Але ж не заборонені громадські слухання та обговорення, збори за місцем проживання, мирні зібрання і так далі

      АБО ДОСИТЬ НАМ ЗАЛИШАТИСЯ НАЇВНИМИ

Софія СОШКО.

1939 року Роман Купчинський, чи не найвідоміший автор стрілецьких пісень, написав текст-притчу під назвою «Сповідь». Дія відбувається у старій сільській церкві, до якої зайшов невідомий чоловік:

— Ви, може, до сповіді? — спитав лагідно священник.

— Так... хотів би... Власне... — відповів незнайомець.

— То прошу.

І незнайомець приступив до віконця.

— Коли ти, сину, останній раз сповідався?

— В 1920 році.

— Ох, то давно! А коли ж ти роджений?

— Не знаю.

— Не знаєш?! А коли хрещений?

— За Володимира Великого.

— А як тобі на ім’я?

— Українець.

— Які ж гріхи маєш на совісти?

— Великі, отче духовний. Самі великі. Що перший гріх, то наївність.

— Що-що?

— Наївність. Вірив у все, що хто не наблеяв, а не вірив у факти. На чутках готовий був будувати політичну концепцію і через чутки зміняти політичний плян.

— Тяжкий гріх, сину, дуже тяжкий. А коли ти почав так грішити?

— Ох, дуже вже давно.

— А часто?

— Що раз!

— Не добре, брате. Ти не тільки грішник, але ще й грішник-рецидивіст. Не вчить тебе нічого досвід, історія…

Далі «незнайомець» перечислив й інші гріхи, серед яких «не шанував традиції», «був чемний тільки до чужих», «був прокуратором нашого життя, тоді як сусіди були адвокатами свого»… Священник відмовив українцю в розгрішенні, наказав виправитись і прийти згодом.

Та чи виправився українець? Запитання, вочевидь, риторичне. Багато хто сьогодні впізнав би в тому українцеві себе.

На перший погляд, наївність не такий уже страшний гріх або вада. До певного віку всім людям властива наївність. Однак є ті, і їх немало, хто зберігає цю якість на все життя. Найчастіше такі люди подобаються оточуючим. Вони зазвичай працелюбні, добрі (однак здатні реагувати агресивно, коли чують таке, що не відповідає їхнім уявленням), люблять свою сім’ю. Але — живуть у своєму світі, не особливо цікавлячись тим, що відбувається навколо. Вони геть не розуміються на політиці, на тому, що пишуть ЗМІ, не цікавляться поточними тенденціями. Проте спробуй їм щось пояснити! У відповідь почуєш щось на кшталт: «Та ну тебе з твоєю політикою!» або «Та йдіть ви з тим... (будь-яке відоме політичне ім’я підставити), всі вони однакові!». Тобто поміркувати — Боже збав, але висновок робиться миттєво. Але якщо не аналізувати ситуацію і вірити всьому, що говорять («он люди на вулиці кажуть»), то висновок часто може бути поспішним, поверховим і помилковим.

Наочним і дуже страшним прикладом нашої національної риси — наївності — є поведінка багатьох людей (мова не про владу) напередодні війни. Велетенська орда топчеться кілька місяців за двадцять чи й менше кілометрів від кордону. Зарубіжні та й вітчизняні засоби масової інформації переповнені повідомленнями, що в росіян усе розгорнуто, навіть польові госпіталі, підвезена армада військової техніки і т.д. і т.п. Щоправда, телевізор запевняє — все гаразд, ніхто ні на кого не нападе, скоро травень і шашлики... І що ж робить рядовий українець? Про це від жителів сіл і містечок на півночі країни випало почути, коли вже ворог був звідти відкинутий. «А я ні сном ні духом, ввечері самогонку гнав, ліг спати, і раптом...»; «ми саме в кумів гуляли на дні народження хрещениці, а тут назавтра таке»; «лишечко, хто ж міг подумати, я б хоч інсуліном запаслась»... Зустрілося лише кілька, просякнутих здоровим глуздом, — так, мовляв, розумів, до чого йдеться, тож купив необхідні ліки (продукти, бензин тощо).

Звісно, людина так влаштована, що гірку правду чути, а тим паче виколупувати її з-під словоблуддя не хочеться, ліньки, не комфортно, врешті — страшно. Проте чи не страшніше потім хоронити рідних або й не мати такої можливості?

Сумних фактів, зумовлених наївністю і фаталізмом, повно і в сьогоденні, коли люди гинуть і втрачають дітей через небажання робити елементарні речі: під час тривоги спускатись у сховище, підвал або принаймні вкладати дитину спати в найбільш захищеному стінами кутку. «Та, що судилось, від того не втечеш», — правда ж, доводилось чути? Дорослий відповідає сам за себе, однак діти...

Отож, люди добрі, позбувайтеся своєї наївності, фаталізму, бо йде війна на цілковите стирання нас із землі. Як отих комашок зі скла. Бо маємо, крім вище перелічених якостей, іще й такі, яких, певно, жоден народ не має, — винятковий героїзм, надзвичайні жертовність і терплячість. Вочевидь, ці риси дуже комусь муляють на планеті. Насамперед сатані на троні в сусідній державі.

Що можна протиставити нашій національній наївності? По-перше, бодай початкові знання про державний устрій, хто за що відповідає. Скажімо, президент відповідає за оборону країни і міжнародний напрям. Верховна Рада творить закони, без яких суспільство існувати не може. Тому-то геть наївним видається популярний серед людей заклик відправити всю «верховну зраду» на фронт, бо «кому вона потрібна?». Потрібна, без нагальних законів країна не може жити. Інша річ, які люди є законодавцями, себто за кого ви, шановні, голосували. У нас парламентсько-президентська держава, тобто президент — це фактично найнятий нами управлінець, по-сучасному — менеджер, а не цар і не бог. І всі чиновники — найняті нами управлінці, які існують за народні гроші (податки). З цього випливає по-друге — їх треба змушувати виконувати покладені на них функції. І не обов’язково якимсь, так би мовити, революційним шляхом на кшталт Майдану, тим паче, що протестні акції в умовах дії воєнного стану заборонені. Проте не заборонені такі форми народного впливу: громадські слухання; громадські обговорення; обговорення містобудівної документації; різні види звернень; запити на доступ до публічної інформації; особисті прийоми громадян депутатами і посадовцями; збори за місцем проживання; збори органів самоорганізації населення; скарги на незадовільну роботу до вищих органів.

Також не заборонені мирні зібрання. Як пояснили експерти Центру громадянських свобод, мирні зібрання можуть бути заборонені під час режиму воєнного стану лише в трьох випадках: за рішенням суду; якщо вони порушують суспільний порядок; за рішенням військового командування або військової адміністрації.

Отакі справи, шановні. Нам самим потрібно розвиватись і не бути наївними та байдужими. Навчитися говорити не тільки «А», а й «Б». Вода, каже українське прислів’я, камінь точить.

Треба навчитись вмикати механізми самозбереження нації, бути дружними, обстоювати своє, як лише можливо підтримувати Збройні сили. А також постійно контролювати владу і чиновників, аби уникнути руйнівного соціального вибуху, втрати державності й загибелі нації.

   Газета захисту інтересів і прав селян України "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ"