ВЕЛИКЕ КАХОВСЬКЕ ГОРЕ

   “Нове наше море – нове наше горе”. Так народ говоре про море”, -записав Олександр Довженко у своєму Щоденнику восени 1954 року, коли завітав на розгортання будівництва Каховського водосховища на Дніпрі.

                                            ТРАГЕДІЯ  ВЕЛИКОГО  ЛУГУ

   Вранці 4 жовтня 1954 року наш великий митець і кінорежисер Олександр Довженко побував у “новому Грушівському Куті», пізніше перейменованому на село Ленінське. Це де ще донедавна два окремі мальовничі, Грушівку і Кут, подалі од Дніпровських плавнів переселяли тоді в одне на високий пагорб. Щоб вони мерщій, поки не пізно поступилися місцем дну майбутнього рукотворного моря. “Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? – Запитує у Щоденнику Довженко і відповідає: - “Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – Не витримав голова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!” “Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно, - читаємо уже в кіноповісті Олександра Петровича “Поема про море”. – Весь Дніпровський Низ від Запоріжжя до Каховки зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий Запорожський Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віки здавалося красивим від перших дитячих років – все щезло”.

   А В'ячеслав Сандул, голова Нікопольського відділення Фонду порятунку Дніпра, навіть вважав, що створення Каховського водосховища було злочином, скоєним для знищення національної свідомості, пам”яті та української історії, традицій і звичаїв нашого народу, побуту і способу його життя. Затоплено не просто більше 150 тисяч гектарів по лівому березі Конських, а по правому Базавлуцьких та Кам”янських плавнів і ті місця, де колись буяли Січі запорожців, а і майже півтисячі сіл Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг – чарівний та благодатний світ, в якому віками формувався наш напрочуд чудовий етнос та відтворювався неповторний генофонд української нації. Гадаєте, міркуючи так, Сандул передає куті меду? Тоді пригадайте козацьку пісню “Ой, Січ – мати, ой, Січ – мати, а Великий Луг – батько”. Стосовно цієї пісні Андріан Кащенко писав: “Козаки не випадково називали Великий Луг батьком, себто тим, хто давав їм життя. І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців. Бо чи втрималася б у ХУ – ХУ11 і навіть у ХУ111 століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада серед численних татарських орд?”

Великий Луг, що розпочинався відразу після Дніпровських порогів і сягав Лиману Великої води на сучасній Херсонщині та по обидва боки простирався на десятки верст в ширину, називали дивом природи. Ще за чотири століття до Різдва Христового з захопленням описував величезну, вкриту лісами і порізану та омиту протоками Дніпра низину грецький історик Геродот. Тут щось на зразок, писав він, земного раю. Осокори, дуби товсті та гільчасті, верби і лози, шелюги непролазні, терники і груші, а поміж ними – річки і річечки, озера, очерета, куга і осока, острови духмяного різнотрав”я. І якщо на теперішніх лоцманських картах Каховського водосховища густо помічені лише затоплені лісові вирубки, це далеко не все, що пропало навіки. Пропали річки, озера та острови, котрі носили неповторно гарні, чудесні й загадково-химерні імена – Ревун, Лапинка, Підпільна, Похила, Шершава, Темна, Скарбна, Сисина, Лиса, Савка, Головате, Оріхове, Лопухове, Гредчине, Домаха, Бакланове, Хомине, Кривеньке, Прищепа, Піскувате, Лебедина, Скажена, Бистрик, Нажора, Перебій, Бугай, Тарас, Цимбал, Кругляк, Щуче, Чирва, Чабанка, Шарай та Яма Кота. Канули в Лету і козацькі назви окремих кутків плавнів – Сірківка, Паліївщина, Васюрине, Степовик, Наливач, Велика Пуща...

   Це як ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі – була і її не стало. Аби знали ви, скільки городини плодили Дніпровські плавні! Помідори і огірки, капусту звідси возили горами. Старожили досі розповідають, що ще в довоєнні та перші повоєнні роки овочі родили тут як з води. А той же Андріан Кащенко в оповіданні “Великий Луг” писав: “Водилися у водах Великого Лугу велетенські білуги, ліктів по 18-ть – три сажні – завдовжки, що ледве шестеро козаків здужували підняти одну на плечі; попід кручами, в чорториях ховалися гладкі, товстолобі соми, цілими табунами плавали осетри, севрюги та стерляді; величезні, ситі коропи та довгі і зубасті щуки виблискували проти сонця золотою та срібною лускою; косяками грали у воді: судаки, лящі, карасі, окуні, лини, вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь і марена, а від дрібнішої риби ніколи не була спокійна пелена річки – так часто вона підкидалася з води на повітря. Неважко було досхочу ловити рибу не тільки сіткою та іншим причандаллям, а навіть захожій людині голими руками. Раків же малі й дорослі драли мішками”.

   Або ось що розповідав Дмитру Яворницькому 116-літній дід Розсолода зі згодом затопленого села Чернишівки: “А бджоли було! А меду! Мед по пасіках, мед і по зимівниках, мед і по бурдюгах – так і стоїть, було, у липовниках: скільки хочеш, стільки й бери. Більше всього від диких бджіл. Дика бджола, було, скрізь сидить, за нею і проходу не було. А лісу того! Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння. Груш, було, як напада, так хоч бери граблі та горни валки. Так і лежать на сонці, поки не попечуться. Солодкі такі були, так патока з них і тече. А звіру та птиці? Вовки, лисиці, барсуки, олені, дикі кози, зайці, чокалки, виндихи, куниці, ховрашки так одні за одними і біжать або так і плазують по траві. Вовків така була сила, що їх кийками били, а з їх шкір чоботи носили та кожухи шили. Були ще й вепрі, дикі свині, такі гладкі та здорові по плавнях шниряли. Були й дикі коні: вони цілими табунами ходили. А що уже тієї птиці було, так боже праведний! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, гусей, диких голубів, лелек, журавлів, чайок, тетервиків, куріп”ят – так хо-хо-хо! Як підніметься птиця з землі – сонце застеля, а як сяде на дерева, то й гілля не видно, а як спуститься на землю, то й вона наче долівка, так і зачорніє”.

   І вже учениця з села Покровського колись записала спогади свого дідуся: “В степу поближче до плавнів старалися сіяти жито і пшеницю. Засуха вдарить, чуємо, що десь все вигорає, а у нас ідуть дощі. Або й немає дощів, у людей землю поб'є на карти, на тріщини такі, що в них пролазили долоні, а у нас розгорнеш пшеницю, а біля корінців волого. Чого воно так виходило, ніхто й не думав. Родить, і слава богу..."

   Отож не дивно, що в плавнях Великого Лугу запорізькі козаки не лише переховувалися і будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони мали і для себе харчі, і прибутки з продажу лишків. Вивозили їх до Цісарщини, зграями прибували сюди і не вибували звідси крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Причому, як писав А. Кащенко, “про запаси їжі мусив дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ, курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати”. І далі Кащенко свідчить, що “запорожське товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини”. А в останні дні існування своєї Січі – у 1775 році – “із сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг”.

- Прощай, батьку, Великий Луже, - сказали козаки. – Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця...

   На це надіялися запорожці, та не по-їхньому вийшло. Нищення Лугу почалося ще з кінця 1932 року, коли Дніпро перегородили Дніпрогесом. Саме невдовзі після цього місцями там і тут у плавнях, на мілководді вперше і почав “цвісти” Славутич. Чому, з якої речі? А з тієї, що Дніпровські пороги з давніх давен правили за бездоганний і безвідмовний природний механізм очищення і збагачення киснем дніпрової води. У протоки, озера і річки плавнів фактично надходила чиста, як роса, джерельна вода. Вона була чистішою і безпечнішою, набагато озоннішою, ніж та очищена питна, яку зараз у нас продають на розлив. Це не перебільшення задля красного слівця чи враження – це факт, доведений екологами Нікополя. Правда, їм відмовили в реєстрації сенсаційних результатів досліджень. На тій підставі, що в Україні, уявіть собі, не існувало державних стандартів питної води. В Україні у дії і зараз так званий пороговий принцип нормування якості. Він передбачає “використання систем гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин у воді”.

   Отож як пороги сховалися під товщею води, у плавнях низу відразу почався мінятися мікроклімат. Стали біднішати їх фауна і флора. Будівництво Каховського водосховища взагалі не порахувалося з плавнями. Тільки потім В”ячеслав Сандул дізнався: відомий український гідробіолог-академік, спочатку директор Інституту ботаніки, а потім гідробіології АН України Олександр Топачевський намагався «відвернути загрозу перетворення Дніпра на каскад «морів». Під тиском Олександра Вікторовича вносилися зовсім інші варіанти-проекти створення Каховського водосховища. Вони передбачали повне або часткове збереження плавнів. За одним, скажімо, пропонувалася озерно-протічна система водойми з постійним коливанням у ній рівня води. Тобто зі збереженням озер, протоків та річечок, котрі тут впадали у Дніпро. І лісових масивів також. Але для цього потрібно було будувати мережу насосно-перекачуючих станцій, на експлуатацію яких знадобилося б майже стільки електроенергії, скільки її і мала виробляти майбутня Каховаська ГЕС. Ясно, що для тодішніх підкорювачів природи це була загроза: чи ж варта така потворна шкірка вичинки? І всі кінці сховали таки у воду...

В'ячеслав Сандул, уповноважений нікопольськими міськими депутатами одного з попередніх скликань, дошукувався, які ще інші варіанти Каховського моря все-таки існували? Звернувся з цим у київські кабінети влади. І отримав відповідь, яка його ошелешила: “Дніпровський каскад з 6 штучних водосховищ, - повідомили В”ячеслава Андрійовича, - побудований з 1927 по 1978 рр. за розпорядженням керівництва колишнього СРСР як водний об”єкт особливо важливого воєнно-стратегічного (?) значення, тому вся інформація по ньому засекречена і до цих пір не передана Україні відповідними спеціалізованими та військовими відомствами Росії”. Отож вволити, виходить, ваш інтерес не маємо можливості – ми б і самі хотіли це знати.

Тоді Сандул та його однодумці самотужки відшукали в архівах карту-проект, датовану ще 1931 роком. Її уже тоді було підготовлено як схему до одного з проектів Каховського водосховища. Підписано було так: “Державний інститут з проектування гідротехнічних споруд НКС СРСР”. І можна тепер бачити, що за цим проектом мислили великими валами-дамбами відгородити від затоплення 50 тисяч гектар Конських плавнів, 36 тисяч Базавлуцьких і 20 тисяч Кам”янських.

- Але вибрали і втілили найгірший варіант, - підводив риску В”ячеслав Андрійович. – Такий, який усі колишні плавні перетворив на стояче й смердюче болото. Пам”ятаєте, Олесь Гончар писав, що пілоти літаків, пролітаючи над Каховським морем, затикають носи? А як нам, що живемо на його берегах?

                                                   ПРАВДА  ПРО  МОРЕ

   В активі нікопольської територіальної громади, яка била і досі б”є на сполох, здобутки все-таки є. Свого часу за рішенням Вченої ради Державної наукової установи Відділення морської геології та осадкового рудоутворення НАН України і за підтримки Проекту відновлення екосистеми Чорного моря підготовлено і було видано збірник наукових розвідок і дискусій «Еколого-геологічні проблеми Каховського водосховища». Читати його, признаємося, не вельми приємно. Якщо шістдесят років тому середня глибина рукотворного моря сягала восьми з половиною метрів, максимальна і 24-рьох, а мілководдя займало максимум п”ять відсотків від його загальної площі, то нині мілина поширилася майже на 80 відсотків водосховища, а шар мулу на його дні накопичився ледве не чотириметровою товщею. А що в ньому з нечистот, токсичних речовин набралося за ці літа, сам Бог не знає. Тільки важких металів тут в десятки разів більше, ніж у річці Інгулець в межах гірничо-металургійного Кривого Рогу. Вміст же фенолів вдвічі перевищує посильні для «переробки» і знешкодження природою. Ви зрозуміли? Катастрофічно, в останні роки по міліграму на літр води, зростає споживанням морем кисню. А це значить, що воно потребує все більше і більше енергії для знищення органіки, але уже не справляється з нею і не самовідновлюється. Тим паче, що якщо раніше повний водообмін у морі відбувався за півтора-три роки, то зараз ні про який обмін і мови не йде. Фактично у Каховському морі сьогодні ні купатися не можна, ні ловити рибу, ні тим паче подавати з нього питну воду. Купатися, якщо хочете знати, ще кілька років тому тут намагалися заборонити, та нічого з цього не вийшло. Хоч потім зимові «несподівані» викиди донної шуги змусили зробити висновок, що море остаточно зіпсувало поверхневі води та джерела у своєму басейні.

   Або ось такий «свіжий» факт – одного літа біля Каховки сталася масова загибель риби. І що цікаво – задихнулася, уверх голічерв”я спливла винятково одного розміру – велика. Ні мальки, ні бички не загинули. Чому? Державні управління охорони довкілля Дніпропетровської, Запорізької та Херсонської областей висунули спільну і одну-єдину версію, яка, власне, не дає вичерпної відповіді. Бо звучить вона так: «Ми досі до пуття не відаємо, якої шкоди водосховищу завдають синьо-зелені водорості, котрі щільно покривають його водне дзеркало – наразі ніхто й не уявляє, у що вони перетворюються при взаємодії з промисловими стоками та на яких мутантів перероджують усе живе і суще у воді»…

- От ми й воліємо перш за все чи нарешті почути, дізнатися, достеменно з”ясувати, скільки Каховське море ще може проіснувати? Який граничний термін його функціонуванння можливий – хто розкриє нам цей секрет? – Запитував В”ячеслав Сандул. – Це важливо знати, якщо і не суть проблеми. Адже на безкінечність море не розраховувалося. Йому відводився певний вік. Проектанти відразу передбачали вичерпання потенціалу водосховища.

   І це правда, якщо її знати всю. Наче задля благополуччя радянського народу перетворювачами природи Каховська водойма створювалася зовсім не задля розв”язання енергетичної проблеми, як це мерщій замилювали людям очі. Потужність Каховської ГЕС настільки мала, що нині її струму ледве вистачає на постійне відкачування води у водосховище, аби не затоплялися поклади руди у марганцевому басейні регіону. Обійшлася ж вона разом з морем в суму, якої тоді вистачило б на спорудження не менше 250 теплових електростанцій, а сьогодні б на спорудження 80 (!) сучасних атомних станцій – уявляєте? Це уже спонукає каховську епопею сприймати за безпрецедентний абсурд, але це факт, який відповідає дійсності. Навіть за умови, що робоча сила була фактично дармова. Греблю та море будували ті, кого холодним літом 1954-го звільняли з Гулагів. Жертви радянським керівництвом, як звісно нині, виправдовувалися. Навзамін мукам народу проголошувалася інша мета – нагромадження води як для потреб населення індустріальних центрів та зрошення посушливих районів півдня України і Криму, так і для промислового комплексу Придніпров”я, який мав розбудовуватися до нечуваних раніше меж. Себто дніпровська вода сприймалася тільки як природні ресурси, що мають працювати на потреби могутньої держави, зовсім не як джерело існування природи, її флори та фауни і людей. Ясно, тоді й не заїкалися про замкнені цикли або повне знезараження і очищення. Тоді мислили трохи інакше: велетенська водойма і мала служити... очисником. Шляхом розчинення та розбавлення в ній стоків та відходів. Які відкладатимуться ніби у невичерпних донних мулах, фільтруватимуться через тутешні грунти, піски та породи, за рахунок розмірів акваторії наче масово й випаровуватимуться. Майже за принципом “мала купа, давай ще” цей резервуар задумали для довготривалого накопичення та складування в ньому усіляких нечистот. Сподіваючись, що скидатимуть у бездонну бочку.

   З тих пір багато що змінилося на берегах Славутича-Дніпра і в усьому його басейні, але всупереч відомій істині мало води у ньому стекло. Зокрема, на відрізку Каховського моря. Рукотворне, штучне, але море є море: воно не тече, вода у ньому переважно стоїть. Колись десятки, згодом сотні, зараз і тисячі тонн усіляких і хімічних та токсичних відходів щодня потрапляють або змиваються у море, а воно, приймаючи їх, стоїть. За недавніми авторитетними висновками міжнародних експертів, “рідинні відходи українських підприємств або зовсім не очищеними скидаються у Дніпро, або очищеними умовно – за стандартами, прийнятими у світі, в Україні не очищається жоден кубометр шахтних, промислових та каналізаційних стоків”. Це з одного боку. А з іншого за підрахунками іноземних експертів підприємства Запоріжжя, Енергодару, Марганця, Нікополя уже кілька разів встигли пропустили через свої потужності Каховське море. То чи треба тепер пояснювати, що сьогодні воно собою являє? Велику й перевантажену калюжу бруду по самісінькі вуха і з головою! Якщо колись нашу найповноводнішу річку пращури називали Борисфеном, що означало “сховище життєвих сил”, то нині це сховище-кладовище смертельних небезпек для населення, котре ще й на грані можливостей утримувати їх в собі. Як засвідчили зарубіжні екологи, “Каховське водосховище сьогодні є одним з найбільших джерел захворюваності та смертності населення в його басейні”.

   На результати обстежень іноземних експертів ми посилаємося тому, що вони недавні і – на 260 сторінках – є в розпорядженні В”ячеслава Сандула. Він же, як ви уже знаєте, в рамках Міжнародного фонду Дніпра співпрацює з ними. Спасибі, каже, їм за ту велику роботу, яку вони проводять, але чужі люди є чужі – це нам має боліти і пекти, що – чуєте? – “самостійна здатність Дніпра та багатьох річок його басейну зараз уже не забезпечує відтворення порушеної рівноваги”. І що “політика, орієнтована на розрізнені, не системні і не сталі обмеження чи нормування водоспоживання або гранично допустимі скиди і допустимі концентрації відходів не гарантує поновлення спроможності Дніпра відновлювати природну або бодай прийнятну для оточуючого середовища і оточуючої цивілізації воду”. Зрозуміли? Каховське море вичерпало свій ресурс накопичувача-відстійника нечистот та бруду, шкідливих токсичних елементів і сполук, хімічних речовин, пестицидів, важких металів та радіонуклідів і т.д., на який його від самісінької появи прирекли творці.

- Місія Міжнародного фонду Дніпра, - уточнював В”ячеслав Сандул, – висунула масу ідей та пропозицій, як рятувати Славутич. Всі її ідеї та поради фактично запозичені з досвіду екологічного оздоровлення річок і озер Америки та Європи, передусім Сполучених Штатів, Канади, Німеччини та Франції, де ще недавно водні артерії теж були забруднені по вінця, а сьогодні в них розводять форель. Та чи зарадить тільки цей досвід нам? – ось питання, на яке перш за все треба знайти відповідь.

   Аби його шукати, нами і створюється, продовжує В'ячеслав Андрійович, Басейновий парламент Нижнього Дніпра. Ідея тут така – Дніпро має негайно одержати одного і неодмінно сумлінного господаря. Кордони регіонів не повинні поширюватися на нього, відгороджуючи один регіон від іншого. Щоб не кожна область і не кожне підприємство, не кожне місто та кожне село і відомство порізно хазяйнували і правили бал на ньому та в його величезному басейні, як Бог на душу покладе чи провокують власні запити і потреби. А щоб один-єдиний був повноважний розпорядник і законодавець стосовно Дніпра та його приток, який би діяв винятково в інтересах порятунку найбільшої річки країни. На жаль, створення басейнового парламенту, до якого би обирали своїх посланців територіальні громади «приморських» міст, сіл та селищ, владою гальмується. Наче в угоду усім запопадливим нині олігархам-бізнесменам, які й поготів заходилися привласнювати прибережні смуги вздовж водосховища та коїти на них, що їм заманеться. Таке враження, що наближають кінець світу…

- Ми, звичайно, реалісти і розуміємо, що до моря ж бо зараз прив”язане водоспоживання величезного промислово-індустріального Придніпровського краю і всієї Таврії. – Розповідав Сандул. Хто ж знав, мовляв, що кляті рашити знищать греблю Каховської ГЕС! Одначе логіка підказує: у річці не повинна стояти й застоюватися вода. Річка повинна текти.

Це, зрештою, одвічний механізм збереження та закон невмирущого існування матінки-природи. Його ви знайдете навіть у Біблії. Біблія стверджує: “Всі ріки течуть в море, але море не переповнюється: до того місця, звідки ріки течуть, вони повертаються, щоб знову текти”. Звичайно, що штучні моря і перегороджені, зупинені течії річок випадають з цього механізму, створеного, може, що дійсно не нашим, а вищим розумом. Бо нашого вистачило на страшну дурню. Тепер знайте, що з кінця 70-х минулого століття стало очевидністю, а ми якось досі її не осмислюємо: з завершенням спорудження на Дніпрі каскаду з шести водосховищ-морів він в межах України перестав існувати. Дніпра-Славутича, яким ми всі пишаємося, як річки у нас насправді немає. Називати його річкою можна лише умовно. У нас це суцільний ланцюг озер-відстійників, зв”язаних між собою короткими руслами-протоками. Навіть той помиляється, хто називає Дніпро великою стічною канавою. Ні, ми маємо каскад збірників нечистот, витягнутий по колишньому руслу в минулому могутнього Дніпра.

І це річка, водні ресурси басейну якої складають близько 80 відсотків водних ресурсів України. Річка, котра зі своїми притоками забезпечує водою мало не 25 мільйонів чоловік – 180 міст і промислово-виробничих центрів, 10 тисяч підприємств п”яти з лишком тисяч сільських і понад тисячу комунальних господарств. Річка, в басейні котрої сповна чи частково 20 областей України. І де сконцентровано 59 відсотків вітчизняного виробництва продукції та товарів.

- Тим паче нам не доводиться відвертатися від світового досвіду, - зі свого боку наполягали також вчені-біологи Дніпропетровського національного університету. – Скрізь екологічне оздоровлення занапащених річок починали з того, що розгороджували їхні русла. На планеті уже демонтовано десятки і сотні дамб та гребель, котрі зупиняли та уповільнювали течії.

   А якби поступово, поетапно спускали Каховське водосховище, то через 2 – 3 роки, не сумнівається кандидат біологічних наук Володимир Манюк, почне відроджуватися Великий Луг, ще через 5 – 7 приходитимуть до тями малі і великі річки-притоки колишнього Дикого поля. Однак замало спустити лише Каховське. Чи не першим, заявляє все той же Манюк, варто спускати Київське – воно найнебезпечніше. Не тільки тому, що після Чорнобильської аварії переповнене радіоактивними елементами. Воно ж бо підняте на 106 метрів над рівнем Чорного моря. З врахуванням інших штучних морів, створених нижче, це як Домокловів меч, що навис над Україною страшенною загрозою. Так що найліпше всьому Дніпру повернути його природний режим. Себто весь Дніпро звільнити від гребель гідроелектростанцій. У вчених на цей випадок й поготів оптимістичний прогноз: вистачить 15 – 20 років, щоб відродилася родочість затоплених земель та прибережна флора і фауна, а 50-ти, щоб повернувся до колишнього стану весь басейн Славутича.

   Колись перед затопленням у селі Покровському висадили в повітря кам”яну запорожську церкву. Церква була поставлена на ознаменування Пресвятої Богородиці Покрови. Звідси й назва села. “У Покровському я пошкодував, - записував у своєму Щоденнику Олександр Довженко, - що бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з”явився хоча б на п”ять хвилин. І, побачивши зруйнований негідниками пам”ятник давньої архітектури, споруджений на честь його божої матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси”. І правди – хочеться додати. Бо красу і правду Олександр Петрович ототожнював.

   А всієї правди про Каховське море по сьогодні наші люди не знають. Не тільки про Каховське – про всі дніпровські, котрі в купі свого часу поглинули 8 тисяч квадратних кілометрів чорноземів, сіножатей та лісів. Територіально це сучасну Чернівецьку область. Було затоплено більше 10 тисяч кладовищ і більше двох з половиною тисяч християнських церков та храмів, тисячі пам”яників історії і культури, музеїв, шкіл та лікарень. Назавжди зникло майже три тисячі населених пунктів і міст, а з поколіннями насиджених гнізд виселено понад 3 мільйони чоловік.

Так задля чого все це було зроблено? Ради чого на спорудження всього каскаду на Дніпрі за нинішніми цінами витратили 2 трильйони американських доларів?

   Правда полягає в тому, що за надсекретним планом під прикриттям примарних і реальних народногосподарських цілей сталінським режимом відразу закладалася можливість свідомого, одночасного і миттєвого руйнування гребель-дамб та морів. За екстремальних обставин, звичайно. Точніше – в умовах воєнної сутички з ворогом-загарбником. Щоб якщо знадобиться, враз була змога “розгорнути” могутню й неприступну водну перепону з півночі на південь СРСР. Дніпровська задумувалася першою. Друга створювалася на Волзі. Але Волзька – це не наш зараз клопіт. Та й Дніпровська вважалася головнішою. Тільки сміє поткнунутися противник – висаджуються у повітря греблі, і за лічені години  височезний та бурхливий водяний потік все і всіх змітає на своєму шляху. Оперативно здолати його на ті часи дійсно навряд чи вдалося б комусь. А після спуску водосховищ Дніпро довго залишався б замуленою смугою,  неприступною для танків, іншої бойової техніки та сухопутних військ. З точки зору воєнної стратегії це був, як стверджували згодом іноземні спеціалісти, неймовірно жахливий для цивільного населення та військових, але в суті своїй геніальний план. Сталін дуже шкодував, що не вдалося його втілити до другої світової війни. Одначе в кінцевому рахунку виник таки Дніпровський каскад, що за масштабами є одним з найбільших у світі. Драматизм же полягає тепер і в тому, що за нинішнього технічного стану суспільства розгородження дніпровського каскаду уже не завадить просуванню ворога в глиб держави. Але…

    Не приведи, Господи, стукаю й по дереву, але уявімо тепер на мить, що гребля Київського моря несподівано буде зруйнована. Землетрусом, вибухівкою, попаданням у неї літака або великого метеориту, нарешті і в результаті диверсії або теракту, як це насправді тепер і сталося – від чого завгодно, зрештою. Греблі й самі по собі старіють та втомлюються, як і підперті ними моря. Вони дійсно не вічні. Що ж може статися? Цитую доповідну, підготовлену відразу після Чорнобильської катастрофи для цілком таємного ознайомлення колишніми високими радянськими “посадовими особами і спеціалістами, без права поширення у засобах масової інформації”. Отже, читаємо (на мові оригіналу):

   - В случае экстремального варианта катастрофы Киевской ГЭС будут уничтожены все мосты и коммуникации через Днепр, все   газо-нефте-аммиако-бензопроводы, снесено более ста тысяч плавсредств, затоплены или уничтожены одна тысяча населенных пунктов, включая жилые и промышленные районы таких крупных городов, как Киев, Черкассы, Кременчуг, Светловодск, Днепродзержинск, Днепропетровск, Запорожье, Энергодар с Запорожской АЭС, Марганец, Никополь, Херсон, Новая Каховка и Каховка, Цюрупинск, Очаков, часть Николаева и часть Одессы – с потенциальными жертвами в 7 – 10 млн. человек. Будут уничтожены канализационные системы указанных городов и многих других населенных пунктов, в Днепр выльются тысячи тонн хлора, аммиака, серной и соляной кислот, минудобрений и химсоединений, сотни тонн тяжелых металлов и их солей, радиоактивных веществ, свалок и отстойников, кладбищ и других захоронений. Если же водные ударные массы вместе с тысячами плавсредств и десятками тысяч тонн катастрофической арматуры, а в зимнее время льда обрушатся на Запорожскую АЭС, погибнут все реакторы с выбросом огромного количества высокорадиоактивных компонентов в атмосферу и водные массы Черного моря. В экономическом и экологическом отношениях Украина перестанет существовать как республика. Следует также учесть, что Днепровский каскад является самым крупным в Европе и на планете открытым каскадом многоводных искуственных водохранилищ, выходящим в Мировой океан. В результате мощного водного удара взрывной гидроволной загрязненные водные массы Черного моря через Средиземное, из Суэцкого канала и Гибралтара, попадут и в Мировой океан...

- Так що рано чи пізно, а Дніпровські моря на зразок Каховського доведеться, образно кажучи, закривати, - не скільки наполягав чи прогнозував, стільки мріяв В'ячеслав Сандул: -- Як на мою думку, то з Каховського треба починати. Воно останнє за течією, підходяще для  пробного експериментального осушення, а давно стало дуже грізним. Але краще не рано чи пізно його спустити – краще вчасно. І ви скажете, що Сандул був не правий?

   Ще В'ячеслав Андрійович закликає усіх нас перечитати сьогодні Довженківську “Поему про море”. Бо ні про яке море насправді це поема. І ніяка не поема зовсім. Це драма поета-патріота про спотворену та знищену українську історію і розтоптаний фатальним будівництвом світлого комуністичного майбутнього український народ. Який досі, все ще не підозрюючи сповна усіх загроз, залишається полоненим заручником натвореного на його землі великого горя.

   У своєму Щоденнику Олександр Довженко писав: «Багаті були плавні, поетичні і несказанно прекрасні. І от вони щезли. І жодна художня наволоч не змалювала їх на пам”ять нащадкам, боючись, мабуть, звинувачень у націоналізмі. Каховське море нічого уже не скаже нашим нащадкам про свою передісторію, ніби й зовсім її не було, ніби народилось-виникло воно в бозна-яку еру. Чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі й села, де люди народжувались, кохали і вмирали – нічого не залишилося в пам”яті. Комусь так треба». А вже в кіноповісті Олександра Петровича голова колгоспу зі зникаючої Грушівки Сава Зарудний скликає усіх земляків своїх, вихідців з села. Усім їм були розіслані листи від імені дідів, батьків, братів і сестер прибути мов на похорон. Зарудний приготував для них промову: «Буде море, і наше село назавжди піде під воду. Ось тут, де матері наші ще дівчатами складали колись пісні, буде дно морське. Художники, звичайно, могли б для музеїв написати хоч би сто картин. Щоб побачили колись люди на картинах морське наше дно, так нема художників, нема. І я подумав: якщо вже не вистачило в них сумління чи розуму чи що інше скувало їх убогі душі – давай викличу живих».

   То це чи і не нас, зараз сущих, скликає тепер Сава Зарудний? Вже тільки не задля того, аби попрощалися і ми зі своїм минулим та гіркими сльозами умилися на його могилі. Серед тих, хто в «Поемі про море» приїхав за викликом Зарудного, знайшовся один, який заявив: «Якщо згідно інструкції дане село йде на дно моря, воно піде туди незалежно від приїзду всіх тут присутніх або не приїзду. Тому навіщо особисто мене викликали? Я ж не художник!» На це Сава тяжко зітхнув: «Не тільки орли-соколи злетілися до нас. Прилетіли й дрібні пташки».

Так, може, пора нам всім злетітися нарешті орлами і соколами?