12. З циклу неписаних історій з минулого: МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ВІДМІНИТИ НЕ МОЖНА

   Кілька років тому в кінці одного літа за сотню з лишком кілометрів від Дніпра у селі Григорівка моя дружина поховала свою двоюрідну сестру. Так ми вперше попали на далеке сільське кладовище. А через рік, якраз у поминальні дні, їхали мимо нього. Звісно, що зупинилися і зайшли. Та ось яка неприємність сталася: ніяк не могли знайти могили дружининої сестри. Наче ж у той куток незнайомого цвинтаря, де ховали Ліду, вийшли, а ось гробика її ніде не видно. Дружина з розпачу звела догори руки й промовила: «О, Боже мій миленький, поможи, бо не можу ж я отак поїхати, не поклонившись Ліді!»  Несподівано звідкись взявся і шмигнув низом прудкий вихор, підхопив з якоїсь могили суху корзинку з квітами і вдарив нею дружину по ногах ззаду. Дружина озирнулася і очима почала шукати гробик, з якого корзинку знесло. А побачивши, аж зойкнула: то була могила її сестри Лідії Шостак. Не інакше, мовила дружина, як Ліда сама показала мені, де вона спочиває вічним сном.

- Можете не сумніватися, що дорога вам померла людина кликнула вас сама до себе, - сказав несподівано високий літній чоловік, який неподалік порався біля іншого гробика і, певно, бачив, як довго ми шукали потрібну нам могилу. Далі він докинув: – Забажала покійниця теж побачення з вами, щоб ви знали.

   Чесно кажучи, за диво все це і нам здалося, але, думаю, забулося б, якби все той же похилого віку чоловік не підійшов до нас знову. Поцікавився, куди шлях тримаємо – чи не в Дніпро? Бо і йому туди треба вертатися. А почувши, що так, у Дніпро, попросився, аби взяли ми і його з собою. Адже іти пішки до залізниці на електричку звідси кілометрів п'ять. А вже в машині, коли виїхали на автотрасу, назвавшись Ігорем Григоровичем, чоловік мов продовжив те, що мовив коли корзинкою квітів могила дружининої сестри дійсно наче «дала про себе знати».

- Давно, ще в молоді мої роки, зі мною сталася історія, яку тепер, якщо хочете, я вам розкажу, - мовив чоловік. – А то вже ваше діло, вірити мені чи ні, а тільки смію запевнити, що розкажу сущу правду. Те, що справді зі мною було!

   І ніби аби засвідчити, що чоловік він серйозний, ніякий не фантазер, першим ділом повідомив: ще недавно його, заслуженого металурга України, знала вся область, а на пенсію вийшов з посади начальника цеху прокатного заводу. Але в молодості, після армії, коли ще заочно вчився на початкових курсах металургійного інституту, Ігор Григорович пару років у Дніпрі працював таксистом. І одного вечора привіз пасажирів в аеропорт, а там таксомоторів - хоч греблю гати. Однак бігають від одного до іншого чоловік і жінка, просять кудись їх відвезти, та жоден водій не погоджується. Підбігли вони і до Ігоря – тоді ще молодого, по суті, парубка. Кажуть, що їм аж горить, так треба швидко добратися в Полтаву. Спішать, пояснили, на похорон близької людини. Бояться запізнитися, якщо у Дніпрі залишаться ночувати.

- Не знаю, чому, але я раптом погодився, - сказав Ігор Григорович. – Як ніби мені хтось зверху порадив обов'язково помогти цим людям, а не я сам ухвалив таке рішення. Навіть не торгувався. Мовив, що поїхали, і все…

   У Полтаву прибули опівночі. Там таксист, звільнившись від пасажирів, завернув на автовокзал. Та він був напівпорожній, і бажаючих їхати у Дніпро серед них Ігор не знайшов. Уже збирався вертатися додому порожняком. Коли слідом жіночка з малолітньою дочкою кличе: а нас у Дніпродзержинськ не закинете? Знала ж бо, що це майже і по дорозі, але і не зовсім – доведеться з прямої звертати і накидати крюк. Однак настрій в Ігоря чомусь був піднесений, він навіть весело посміхнувся: «Чому ж не завезу? Завезу – аби ваші гроші!»

   Вночі на трасі нікого, то години за три промчали Кобеляки, Царичанку і Петриківку – якийсь кілометр лишався до того рогу, де треба було завертати у Дніпродзержинськ. Отут і скоїлося лихо. Назустріч на шаленій швидкості летів автомобіль з ввімкнутими на повну потужність фарами. Але мало того, що сліпив Ігоря – ще й летів посеред траси, не тримаючись своєї смуги. Ігор йому блимнув своїми фарами – ніякої реакції. Автомобіль і не думав гальмувати та поступатися дорогою. Лише в останню мить Ігор збагнув, що йому самому ліпше уникати зіткнення – і крутнув кермо вправо, на узбіччя. Та засліплений, не розгледів, що при самій трасі росло високе й нівроку товсте  дерево.

- Я як крізь землю провалився і відразу опинився у довгому темному тунелі, - розповідав тепер нам, - у якому не сам, а в натовпі людей, котрі, не дивлячись одні на одних, прямують кудись вперед і вперед. Ідуть і ідуть. Їх стає все більше, і я серед них. Йдемо усе швидше і швидше. Ось уже ледве й не підтюпцем чи бігом. Морок, таки темрява, але якась світла, з пасмами голубих та розових кольорів. У мене виникає думка: куди це ми усі так спішимо, що навіть одне на одного не звертаємо уваги? І починаю я один-єдиний з усіх озиратися та роздивлятися довкіл себе. Коли відчуваю, що йду уже плече в плече з таким же високим, як і я, таким же і молодим, як я, хлопцем. Повернув свій погляд на нього: гарний білявий юнак з крутими вилицями та мов вирізьбленим носом. Також дивиться на мене, усміхається і каже, що давай, браток, триматися купи, разом не пропадемо. Я навіть почав ніби як бідкатися йому, що розбив, мабуть, машину, та грець з нею, то тільки залізяччя, але ж на задньому сидінні віз жінку з дочкою, ось це і хвилює – чи живі вони? А юнак мені: «А поглянь чи тут серед нас їх немає?». Я дивлюся-дивлюся і не бачу своїх пасажирок. «От і добре», - почув від попутчика.

   І тепер цей білявий юнак тісніше притискується до мене, продовжував розповідати Ігор Григорович, немов дійсно вважав, що поряд зі мною йому не страшно. Вдвох разом ми і угледіли не скільки світло в кінці тунелю, стільки простору світлу кімнату. А посеред неї стіл, за яким сидів дідок з ореолом над головою – і чи то написано поряд, чи нам хтось каже, що це ж святий Петро. Мені, запевняє оповідач, врізалася у пам'ять його акуратна борідка. І натовп, який покірно прямує мимо, а святий Петро проводжає його якимсь печальним поглядом. З натовпу не випадаємо і ми.

- Та раптом святий побачив нас, двох зовсім молодих хлопців, що ще й взялися уже за руки, - каже Ігор Григорович, - і замахав: стійте, вам не сюди, вам сюди ще рано, вертайтеся назад! Ми мовчки й слухняно кивнули своїми головами, що зрозуміли, розвернулися, а як ішли назад, уже не пам'ятаю. Бо одразу отямився: навкруги сіріє, розвидняється, а мене піднімають з землі ношами і кладуть у машину швидкої медичної допомоги. Крім медиків, тут і міліціонери, які вже чіпляють до свого автомобіля мій розбитий…

   Тут Ігор Григорович уточнив таке: як пізніше з'ясувалося, в аварії його пасажирки відбулися лише переляками. Жінка трохи забила плече, а її донька коліно, і все. Йому ж довелося лікуватися більше місяця, поки не вернувся у таксопарк. А не поступилися дорогою і засліпили, уявіть собі, міліціонери, які тієї ночі добряче хильнули і заспішили «ловити» браконьєрів на річку Оріль. То себе винними вони визнали – виявилися на ті часи «совісними», - і справу «зам'яли», а автомобіль відремонтували за власні гроші. Ніяких «наслідків» і проблем, тобто, для Ігоря не було.

   А ЧЕРЕЗ РІК, перейшовши вчитися на третій курс, Ігор Григорович собі роботу підшукав за спеціальністю – на металургійному заводі. Так вимагали в інституті. У таксопарку подав заяву на розрахунок. Отримав і «бігунок», аби де слід підтвердили, що він нікому нічого не винен. Коли зоставалося останній підпис дістати, раптом гукає начальник автоколони: Ігор, будь людиною і другом, виручай.  Виїдь ще один раз в нічну зміну, бо немає кого випускати до норми! Зроби ласку. Завтра вранці, як вернешся, відразу одержиш розрахунок – це я тобі обіцяю!

- «Хай буде по-вашому» - тільки й мовив я, сідаючи за кермо, - каже Ігор Григорович, - а перших пасажирів, котрі трапилися, знову відвіз все у той же аеропорт. Їхати й звідти бажаючих вистачало – ціла черга. Дивлюся, а між людьми метається молодий чоловік і просить, майже благає їх поза чергою пропустити його. Мовляв, треба на залізничний вокзал, де менше, ніж через годину, його поїзд. А я все дивлюся на нього і не можу відвести своїх очей: дуже знайомий мені цей чоловік, десь я його бачив, а де, згадати не можу, хоч убий.

   Тоді вийшов Ігор зі своєї машини і сам звернувся до натовпу: дозвольте відвезти мені цього бідолаху першим від вас, он же як побивається! Чоловік як почув, так зрадів і почав дякувати: «Спасибі, браток, дуже вже виручиш!» На переднє сидіння майже стрибнув: «Поїхали!»

• І от їдемо ми, а я до свого пасажира придивляюся і силкуюся збагнути, де вже я його бачив, - продовжував Ігор Григорович. – Щоб якось це утямити, запитую його: а чому це ти з літака та прямо на поїзд? Додому не заїжджаєш? А я, каже він, не тутешній, я, каже, з Свердловська. У Дніпропетровськ доля вперше занесла. Була у нас на практиці дівчина з ваших країв, така гарна та мила, але вернулася назад, а я оце їду свататися до неї. Без попередження – повіриш, браток? На свій страх і ризик, але з надією на щастя. Чи згодиться, як думаєш?

   Однак також поглядає на мене, продовжує Ігор Григорович, з цікавістю. Посміхається і говорить, що в моїй особі світ не без добрих людей, а у нього ще й таке теж враження, наче ми уже бачилися. А як вкотре промовив це слово – браток, - Ігоря мов блискавкою прошило: так це ж той юнак, з яким у ту трагічну ніч йому довелося поруч, плече в плече, іти… в натовпі тунелем! Вважай, на тому світі. І з яким святий Петро обох завернув назад! В це вірити, мабуть, було безглуздо, та якусь мить поміркувавши, себе заспокоївши, Ігор наважився «перевірити» свій майже божевільний здогад. Взяв і запитав пасажира, а де він був торік у серпні в ніч з такого-то і на таке число? Пасажир на мить аж закляк, подивився на свого водія повними смутку очима, ніби запитуючи, навіщо тобі знати про ту ніч або й звідки ти про неї знаєш? За хвилину і каже:

- Я тієї ночі у своєму Свердловську працював з бригадою монтажників на верхотурі, звалився звідти додолу і мало не розбився – так що мене тієї ночі лікарі витягували з пазурів смерті, браток, збирали й складали назад по кісточках. Бачиш, і їм це блискуче вдалося, якщо по мені зараз майже і не видно, що був добряче покалічився…

- А витягували з кліщів смерті чи з тунелю, яким цілий натовп рухався? – не стримався, прямо запитав Ігор.

- З тунелю, браток! Тільки звідки ти це знаєш?

- І бачив святого Петра? – Не вгавав Ігор.

- Так, таки бачив. З гарною чорною борідкою…

   І тут пасажир теж вп'явся своїми очима у водія. Слухай, закричав, чи не ти це підтримував там мене своїм плечем і закликав не панікувати?

- Не я тобі, а ти мені наказував не занепадати духом, - уточнив Ігор.

- Та ні, ти мене підтримував, ніби рідного, браток, - був певен пасажир. Далі якось нестямно і вигукнув: - Я ж відчув, що ми вже раз бачилися! Так он де зустрічалися! Виходить, на переході на той світ? Невже це правда? Ніхто не повірить, а я вірю. Ні, я тебе пам'ятаю, браток, слово честі…

   Насамкінець Ігор Григорович розповів таке: домчали до вокзалу вчасно, поїзд ще й довелося чекати. То встигли випалити з Сергієм – а цим ім'ям назвався чоловік – і по цигарці. Яку запропонував Сергій, бо Ігор ні до того, ні після ніколи не палив. Тут просто від хвилювання не зміг відмовити братку. І розпрощалися. Сергій побажав Ігорю на тім світі з ним не квапитися ще раз зустрічатися, а Ігор Сергію – і все. А ось розуму, каже, не вистачило записати адресу свого подорожнього у тунелі на шляху до святого Петра. Не додумався! Весь вік за цим шкодую! Це ж якщо Серій дійсно оженився на нашій землячці, так неодмінно приїжджав сюди.  Можна ж було бачитися ще разочок на цьому світі!

- Чи, може, нам зверху суджено ще раз стрітися, але не тут, а таки там, - і Ігор Григорович чомусь показав пальцем угору. – Але і йому, і мені ще рано. Тільки от коли мій перший онук почав підростати, а я його повчати з іншими дітьми дружити, бо дуже важливо мати надійних друзів у житті, онук запитав, а чи є у тебе, діда, друзі?

Є, сказав Ігор Григорович. Серед багатьох назвав і Сергія. Котрий живе далеко, бачився з ним він на своєму віку лише двічі, один раз майже на тому, а другий ще, дякувати Богу, на цьому світі. А обидва на цьому живуть певно тому, що побраталися в тунелі, яким відлітають, схоже, у вирій. Сам же чимдалі Ігор Григорович частіше й частіше ловив себе на думці, яка його непокоїла і хвилювала: чи не випаде ще раз зустрітися з Сергієм там таки ж, де стрічався перший раз? І чомусь не сумнівався, що цьому бути. Що цього не минувати. Адже рано чи пізно усі будемо на тому світі. Місце зустрічі змінити колись же таки не вдасться.

… А може уже і не вдалося. Бо нам з дружиною підвозити несподіваного попутчика з дивовижним випадком у його житті  довелося ще понад десять літ тому.

                                                                                                                                    Микола НЕЧИПОРЕНКО