ЕПОХА ПОПЛАВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

МИХАЙЛУ ПОПЛАВСЬКОМУ 75 РОКІВ

Анатолій МАТВІЙЧУК, народний артист України.

«ЧАС розкидати каміння і час збирати каміння, час обнімати й час уникати обіймів. Час кохати й час ненавидіти...»

Час нині суворий і скупий на хороші слова. Але я говоритиму, бо коли ще мовити про Людину, як не в її ювілейні дні?! Коли вона й сама мимоволі оглядається і аналізує пережите і прожите, посіяне і зібране.

Тож без зайвої компліментарності, а з розумінням того, що таки є що сказати, пишу ці рядки. Пишу, не озираючись на можливі іронічні коментарі та в’їдливі випади, на які сьогодні такий щедрий український люд. Однак не тільки ж ненавистю живе людина. Отож сьогодні лише про хороше...

Я належу до тих, хто схильний розглядати ситуацію в українській культурі на зламі двох наших століть як «Епоху Поплавського». І ось чому.

Це надзвичайно тяжкий і складний для української культури період, коли на зміну романтизму дев’яностих з його щирими і мелодійними піснями настав час цинічних і прагматичних двохтисячних, коли українська культура методично витіснялася з інформаційного простору. Або для її презентації потрібні були чималі кошти і ресурси.

Я певен, що українська пісенна культура у своїй найкращій, традиційній, формі протрималася в ефірі в останні два десятиліття саме завдяки Михайлу Поплавському. Його циклові мистецькі проєкти «Українська пісня року», «Шевченківські свята» та «День Матері», а також дитячий проєкт «Крок до зірок» — це найкраще, що бачив український масовий глядач в ефірі за останні два десятиліття. Можливо, хтось і не повірить мені на слово, але я маю цю інформацію від керівників деяких телеканалів: усі його телевізійні шоу мали надзвичайно високі рейтинги переглядів. Їх завжди вирізняла бездоганна якість картинки і головне — високоякісне наповнення справжнім українським контентом. У кадрі була присутня яскрава українська сценічна атрибутика. А ще — хороші артисти, які співали українською не заради кон’юнктури, а за покликом душі.

У яких ще програмах ми востаннє бачили на яскравій сцені наших чудових метрів — Дмитра Гнатюка, Віталія Білоножка, Віктора Шпортька, Івана Поповича, Аллу Кудлай? Це були проєкти Поплавського! А чого вартий «Пісенний марафон», занесений у Книгу рекордів Гіннеса, який кілька діб транслювався в прямому ефірі одного з наших телеканалів!

Так, усю цю титанічну роботу забезпечував прекрасний колектив творчих однодумців Поплавського — режисерів, балетмейстерів, телевізійників, адміністраторів і, зрештою, студентів багатьох творчих факультетів Університету культури, який очолював Співаючий ректор. Але ж ідейним натхненником і мотором завше виступав він сам.

Я мав честь знати особисто цих суперталановитих людей із його команди, які повсякчас були готові допомогти мені в моїх творчих проєктах і проєктах моїх колег. Я буду вдячний їм до кінця своїх днів, бо таке гріх забувати...

Пам’ятаю факт мого знайомства із самим Михайлом Поплавським. Це було якесь велике токшоу на зразок «Телерингу», де ми з ним виступили як опоненти-суперники. Я тоді виявився більш везучим, і журі віддало перемогу мені за неординарність і гостроту в публічній полеміці. Інший на місці Поплавського, напевно, зненавидів би мене. Але знаєте, що зробив Михайло Михайлович? Після закінчення шоу він підійшов до мене й запросив викладати в Університеті культури. І я понад десять років мав задоволення працювати зі студентами, ділячись із ними знаннями та досвідом.

У Поплавського просто не могло бути ворогів — він дивовижним чином умів обертати своїх ворогів на друзів. Той, хто знайомий із ним близько, знає про його харизму і неймовірне почуття гумору.

Ворогів у нього не було, чого не скажеш про недоброзичливців і відвертих заздрісників. Їх ніколи не бракувало: одних дратувало і дивувало його нестримне бажання бути весь час на екрані, в центрі гігантського шоу, яке крутилося довкола нього. Інші просто «повелися» на відверто антиукраїнську кампанію, що постійно розкручувалася проти послідовних симпатиків традиційної української культури.

Завершилося це драматичне протистояння із Системою тим, що призначений на посаду голови Суспільного телебачення «щирий українець» Зураб Аласанія розірвав усі контракти на виробництво і показ творчих проєктів Михайла Поплавського. А потім відверто і цинічно пишався цим фактом...

Не знаю, як для кого, а для мене це було красномовним свідченням того, що в Україні закінчується епоха українства і етнічних українців — з їхніми мелодійними піснями, з традиціями, що передавались із покоління в покоління, з красою і вродою українських облич на наших рідних телеекранах.

Що трапилось далі, ви всі добре пам’ятаєте — епоха глобалістичних проєктів на кшталт «Х-фактора» та «Голосу країни», численних гумористичних шоу, в яких Україна виступала небажаною падчеркою і навіть повією...

Я тішився, що все це не зламало і не підкосило Михайла Поплавського. Він спромігся після того зробити кілька надзвичайно яскравих музичних проєктів, зокрема Новорічний, в якому я зняв свою пісню «Щасливим будь!». А потім ще допоміг в організації мого «Ювілею на Полустанку Любові»...

Я не шкодував жодної миті, що довірив йому виконувати свої пісні. «Я — Українець» стала заголовною до багатьох його концертів. А ще були «Шоу повинно тривати», «Матусю-Мамо» та інші.

Ми звикли оцінювати значення тих чи інших людей і культурних явищ у контексті свого часу і тих засобів маніпуляції, які накладають відбиток на наше сприйняття. Але я переконаний, що час усе розставить по своїх місцях. І відіграють роль ті культурні артефакти, які залишив після себе Михайло Поплавський у вигляді своїх численних яскравих телевізійних проєктів.

А ще — я певен у цьому — колись його рідний Університет культури носитиме його ім’я, а в ньому житимуть легенди про «співаючого ректора», який говорив так: «Пишіть про мене що хочете, тільки правильно вимовляйте моє прізвище! Бо будь-який піар, окрім некролога, лише на користь!».

От, власне, і все, що хотілося сказати.

Нехай Ваш поплавок і далі грайливо хитається на поверхні вод стрімкого часу.

Хай вітер надуває Ваші вітрила!

«Це шоу повинно тривати, бо шоу — це наше життя!»

Многая літа!

                                              (Газета українських селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")