили хлопці-журналісти! Особливо Андрій з районної газети, якого одразу першим викликали на килим до першого секретаря райкому. Ти що, кричав той, накоїв? Під суд віддам! Разом з твоїми обласними кореспондентами – не подивлюся, так і знай, що з обласних газет.

Фінал, коротше, був такий: щоб не здіймати на всю область розголос, щоб не дійшло це, боронь, Боже, до обкому, тим паче до суду, хлопцям-журналістам полюбовно запропонували швиденько і тихенько, поки ніхто не знає, сплатити у колгоспну касу рівно стільки, скільки вони завдали збитків – і, як то кажуть, і… вовки будуть ситі, хоч вівці не цілі. Згода? А куди хлопцям було діватися? Зняли, скільки у кого було, з ощадкнижок, і в складчину нашкребли ті необхідні майже вісім тисяч – у ті часи, ще раз повторюємо, дуже великі гроші, їх на дві легкові машини вітчизняного виробництва тоді б вистачило.

Тому дійсно навряд чи дорожчі кому-небудь ще доводилося їсти у своєму житті шашлички зі свіженької баранини. А коли і зараз учасникам цієї давньої пригоди ні-ні та і нагадують її, вони лише усміхаються: “О, таке не забувається! І далеко не з кожним трапляється! Воно й не шкода сьогодні, бо є що згадати!”

                                                                          Микола НЕЧИПОРЕНКО