Переможна Конотопська битва з москалями триває вже 367 років

   москва тим часом перейшла до прямої збройної агресії. Армія воєводи Григорія Ромодановського, об'єднавшись із противниками Виговського, захопила Миргород, Лубни, Пирятин. московські ратники не лише воювали – вони грабували мирне населення і вирізали прихильників гетьмана, чим мимоволі штовхали все більше людей на бік Виговського. На початку 1659 року цар вирішив завдати остаточного удару і направив на Україну велику армію під командуванням одного з найдосвідченіших своїх полководців – князя Олексія Трубецького.

    Конотоп: пастка, яка спрацювала бездоганно

"Атака козаків" (1976), художник Петро Андрусів., фото: kau

   Навесні 1659 року армія Трубецького вступила на українські землі. Оцінки її чисельності в різних джерелах значно розходяться – від скромних 40 до величезних 150 тисяч осіб. Більшість сучасних істориків схиляється до цифри близько 50 тисяч бойових вояків, хоча разом із допоміжними службами загальна чисельність могла бути значно більшою. Так чи інак, це була серйозна і добре озброєна сила.

   На шляху армії Трубецького став Конотоп. Тоді місто не мало потужних укріплень – лише земляний вал, палісад і рів. Але п'ятитисячний козацький загін ніжинського полковника Григорія Гуляницького тримав його понад два місяці. Облога почалася 21 квітня 1659 року, перший штурм провалився, другий – теж. Гуляницький відкидав усі пропозиції здатися й погрози зрадити гетьмана. Ці два місяці героїчної оборони подарували Виговському час, якого не можна було купити ні за які гроші.

   Поки Конотоп стояв, гетьман збирав сили. Шістнадцять тисяч козаків, кілька тисяч найманців із Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії – і тридцятитисячне військо кримського хана Мухаммед-Гірея IV, який прийшов на заклик Виговського. Разом – близько 50 тисяч вояків. Сили були приблизно рівні, але гетьман збирався перемагати не числом.

   Від полонених, захоплених під час розвідувального нападу на передовий загін московитів біля Шаповалівки 24 червня, дізналися щось надзвичайно важливе: Трубецький не чекав союзників так скоро і не знав точно, де вони знаходяться. Татари були несподіванкою. На цьому й побудували план.

   Кримська орда сховалась у засідці в урочищі Торговиця – на схід від козацького табору біля Соснівки. Ранком 27 червня Виговський сам очолив невеликий загін і атакував табір Трубецького. Козаки вчинили хаос, захопили велику кількість коней і вигнали їх у степ, а потім почали "відступати" за річку Соснівку, удаючи слабкість. Пастка спрацьовувала.

   Наступного дня, 28 червня, Трубецький відіслав навздогін за "втікачами" 30-тисячну відбірну московську кінноту на чолі з боярином Семеном Пожарським. Пожарський переправився через Соснівку. Решта армії залишилась у таборі під Конотопом.

   Але поки відбірна московська кіннота переправлялась і розташовувалась на іншому боці річки, козацький загін Степана Гуляницького непомітно зайшов у тил – і вночі загатив річку, підвищивши рівень води, а міст через Соснівку знищив. Пожарський тепер був відрізаний від основних сил.

   Вранці 29 червня козаки атакували московський табір і знову вдали відступ. Пожарський, певний у своїй перевазі, рушив у погоню. Кіннота вийшла з табору й опинилась у вузькому яру – і саме тоді з двох боків вдарила кримська орда. Одночасно розлилась загачена річка, перетворивши низину в драговину. Важка московська кіннота загрузла в болоті – "справжніх конотопах", як їх назвали потім. Козаки розвернулися й навально вдарили у лоб. Оточена з усіх боків, армія Пожарського була знищена майже вщент за один день.

   Сам Пожарський потрапив у полон разом із десятками воєвод і князів. За переказами, поставлений зв'язаним перед ханом, він плюнув йому в обличчя і вилаявся. Татари хутко відрубали йому голову. Полонених – від п'яти до п'ятнадцяти тисяч осіб – хан за заздалегідь обумовленою домовленістю наказав стратити майже всіх.

   Трубецький спостерігав погром здалеку. Ввечері він спішно зняв облогу Конотопа й почав відступ. Козаки й татари переслідували втікачів аж до московського кордону. Трубецький дивом уник полону, отримавши два поранення. Артилерія, скарбниця, обоз, бойові знамена – все залишилось на полі бою після хаотичного відходу московитів. 

    Жах у москві і нерозвинений успіх

Сергій Васильківський. Козаки в степу, фото: Херсонський обласний художній музей

    Страшна звістка про розгром долетіла до москви швидко. Те, що сталося далі, описав у XIX столітті російський історик Сергій Соловйов – і його часто цитують:

    "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар олексій михайлович до народу, й жах охопив москву… У серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи".

   Отже, москва й справді готувалася до найгіршого. За кордоном виходили спеціальні брошури з листом Виговського про перемогу. Здавалось, відкрилось вікно можливостей, яких у козацьких гетьманів до того не було.

   Але скористатися цим вікном не вдалось – і причин було кілька, кожна з яких сама по собі могла виявитися вирішальною.

   По-перше, всередині Гетьманщини не стихала громадянська війна. Запорожці під орудою кошового Івана Сірка зробили рейд у Крим саме тоді, коли хан стояв під Конотопом. Мухаммед-Гірей IV змушений був терміново повернути орду назад – захищати власні землі. Без кримської кінноти козацька армія позбавлялась головного козиря.

   По-друге, польські союзники виявились союзниками лише на папері. Гадяцький договір ратифікували в урізаному вигляді, і Польща не поспішала розгортати повноцінну воєнну кампанію проти москви. Той самий коронний обозний Анджей Потоцький, що привів поляків на допомогу Виговському на початку 1659 року, тепер чомусь не горів бажанням тягнутись до московських кордонів.

   По-третє, козацька старшина і рядові козаки були глибоко розколені. Проросійська партія не зникла після поразки Пушкаря – вона чекала свого моменту. Коли Виговський намагався зміцнити владу, нові заколоти спалахували один за одним. Провести наступальну кампанію в таких умовах було майже неможливо.

   І нарешті – масштаб завдання. Перенести бойові дії на московську територію і розвинути стратегічний наступ означало для козацької армії вийти за межі своїх можливостей. Це вимагало кількох повноцінних союзників, злагодженої логістики і хоча б відносного миру всередині держави – жодної з цих умов не було.

   Восени 1659 року з новою силою спалахнула громадянська війна. Не бажаючи, щоб через нього гинула країна, Виговський зрікся булави. Влада перейшла до Юрія Хмельницького, молодшого сина Богдана. Той, притиснутий московськими військами, підписав у жовтні 1659 року новий договір із царем – значно більш принизливий, ніж Переяслав 1654 року. Після цього Україна поступово перетворювалась не на все більше підпорядковану одиницю в складі московської держави.

Тож визначна Конотопська перемога обернулась пізніше стратегічною поразкою. Пізніше Виговського заарештували поляки за підступним звинуваченням у зраді після наклепу гетьмана Тетері й розстріляли в 1664 році... 

   Але чи міг результат бути іншим? Це питання без відповіді – або, точніше, з безліччю відповідей. Якби орда не пішла. Якби Польща виконала умови Гадяча. Якби Сірко не вдарив по Криму. Якби не було розколу всередині Гетьманщини. Кожне "якби" – окрема розвилка, на кожній з яких можна вибудувати іншу Україну. Але маємо ту, яку маємо.

Замовчана перемога і повернення пам'яті

Упродовж наступних трьохсот років Конотопська битва в офіційній – спочатку царській, потім радянській – системі знань просто не існувала. У радянських підручниках з історії її не знайти. Це й зрозуміло: битва під Конотопом руйнувала одразу два ключових міфи на яких трималась імперська концепція "братніх народів" – міф про споконвічне прагнення українців до союзу з росією і міф про добровільне "возз'єднання" 1654 року. Конотоп наочно показував: уже через п'ять років після Переяслава Україна воювала з москвою. І перемогла.

   Повернення битви в публічний простір почалось із розпадом СРСР. У 1995 році в Києві та Конотопі відбулась наукова конференція, яка ухвалила резолюцію про щорічне відзначення річниці перемоги. За президентства Віктора Ющенка Конотопська битва вперше стала відзначатися на державному рівні. У 2008 році на місці бою в Шаповалівці встановили хрест і каплицю. Художник Артур Орльонов у 2010 році написав велике полотно, присвячене битві, яке стало знаковим для сучасного українського культурного простору.

   Але справжнє відродження пам'яті про Конотоп відбувається зараз – в умовах повномасштабної російської агресії, яка розпочалась у лютому 2022 року. Нинішня війна змусила по-новому прочитати події далекої давності. Виявилось, що логіка московської агресії – підбурювання внутрішньої опозиції, призначення маріонеткових "гетьманів", вторгнення під приводом захисту "своїх" – не змінилась принципово. І що відповідь козаків-українців під Конотопом – поєднання власної волі, тактичного генія й здатності знаходити союзників – теж не втратила актуальності сьогодні.

   У підсумку, Конотопська битва – точно не просто чергова сторінка підручника і не лише привід для річничних урочистостей. Це дзеркало, в якому Україна бачить і свої поразки, і свої перемоги, а головне розуміє, що між ними завжди стоїть питання внутрішньої єдності. Триста шістдесят сім років тому це питання залишилось без правильної відповіді. Сьогодні ми можемо, і мусимо, відповісти інакше і довести діло до логічного завершення.