«Усвідомлював, що стікаю кров»ю і що помру у свої 27 років» - ветеран війни з ампутаціями розповів про поранення та пояснив, чому бере участь у мітингах на захист Федорова на посаді міністра оборони

Богдан Биков — ветеран 60-ї окремої Інгулецької механізованої бригади, який пішов добровольцем на війну у перші дні повномасштабного вторгнення. Він воював на Херсонщині, поблизу Кліщіївки та в Бахмут на Донеччині, а 16 квітня 2023 року дістав тяжке поранення під час евакуації побратима. Після клінічної смерті, лікування в Україні на Німеччині й тривалої реабілітації Богдан пересів в крісло колісне. Чоловік повернувся до роботи та поступово відновив самостійність.

Під час мітингів проти відставки Михайла Федорова у Дніпрі, ветеран, каже, долучався чи не до кожного. Зазначає, важливо, щоб військовослужбовці були почуті.

Що розповів про службу та поранення, а також якою бачить систему підтримки ветеранів — читайте у матеріалі Суспільного. Далі — пряма мова.

Як долучився до війська

Я ветеран 60-ї окремої Інгулецької механізованої бригади. На фронт пішов добровольцем 27 лютого 2022 року. У мене спочатку батько пішов, наступного день мати мобілізувалась, я слідом на наступний день за матір'ю. До лютого 2022 року працював маркетологом. А саме я налаштовував рекламу в маркетинговому агентстві. Я не одружений, батьків поставив по факту. Коли я вже був у розпорядженні частини, подзвонив батькам, сказав, що я в частині. Виявилось, що ми в одній бригаді. Тому вони нормально це сприйняли.

Богдан з батьками. Фото з особистого архіву Богдана

Про службу

Перший день моєї служби нас начальник зв'язку бригади вишукував в наш підрозділ. І останнє його питання було, чи вміє хтось стригти машинкою. Я єдиний, хто вийшов з черги, і він попросив мене, щоб я його підстриг. Перші дні, кілька днів поспіль по вечорам я хлопців стриг машинкою, тому що коли ми йшли добровільно, то ніхто перед цим не записувався в барбершоп, знаєте. Потім нам сказали, що всі офіцери мають подати свої позивні до командного пункту, і зампотех нашого підрозділу сказав: «Богдан, ти ж Стиліст». І вписали мене як Стиліст. Ну, а чому б ні? Ви розумієте, просто всяких позивних, типу Дід, Білий, Чорний, Старий, їх багато. А Стиліст у нас в бригаді був один.

Богдан під час служби. Фото з особистого архіву Богдана

«З перших днів ми боронили Херсонщину»

Нашу бригаду на Херсонщину вивели в березні. Тобто, фактично, з перших днів ми боронили Херсонщину на межі Херсонської та Дніпропетровської області. Починав я тим, що в підрозділі зв'язку ми налаштовували ретранслятори, налагоджували зв'язок між підрозділами, тому що будь-який зв'язківець вам скаже, що зв'язку багато не буває, і чим більше резервних шляхів, тим краще, тому що навіть кілька хвилин без зв'язку можуть бути критичними для армії.

Фактично, це була позиційна війна, коли ми тримаємо позицію, ми знаємо, де ворог тримає позицію, ворог знає, де ми тримаємо позиції. Наша артилерія обстрілює ворога, артилерія ворога обстрілює нас. І вже наприкінці серпня був перший наступ з нашої ділянки фронту. Перше, коли я як командир взводу дізнався, що ми плануємо наступ, у мене була тривожність. Тривожність за своїх хлопців, за особовий склад. Я розумію, що треба максимально добре підготуватися, щоб понести якомога менше втрат. Коли вже був сам наступ, чесно, я не очікував, що нам вдасться на таку глибину прорватися.

Ми в складі Сил оборони звільнили 30 кілометрів на глибину фронту до Дудчан. І це кінець вересня

Бахмутський напрямок

Оскільки у нас на Херсонщині командира однієї з рот було поранено і треба було приймати командування на себе комусь і командування запросило, мене попросило і перевівся на командування роти.

Ми виконали задачу на правобережжі Херсонщини і нас, як бригаду, перекинули на Бахмутський напрямок, це була Кліщіївка, селище поблизу Бахмута. Ми тоді воювали з ПВК «Вагнер» на тій ділянці фронту. Ситуація як на фронті, нас обстрілюють, нас штурмують, єдина різниця в тому, що там вже були більш активні штурмові дії з боку ворога.

Один раз у нас були, ну, якщо так можна сказати, наступальні дії, але це було спонтанно. Один з моїх взводів, втратив позицію, вони відкотилися через дуже щільний обстріл. І в якийсь мірі я відчував свою особисту провину в тому, що я втратив позицію роти. І це було максимально тупе рішення. Я покликав ще одного бійця, добровольця, якраз протитанкового взводу, що був мені приданий, Павло, і я вночі пішов відвоювати, можна так сказати, цю позицію. Це було під Кліщіївкою, там, де Курган розташований. В одній руці тримав автомат, в іншій — тепловізор. Паша йшов за мною метрах в 15, і поставили кулемет прикривати Т-образну посадку. І у нас був кодовий шифр. Тобто ми розуміли, що, скоріш за все, нас прослуховують. Але коли я мав сказати «Крюк, з днем народження», що означало команду, що я зайшов на позицію і не зустрів ворога, то хлопці мали по одному, по двоє заходити і відновлюватись на позиції.

Нас накривали, здебільшого, це 120-й міномет, 82-й міномет і танк. От танк — це було найнеприємніше. Ми стояли на пагорбі і через яр ми бачили танк в 4 км від нас. Тобто, ми бачимо спалах, ми бачимо прильот, але дістати його нічим не можемо. Навіть джавеліном, який в нас був, тому що ракети в нас були лише на 2,5 км. Тому і так зухвало виводили артилерію проти нас.

Про бої у Бахмуті

Вже у квітні поїхали в сам Бахмут. Вдень намагалися не їздити, заїжджали тільки, якщо забрати тяжких поранених. Вночі раз на раз. Легше було, коли якась хат палала, і так хоч щось було видно. Один раз я забирав хлопців зі свого колишнього підрозділу. Приїхали забирати, всі залізли в машину, мені місця не було, а в Chevrolet Nivoy позаду було вікно розбите. Мені довелося двома ногами триматися за двері багажника і за кришу, щоб якось не впасти, коли ми везли їх на евакуацію.

Так, була ситуація, вона дуже неприємна в тому плані, що посеред ночі пішов сигнал, що побратим поранений, тяжко поранений. Я приїжджаю, Тихий ще був живий, я питаю, що з ним, як з ним, сказали, що поранило, все, турнікети затягнули, закидав в машину, я його ще чую, коли я приїжджаю на точку, видачу його передачі медикам, відкриваю багажник, він вже мертвий. Виявилось, у нього ще було поранення в кінцівку, якого хлопці не побачили, і переді мною лежить мертве тіло. І це таке паскудне відчуття, насправді. І навіть не тільки те, що перед тобою загиблий побратим, а те, що ти міг допомогти, але ти цього не зробив. Так, я цього не знав, але я міг.

Про поранення

Першу ходку, так би мовити, я зробив вдало і, скоріш за все, нас просто виявив дрон, тому що щойно я приїхав в другий, я забираю пораненого, я тягнув за собою, і в мене за спиною прилітає 120-та міна. Не знаю, чи правильно це казати, мені пощастило, що я тягнув побратима, тому що більшість осколків пройшли крізь нього в мене. І мене відкинуло, я впав на землю, повернувся на спину. Я дивлюсь, у мене права стопа висить, просто черевик висить, ліва рука взагалі не слухається, на правій руці палець відірваний, ці пальці зігнуті, цей поламаний. Я не міг навіть турнікет дістати, у мене тут на грудях був турнікет, не вийшло його навіть дістати. Запалала будівля поруч, і прямо було дуже спекотно.

Все, що я пам'ятаю, що я просто лежу на спині, усвідомлюю, що я стікаю кров'ю, що я помру в 27 років. Не все життя у мене перед головою промайнуло, але, як потопельник хапається за повітря, просто хапався за певні моменти свого життя, в яких я набував сенс свого життя, і усвідомлення того, що, в принципі, життя було непогане. Але пощастило по радіостанцію, ще один побратим зміг повідомити, що поранений, до мене прийшли, мене затягнули, закинули в машину, передали дуже швидко медикам, вже в машині медиків я відключився і прокинувся через тиждень в лікарні.

16 квітня 2023 року мене поранило, з 17-го у мене була клінічна смерть, але в реанімації мене відкачали за тиждень. У тілі уламки ще є. Їх діставати — це більше нашкодить організму. Тобто в мене повністю обидві ноги в уламках, таз в уламках. Один в лівій легені, дуже маленький, один в голові десь за черепом і в руках. Коли я вийшов з коми, до мене прийшов колега мій, Ігор. Він показав фото, як його племінниця зробила футболку на якій напис: «Богдан, капець ти сталевий». Мене воно дуже розчулило.

Потім мене перевезли в Київ в одну лікарню, в якій я пробував два місяці, і потім мене перевели в інший заклад, де я пробував два тижні. Мене готували до відправки в Німеччину. У Німеччині на лікування потрапив в місто Реґенсбурґ, це Баварія. Там пролікувався пів року, до кінця січня 2024 року. Повернувся назад до Києва. Далі чекала реабілітація.

Про реабілітацію після поранення

У мене травма спинного мозку, тобто нижче ребер, я нічого не відчуваю. Як такий протез мені нічого не дасть, бо ходити я не здатен. Рік після поранення я лежав, я не міг навіть сам сісти з положення лежачі, не кажучи вже про те, щоб самостійно щось робити і навіть хоча б пересісти в крісло колісне. У Німеччині, коли я був, у нас реабілітація була лише пів години-година на день. Вже у Дніпрі мене навчили навіть сідати з положення лежачі, мене навчили пересідати в крісло колісне, я навчився самостійно себе обслуговувати. Це гігієнічні процедури, це переміщення, це готування їжі, в тому числі в реабілітаційному центрі була така практика. Наново вчився писати, мені для цього дружина побратима привезла прописи, її доньки.

У Києві я вже отримав активне крісло колісне, те, на якому я зараз, і я вчився ним користуватися. Вчився долати перешкоди, бордюри, вибоїни і так далі. В 2024-му році ще купив собі машину, поставив на нього ручне управління. І отак, знаєте, крок за кроком ставав більш автономним, більш мобільним, більш самостійним.

Звільнення зі служби

Коли я звільнявся, у мене вже не стояло питання, а що мені робити, чим мені займатися. І з цим мені в тому числі роботодавець допоміг, що я повернувся до роботи під час реабілітації. Я працюю неповний робочий день, у мене є кілька проєктів, які я веду.

Я б хотів наголосити на тому, що важливо вибудовувати ту систему, яку має вибудовувати Міністерство ветеранів, при якій людина, коли вона звільняється, не залишається один на один зі своїми проблемами. Коли вона не просто відчуває підтримку, а знає, до кого з якого питання звернутися. Це питання працевлаштування, це питання соціального захисту, всіх виплат. Це питання в тому числі доступності житла. Мені пощастило, що я живу в квартирі на першому поверсі, без сходинок, тобто в мене вихід на вулицю. Людям, які живуть в квартирі в багатоповерхівці, дуже складно на кріслі колісному, а це не лише люди з травмою спинного мозку, а й з подвійною ампутацією, дуже складно обладнати своє житло і зробити його доступним.

Тут головна не лише особа міністра, а й загалом апарат Міністерства, він має бути не лише дотичним до ветеранів, а складатися з людей, які розуміють специфіку особливості потреб ветеранів, особливо ветеранів з інвалідністю, з каліцтвами.

Людина, коли йде до війська, вона має чітко усвідомлювати, що б з нею не сталося, вона не залишиться сам на сам з проблемами. Що, якщо, не дай Боже, вона буде поранена, скалічена або тяжко захворіє, що вона отримає достатній і необхідний рівень лікування. Що вона пройде необхідний рівень реабілітації. Що вона зможе повернутися до нормального життя настільки, наскільки це можливо.

Богдан Биков. Суспільне Дніпро

Думка щодо мітингів

Я побачив новину про те, що відбулися різкі зміни уряду. Зокрема, мене обурило відставка Михайла Федорова як Міністра оборони, зважаючи на всі ті реформи та зміни, які ми бачили останні півроку. Я вирішив доєднатися до протестів. Особисто мене, в першу чергу, обурило те, що людину, яка впроваджує реформи, яка робить відкриту роботу міністерства, яка показує наочні результати, такі як підключення Старлінка в оперативнику, що її знімають без якихось видимих для мене і серйозних на те підстав. Це, в тому числі, реформа системи закупки, оскільки забезпечення Збройних сил — це має бути пріоритет зараз, під час війни. Дивлячись на те, яке було забезпечення у мене в 2022-2023 році, я розумію, що є речі, які вкрай необхідні, є речі, які актуальні. Це не лише дрони. Вперше, були закуплені пікапи і позашляховики, що раніше лягало на плечі волонтерів, а по-хорошому машина — це розхідний матеріал. Вона недовго жила ще в 2022-2023 році, не говорячи вже про нинішній перебіг бойових дій.

Я вважаю, що військовослужбовці — це люди, які мають бути почуті в першу чергу, оскільки життя військовослужбовців — це те, що відділяє нас від ворога, від окупації, від геноциду, який ми бачили в Бучі, який ми бачили в Ізюмі, який ми бачили на інших окупованих територіях. Тому саме голос військовослужбовців має бути почути в першу чергу, і реформи, які ми впроваджували і маємо надалі впроваджувати, повинні бути спрямовані на те, щоб покращити їхній захист, їхнє забезпечення.

Люди з картонками — є джерелом влади. Я вважаю, що мітинги — це важлива і потрібна частина, щоб донести думку народу до влади, до президента і до парламенту нашої країни. І це самоорганізація, тобто люди збираються, однодумці, які вважають, що це обурливо, що потрібні зміни в країні. І я дуже радий, що до нас доєднується все більше людей. І я вважаю, що ми повинні і далі показувати нашу точку зору, доносити нашу думку, поки зміни не відбудуться в ту сторону, яку ми вважаємо за потрібне.