САД ЇЇ МРІЇ

Як звичайне захоплення трояндами допомогло правильно обрати справу всього життя

Після закінчення Криворізького педінституту Тетяна Рєзніченко, молода випускниця вишу, з головою занурилася у нелегкі вчительські будні.

Тоді вона була впевнена, що це її покликання і нічого кращого в світі не існує.

Так промайнуло три роки.

А далі... Про таке кажуть: зірки на небі не так стали. Ті самі зірки наврочили їй велике кохання на все життя — таке, що з дитячого шкільного захоплення перетворилося на кохання, в якому поєдналися дві долі.

Віталій із просто однокласника став чоловіком, батьком їхніх спільних дітей, тим надійним плечем, на яке можна зіпертися і в горі, і в радості.

На той час він працював у місцевому СК «Магдалинівський», який був відомий на Дніпропетровщині як розплідник фруктових дерев.

Ім’я його директора, Миколи Івановича Олексіїєнка, було живою легендою області й далеко за її межами.

Віталій працював із ним пліч-о-пліч і, хоча спеціальної освіти не мав, опановував так звані «життєві університети» — навчався, придивлявся, пробував  на практиці. Тому й не дивно, що він запропонував дружині спробувати нову для неї справу — вирощувати саджанці з підщепи.

Мовляв, троянди виходять — і тут вийде!

— Я і справді тоді захопилася трояндами й хризантемами, якими було засаджено пів городу і двір! — згадує Тетяна.  —  Якісь  базові  знання,  звичайно,  були,  але  все  одно  було  моторошно. Та відступати було нікуди.

Рєзніченки   практично   реанімували   господарство   й   дали   йому   друге   життя. 

— Про школу довелося забути, я просто фізично не встигала, — не приховує суму Тетяна, бо ж учительську роботу теж любила...

Віталій і Тетяна Рєзніченки почали з придбання комбайна для роботи. Хоч був він і не новий, проте загнав молоде подружжя у борги.

— Але ж і без техніки ніяк, — розповідає Тетяна, — тим паче, що взяли в оренду людські паї. Зараз маємо більше ста гектарів.

Свій бізнес розвиваємо власним коштом і тяжкою працею.

Слід зазначити, що в такій справі працювати можуть лише по-справжньому одержимі ентузіасти. Їх у господарстві лише четверо, включно із самими господарями.

Щоправда, техніки для потреб розплідника таки докупили, і тепер саджанці викопує трактор, є власний обприскувач.

Роботи вистачає з головою всім, і мені ледве вдалося «вихопити» Тетяну аж о восьмій вечора, щойно вона приїхала додому.

Похвалилася, що готують погріб для зберігання саджанців, щоб покупці могли швидко отримувати свої замовлення і не чекати, поки саджанці викопають.

Новоспечені садівники змушені були вирішувати ще одну проблему — подбати про спеціальну огорожу від зайців, які люблять ласувати корою молодих дерев узимку.

— Звичайно, я не можу все знати й уміти у новій для себе справі, — зізнається Тетяна. — Як правильно пересаджувати надземну частину іншої рослини на підщепу, зберігаючи при цьому її сортові та родові властивості, навчила мене Оксана Рєзніченко.

Звичайно,  як  і  всі  молоді  люди,  Віталій  і  Тетяна  не  перестають  мріяти. Бо мрія — то єдине, що рятує поміж нелегких буднів, коли тіло ниє від утоми, а душа болить від жахів війни й обстрілів.

Не перестають мріяти про затишок у власному домі, щасливе майбутнє своїх дітей уже в мирній Україні і про сад, вирощений власними руками, в якому будуть елітні сорти яблунь, персиків, черешень, екзотичні рослини для ландшафтного дизайну, рідкісні види квітів — а це особлива Тетянина любов і мрія!

— Та найбільша моя мрія — мир в Україні, — не вагаючись жодної хвилини, каже Тетяна Рєзніченко.

— Він так потрібен нашим дітям — чотирнадцятирічній Євдокії та семирічному Гордію — і всім дітям України.

— А Україну ми відбудуємо, — упевнена Тетяна. — На місці чорних згарищ від прильотів посадимо молоді сади з наших саджанців, які обов’язково зацвітуть навесні й нагадають: ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!