Як Леонід Кравчук 19 серпня 1991 року переграв московське гкчп

   З люб'язної згоди автора та видавництва "Vivat" публікуємо фрагмент книжки Олександра Зінченка "Як українці зруйнували імперію зла".

  На початку дня 19 серпня 1991 року всі телефонували один одному. Із головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком зв'язався перший секретар Центрального Комітету Компартії України Станіслав Гуренко.

"Це було десь пів на сьому. А я історично встаю о сьомій годині завжди", — згадував Кравчук.

— Спиш?

— Так.

— Що, не знаєш, що в москві переворот?!

— Ні!

— Вмикай радіо!                             

"…У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я ви­конання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов'язків Президента СРСР і переходом у відповідності до стат­ті 127, пункту 7 Конституції СРСР повноважень Пре­зидента Союзу РСР до віцепрезидента СРСР Янаєва Ген­надія Івановича…" — цієї миті радіо оголошувало чергову заяву ГКЧП.

Прес-конференція ГКЧП, другий праворуч — Геннадій Янаєв. 19 серпня 1991 року

wikipedia.org

   Згадуючи цей діалог, Кравчук пояснював: "Я знав: за­просять мене до ЦК, посадять на приставному стільці — і я вже не господар, вони мені нав'язуватимуть свою по­зицію, намагатимуться залякати, загнати у глухий кут".

— Тільки так, Станіславе Івановичу: поки я голова Вер­ховної Ради — я зустрічатимуся з усіма візитерами тільки у Верховній Раді!

   Кравчук поклав слухавку.

Радіо монотонно передавало наступне повідомлення ГКЧП:

"…Найважливіша мета надзвичайного стану — забезпечити умови, які гарантують кожному громадянину особисту і майнову безпеку. Передбачається ліквідація антиконституційних безконтрольних, а по суті, зло­чинних військових формувань, що сіють моральний і фі­зичний терор в низці районів СРСР та є каталізатора­ми дезінтеграційних процесів…"

Радіоповідомлення ГКЧП цієї миті слухав і Євген Мар­чук: "Я — міністр із питань оборони, національної без­пеки та надзвичайних ситуацій. Тобто питання надзви­чайного стану — це питання в моїй компетенції. Я хапаю закон Радянського Союзу про надзвичайний стан. Їду на роботу. Це досить близько було — хвилин п'ятнадцять… А той закон — величезний. Я його швидко перелопачую, але не можу знайти жодної причини оголосити надзви­чайний стан у Радянському Союзі! Хвороба Горбачова — це не причина. Це абсолютно не причина для введення надзвичайного стану!"

Танки в центрі москви, 19 серпня 1991 рік

wikipedia.org

Вранці 19 серпня про Горбачова не було нічого відомо, окрім того, що оголосив ГКЧП. Ніхто нічого не міг зрозу­міти, тож усі гарячково продовжували телефонувати один одному. Кравчуку наступним подзвонив Єльцин.

   Була приблизно 8:30 ранку. Саме тоді машина голови Верховної Ради України рухалася до будинку парламенту. Технічні можливості на той час уже дозволяли прийняти дзвінок президента Росії просто в машині.

   Кравчук згадував слова Єльцина: ""Леоніде Макарови­чу, у мене є велике прохання! Там Горбачов у Криму. І ме­ні не дали можливості з ним поговорити! Крим же ж ваш! Крим — це ж Україна!" — Отакі були слова тоді! — "Може, вас з'єднають? Якщо з'єднають, зателефонуйте мені: ска­жіть, що говорить Горбачов!"

Набираємо швиденько телефон Криму:

— Будь ласка, з'єднайте мене з Горбачовим!

Бере трубочку добре вишколена телефоністка:

— Михайла Сергійовича нема. Він погано почувається і не може підійти до телефону.

— А коли можна зателефонувати, щоб він таки прийшов до телефону? Коли йому стане краще?

— Мабуть, це буде нескоро.

Подзвонив Єльцину:

— Борисе Миколайовичу, отака ситуація!

— Все зрозуміло.

— Я їду зараз для зустрічі з Варенниковим, який прибув до Києва за дорученням ГКЧП.

— Треба обережно з ним говорити!"

   Саме тоді Євген Марчук уже доїхав до свого робочого місця в будинку Ради Міністрів України. Голова уряду Вітольд Фокін був у відпустці. Його обов'язки виконував заступник — Костянтин Масик.

Євген Марчук згадує: "Починається нарада… Обгово­рюємо… Що вимагатиме москва? — Ввести надзвичайний стан. А за законом ввести надзвичайний стан може хто? — Тільки найвищий орган. Який? — Верховна Рада.

   І тут дзвінок: телефонує Леонід Макарович. Масик го­ворить, що до Кравчука йдуть Варенников та Гуренко. І що Кравчук просить його приєднатися до розмови.

У Костянтина Івановича на столі лежали такі досить величенькі блокноти. Я йому кажу півжартом: "Візьміть блокнот і все дуже детально записуйте!""

   Леонід Кравчук нарешті дістався будинку Верховної Ра­ди України: "Я приходжу на робоче місце. Заходжу в при­ймальню. А приймальня — забита генералами! Там уже командувач Київським військовим округом Віктор Чече­ватов, керівник політуправління округу Борис Шариков, хтось іще — Варенников привіз із собою цілий почет. Він був заступником Міністра оборони СРСР, командувачем Сухо­путних військ — це була найвища посада після міністра!"

   Євген Марчук: "В Україні базувалось величезне військове угрупування Збройних сил Радянського Союзу. На момент виникнення ГКЧП жодна військова частина не була підпорядкована Києву — все підпорядковувалось москві. Це був майже мільйон, трошки менше мільйона, чоловік: це чотири армії, це та сама 43-тя ракетна армія з ядерною зброєю, це Чорноморський флот зі своєю авіа­цією, з ядерною зброєю також…"

   Леонід Кравчук привітався із присутніми у приймальні: ""Я вас запрошую! Але всіх я запросити не можу: дуже багато людей не вміститься за моїм столом". Ми заходимо, приходить після цього перший секретар ЦК КПУ Гуренко. І ще через деякий час приєднався в. о. прем'єр-міністра Костянтин Масик".

Газета"Правда" від 20 серпня 1991 року із заявами ГКЧП

 

   Євген Марчук розумів, що перша особа української республіки опинилася у власному кабінеті ледь не в за­ручниках: "Леонід Макарович в принципі знав, що його як голову Верховної Ради України не було кому захистити. На 19 серпня 1991 року в Україні була гігантська машина, підпорядкована тому комітетові: усі збройні сили були підпорядковані члену ГКЧП Дмитру Язову, КГБ — члену ГКЧП Володимиру Крючкову".

   Почалася гра нервів.

— Здрастуйте! Генерал Варенников, — пролунало в ка­бінеті Кравчука.

— Валентине Івановичу, я ж вас знаю! Не треба відре­комендовуватися, — господар кабінету присадив кавале­рійський натиск генерала.

— Ви, очевидно, чули, що в країні відбулося. Нарешті влада перейшла до рішучих та сміливих!

   Кравчук чомусь особливо чітко запам'ятав цю сентен­цію про "рішучих та сміливих".

   Усі присутні розташувалися навколо столу. Кравчук сидів навпроти Варенникова. Генерали — з одного боку. Цивільні — по інший бік.

   З часом з'ясувалося, що Гуренко був радше на боці ге­нерала Варенникова. А от генерал Шариков на боці мос­ковського гостя радше не був.

   Борис Шариков запам'ятав початок зустрічі в найдрібні­ших деталях: "Валентин Іванович відразу взявся до справи. Він взагалі не любив белькотіти, мав звичку формулюва­ти чітко та ясно: "Горбачов захворів, влада перейшла до новоутвореного органу — Державного комітету з надзви­чайного стану. З четвертої години ранку 19 серпня у госкві у зв'язку із загостренням ситуації у столиці та загрозою заворушень в інтересах безпеки громадян оголошено над­звичайний стан. Я прибув до Києва, щоб на місці розібра­тися в ситуації та за необхідності рекомендувати ввести надзвичайний стан принаймні в низці регіонів України".

   Генерал Шариков згадує реакцію на сказане емісаром ГКЧП: "Мені здалося, що для присутніх його слова були подібні до грому серед ясного неба. Приблизно хвилину тривала тиша. Однак треба віддати належне Кравчуку: він швидко себе опанував. На відміну від Масика, який помітно нервував, Леонід Макарович не мав розгублено­го вигляду і тримався достойно й мудро".

   Попри хвилювання, Костянтин Масик не переставав щось записувати у великому нотатнику. Пізніше він ско­ристається своїми нотатками, щоби відтворити деталі тієї зустрічі: "Варенников дістав із теки ксерокопію По­станови ГКЧП номер 1 і почав у солдафонській манері викладати її окремі статті. Він вимагав від нас "згуртува­тись як ніколи". Організувати рух транспортних засобів, проводити їхній огляд, ввести комендантську годину…"

   Тут Масику і стала в пригоді ранкова розмова з Марчу­ком про підстави і механізми запровадження надзвичай­ного стану: "Я послався на Закон СРСР "Про правовий режим надзвичайного стану в СРСР", який передбачав введення надзвичайного стану в союзних республіках ли­ше за згодою Верховних Рад цих республік…

   Варенников обірвав мене і заявив: "Ви не звертались, то ми вам допоможемо!"

   Далі він дослівно сказав: "На Західній Україні нема ра­дянської влади — суцільний "Рух"! У західних областях треба ввести надзвичайний стан. Припинити страйки! За­крити всі партії, окрім КПРС, їхні газети, припинити і розі­гнати мітинги. Вам потрібно застосувати екстрені заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете колишнім курсом!""

Борис Єльцин біля будівлі  Верховної Ради РРФСР (Білого Дому) закликає до загальної акції протесту проти путчу

wikipedia.org

   Масик продовжував сумлінно нотувати погрози Варен­никова: "Рекомендую вам подумати і зайняти правильну позицію! Змінити свій особистий курс і курс Верховної Ради! Не підбурювати депутатів до різних там розмов. Війська мають наказ і будуть діяти. Якщо вони отримають інформацію, що ситуація потребує введення надзвичай­ного стану, його введуть!"

   "Коли Варенников заговорив про можливість введення в Україні надзвичайного стану, — згадував генерал Ша­риков, — Леонід Макарович відразу взяв до рук закон, що визначав умови введення надзвичайного стану, який ле­жав прямо перед ним на столі".

   За свідченням Бориса Шарикова, відповідь Кравчука була приблизно такою: "Введення надзвичайного стану — це справа Верховної Ради. Так вимагає закон. Ми маємо інформацію, що ситуація і в Києві, і на місцях досить спо­кійна й не вимагає введення жодних екстрених заходів".

   Леонід Кравчук вирішив, що час переходити в наступ: "Я повторив Варенникову, що це може зробити тільки Верховна Рада. А Верховна Рада зібратись не може, тому що всі депутати — у відпустці. А по-друге, немає докумен­тів — що ми будемо обговорювати?!

   Він каже: "Так по радіо ж оголосили!"

   Я відповідаю: "Валентине Івановичу, ви ж досвідчена людина, а я старий бюрократ! Мені потрібно кожному депутатові дати документ. А для того, щоб я такий доку­мент дав, мені потрібно його мати із червоною гербовою печаткою, пронумерований і у відповідний спосіб оформ­лений! Адже, щоб ухвалювати рішення і діяти, я, як голова Верховної Ради, повинен мати документи, а не слухати повідомлення по радіо!""

   Кравчук побачив розгубленість в очах гостя і вирішив дотиснути:

— Валентине Івановичу, а де ваш мандат?

— Який мандат?!

— Наскільки я знаю історію, коли Ленін посилав своїх представників у регіони, він давав їм письмове доручення з підписом…

— Але ж мене направив ГКЧП!

— Ну, це ж ви знаєте! А я не знаю.

   Решта функціонерів і генералів мовчки спостерігала за словесною дуеллю Кравчука з Варенниковим. "Мандата" в генерала не було, як і жодного письмового документа, який підтверджував би його повноваження емісара ГКЧП.

   Тим часом Кравчук і далі насідав на Варенникова, який у розмові мав необережність зізнатися, що прилетів із Криму, де бачився з Горбачовим: "Я його запитав: "В яко­му стані Горбачов?""

   Варенников дав зрозуміти, що той важкохворий. Але Кравчук не вгавав:

— А довiдка? Ви можете дати лiкарську довiдку про те, що вiн дiйсно хворий?

— Довідки нема…

— Дозвольте мені серйозно засумніватись у правдивос­ті вашої інформації хоча б тому, що ми кілька днів тому з Михайлом Сергійовичем та його зятем успішно здолали 0,75 літра лимонної горілки за одним присідом.

"Своєрідне "перетягування каната" тривало хвилин 15— 20, — згадував генерал Шариков. — Саме тоді на столі голо­ви Верховної Ради задзвонив апарат урядового зв'язку. Кравчук піднявся, підійшов до столу і повільно зняв слу­хавку. У тиші кабінету розмову було добре чути. Телефону­вав голова КГБ СРСР Володимир Крючков".

— Здрастуйте, Леоніде Макаровичу. Це Крючков гово­рить. А Варенников у вас? — голос шефа КГБ чітко почули всі присутні.

   Кравчук трохи здивувався:

— Дати йому слухавку?

— Та ні, не треба.

— Щось йому передати?

— Передайте йому привіт!

   Цей привіт Варенникову дещо спантеличив Кравчука. Пізніше він намагався собі пояснити причини цього дзвінка:

   "Тобто вони підкреслили, що знають, що Варенников тут. Вони прагнули показати, що москва все знає, що за процесом у Києві КГБ москви уважно слідкує… Безумовно, цей тиск був дуже делікатний. І це був натяк, щоб я був більш згідливий у розмовах із Варенниковим".

   Справжні причини дивного дзвінка шефа КГБ з'ясувалися дещо пізніше. Але тієї миті присутні в кабінеті Крав­чука могли лише здогадуватися, навіщо Крючков вирішив передати привіт Варенникову.

Борис Шариков, який уважно дослухався до раптового дзвінка очільника КГБ, пізніше згадував: "Він поцікавив­ся, як справи, як ситуація у Києві? Леонід Макарович усміхнувся і з певною іронією відповів: "Ситуація нор­мальна, дякую! Ось приїхав Валентин Іванович Варенни­ков, сидимо, розмовляємо. Ми йому саме зараз розповіда­ємо, що підстав для введення надзвичайних заходів у нас нема". На що Крючков відповів щось таке: "Ну, якщо ви так вважаєте… Може, і правильно…""

   Генерал Варенников згодом згадував розмову з укра­їнським керівництвом абсолютно інакше: "Нормальна була зустріч. Дещо нервово було з боку Масика в пла­ні того, коли і хто може оголошувати надзвичайний стан, хоча на Україні ніхто не збирався вводити надзви­чайний стан.

   Телефонував Крючков. Він сказав, що "ми тут обгово­рюємо всі ці питання, зокрема і щодо надзвичайного стану. Але ми у москві не розглядаємо, щоб на Україні вводити надзвичайний стан"".

   У самого Крючкова взагалі була інша версія розмови з Кравчуком: "Я йому розповів, що ввели надзвичайний стан, такі-от і такі-от заходи плануємо застосувати. "Так, — каже, — треба, звичайно, порядок наводити". І він поставив питання про те, щоб ввести надзвичайний стан у трьох областях на Заході.

   Я сказав: "Не поспішайте з цим кроком! Я думаю, що ці заходи зайві, адже там ситуація в гірший бік за минулу добу-дві не змінилася".

Він говорить: "Добре, зачекаємо". Далі Кравчук попро­сив докладно інформувати, що буде відбуватися…"

Отже, за версією Крючкова, Кравчук сам був ініціато­ром введення надзвичайного стану в кількох областях України. І шеф КГБ переконав його цього не робити.

   Те, що згадували Кравчук, Масик і генерал Шариков, у деталях збігалося. Версія Крючкова суперечила версії Варенникова, а вони обидві — суперечили тому, що роз­повідала решта присутніх у кабінеті Кравчука. І хоча з цих суперечностей можна зробити висновок, хто казав прав­ду, а хто від неї відступав, по суті це означало протиста­вити слово проти слова.

Демонстранти, які протестують проти путчу, обороняють Білий дім у Москві 

wikipedia.org