Анатолій Дімаров «Прожити й розповісти». Уривок

Пам’ятаю, як я щоразу просився, щоб мене пораніше збудили, — так хотілося побачити, як оті ковбаси звисають на груші. І татусь одного разу вивів мене в глибокий, мало не з головою, сніг та й поставив під грушею:<\/p>

— А подивись, може, не всі ще зірвав.<\/p>

Я глянув угору і прямо над головою, на гілці найнижчій побачив позолочене вранішнім сонцем кільце ковбаси.<\/p>

— Он вона, он! — закричав я щосили.<\/p>

— Ти диви, ковбаса! — здивувався татусь. — Як же це я проґавив?.. Ну, якщо ти побачив, то тобі й зривати.<\/p>

Підхопив мене на руки, підніс високо вгору, я простягнув обидві руки і зірвав важке кільце ковбаси. Притискав щосили ковбасу до грудей, боячись впустити її в сніг.<\/p>

Що то був за час, коли навіть груші родили ковбаси!..<\/p>

Але про козли.<\/p>

Височезні, під самісінькі хмари, вони стояли під грушею, а на них лежала важкенна колода, а на колоді, майже торкаючись хмар головою, стояв дядько, а під ним, на землі, уже другий, і обидва тримали в руках одну й ту ж пилку, таку довгу, що нею можна було обперезати всю нашу хату. Вгризаючись в колоду, пилка ходить то вгору, то вниз, і дядьки хилитаються разом із нею, я ж кручуся внизу, як прив’язаний, мені страшенно цікаво дивитись, як пилка вгризається в дерево, як сиплеться тоненькою цівкою тирса, я вже подружився з дядьками і невдовзі вони знали всі наші секрети: що мене знайшли не в капусті, а в кропиві, що мамуся часто на мене кричить, а то й бере в руки деркач, а татусь не кричав ще ніколи, що татусь порвав учора підштаники, коли став на молитву, що мій брат Іван оженився і оце ми для нього й будуємо хату, що я теж скоро буду женитись, тільки ще не знаю поки що на кому, — дядьки чомусь сміялися, коли розмовляли зі мною, а одного разу замалим не попадали з реготу, це коли попросили мене принести води.<\/p>

— Принеси, Толю, води!<\/p>

— Я не Толя, — відповів їм ображено.<\/p>

— А хто ж ти такий?<\/p>

— Я Толічка!<\/p>

Стояв і ніяк не міг зрозуміти, чому вони так заливаються…<\/p>

Отут і настав час пояснити, чому я народився на хуторі, що лежав недалеко од Миргорода, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у численних анкетах (рік народження, місце народження, прізвище, ім’я, по батькові, хто мої батьки та їх соціальне походження, — від класово-пильних отих запитань ніщо не повинно було приховатися). Чому я майже все своє свідоме життя замітав слід нещасливого свого народження, яке пекучим тавром лежало на мені ще з дитинства. Чому я не ношу прізвища, яке мав би носити, чому навіть по батькові називаюсь не так, як мав би називатись, коли б народився і ріс у нормальній державі. Чому я боявся навіть думати про те, щоб побувати на своїй батьківщині, ступити у двір, по якому колись бігав малим, відвідати кладовище, де лежать мої пращури, де була обірвана, безжалісно й нагло, ниточка роду мого, обірвана й затоптана в землю.<\/p>

Я народився на хуторі Гараськи (від того хутора не лишилося, напевно, і сліду, а від нашої садиби то й поготів). Народився в сім’ї гречкосія, Гарасюти Андроніка Федоровича, якому судилося замкнути весь рід гречкосіїв, що не ходили в походи, не шарпали чужих берегів, не стріляли з мушкетів та не рубали шаблюками, проливаючи людську кров, як водицю, а знали тільки плуга й волів та чорну зорану землю, яка з року в рік, зі століття в століття щедро вбирала їх старанну працю, родячи хліб і до хліба. Чи не тому в мого татуся були вуса, як стигла пшениця, а очі сірі й терплячі, як у того вола.<\/p>

Я народився не від першої татусевої жінки, а вже від другої, на двадцять літ од нього молодшої. Перша народила двох моїх набагато старших братів: коли я появився на світ, вони були вже дорослими, а найстарший, Іван, був усього на один рік молодший од моєї мамусі, хоч і звав її матір’ю. Та ще сестру народила, яку я уже на хуторі не застав, бо її віддали заміж у далеке село. Народивши та виростивши трьох дітей, перша татусева дружина померла вже після революції та війни громадянської, коли наше нещасне село, яке відповідає за все, що тільки коїться на білому світі, стало зводитись потроху з руїни, — ще жити та жити, усього ж тридцять шість років, та вискочила серед зими полоскати на річку білизну, простудилася і за тиждень спалила її пропасниця. Перша татусева дружина була навіть на ті часи винятковою людиною: що красива, що добра, хоч до рани тули, а що працьовита й моторна, — робота в її руках так і горіла. Я ніколи не чув, щоб мамуся сказала хоч одне осудливе слово про неї. Розповідала завжди, як про старшу сестру, яку дуже любила, ніколи не забувала додати, що покійниця була хорошою жінкою моєму татусеві.<\/p>

— А ти, мамусю? А ти? — питав я ревниво.<\/p>

— Що я, — махала мамуся рукою. — Що я проти неї…<\/p>

Мамусю мою, міську тендітну панянку з родини хоч і бідного, та все ж священика, яка встигла до революції закінчити єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою, татусь висватав у двадцятому році та й забрав на хутір із Миргорода.<\/p>

— Де ви з ним познайомились?<\/p>

— У церкві. Я часто ходила до церкви, там правив службу Божу твій дідусь, а татусь твій був дуже релігійним: не пропускав жодної нагоди побувати у храмі. Приїжджав завжди бричкою, а в бричку була впряжена Мушка… Пам’ятаєш нашу Мушку?<\/p>

Ще б не пам’ятати! Коли татусь виводив її зі стайні, вона не йшла, а пританцьовувала: ворона красуня з лебедино вигнутою шиєю. Вона й воду пила якось особливо, не так, як наші коні, могутньо роздмухуючи, а тендітними ковточками, весь час наче пробуючи, весь час наче вагаючись: пити? не пити? — а татусь любовно пестив її шию і мені теж хотілося діткнутись до тієї шиї рукою.<\/p>

Мушка була нашою гордістю, загальною улюбленицею, татусь ніколи не дозволяв не те що її вдарити, а навіть накричати на неї.<\/p>

То ще б не пам’ятати нашої Мушки!<\/p>

— Отож я одного разу вийшла зі своїм татком, а твоїм дідусем із храму, а татусь уже й піджидає: «Сідайте, панотче, я підвезу вас додому. Мені по дорозі». Нам і йти всього дві вулиці, та незручно відмовитись. Я попереду татка веселенько до брички й ускочила. Сіла й не знала, що то моя доля на бричку і висадила…<\/p>

— А далі, мамусю?.. Що було далі?<\/p>

— Далі?.. Далі був хутір, — зітхає важко мамуся.<\/p>

Далі був хутір. Що, осиротілий, аж голосив за руками жіночими.<\/p>

Я й досі не знаю, чому мій татусь не висватав якусь сільську удовицю, що їх після війни та громадянської було повно по селах, або навіть хай дівчину, але знову ж із села, звиклу до важкої й виснажливої сільської роботи, до худоби та птиці, до величезних, що в них і дитина могла утопитися, казанів, які щодня треба висаджувати поперед себе у піч та з печі, до городу, якому в ті часи не було кінця-краю і на якому з ранньої весни до пізньої осені ні перепочити, ні розігнутись: одна робота кінчається, а друга вже підступає… А тричі на день зготувати їжу, а подать, а прибрать — помити… Якщо і є пекло на білому світі, то ось воно, в оцій хаті саманній під солом’яною стріхою, з невеликими, що ніколи не відчиняються, вікнами, де треба з раннього ранку до пізнього вечора крутитися дзиґою.<\/p>

Я не знаю, про що думав татусь, везучи на хутір тендітну істоту, яку та робота тяжка могла одразу навпіл і зламати, тільки мамуся моя якимось чудом не переламалась одразу, хоч мені й казала пізніше, що ніколи ще стільки не плакала, як в отой перший рік, поки трохи оговталась. Потім татусь, коли їм на додачу до всього ще й мене підкинув лелека і зовсім уже стало непереливки, зжалівся над молоденькою своєю дружиною та й оженив свого старшого сина, а мого брата Івана, висватавши вже сільську дівчину, і мамусі трохи полегшало. Тільки ж чи надовго?<\/p>

Закарбувалася в моїй пам’яті ніч двадцять сьомого чи двадцять восьмого року. Мабуть, таки двадцять сьомого, бо в двадцять восьмому нас: мене, Сергійка й мамусі на хуторі вже не було.<\/p>

Тож ніч, здається, була осіння, бо я встиг заснути, а прокинувся — у хаті ні звуку. Тільки голосно вицокують ходики та посапує поруч Сергійко. Мені чомусь стало моторошно, я гукнув мамусю, у відповідь — тиша. А через сіни в сусідній кімнаті, де жили Іван з Катериною та ще один мій старший брат Альошка, якісь голоси. Я зсунувся з ліжка, швиденько побіг до сусідньої кімнати.<\/p>

Лампа-дванадцятилінійка, що висіла під стелею, освітлювала невелику кімнату, посередині стояли закушкані постаті Катерини й Івана, татуся і Альошки, тільки мамуся була не в теплому одязі, а в кохтині й спідниці. Я застиг на порозі, а вони, здається, мене й не помітили, вони в мій бік навіть не глянули, тільки татусь якось сумно сказав:<\/p>

— Ну, дітки, присядемо перед дорогою дальньою.<\/p>

Яка дорога? Куди? Вони кудись їдуть, а мене не беруть! Кудись зібралися, а мене забули… Я вже ладен був розревітись, але щось мене зупинило: завмерши, я в усі очі дивився на дорослих, що вже сиділи, нічого не розуміючи.<\/p>

І тут Катерина раптом заплакала. Катерина, яка так любила зі мною бавитись, яку я встиг так полюбити, що вже й сонце мені не світило без неї, до якої щоранку біг, зірвавшись з постелі. Катерина голосно схлипнула і сльози полилися з її очей. А за нею покотила сльози й мамуся, а татусь, Іван і Альошка поопускали низько голови і сиділи, мов неживі.<\/p>

У мене защипало в носі, запекло у очах, я теж заплакав навзрид. Сльози потекли ручаями, кімната здригнулась і попливла, попливла у тумані, невиразні постаті захилитались у тому тумані, а мамуся вперше в моєму житті не кинулась мене утішати.<\/p>

— Може, залишитесь? — спитав, наче проснувшись, татусь. У нього трусилися вуса.<\/p>

— Ні, тату, тут нам життя не буде, — відповів голосно Іван.<\/p>

— Як уже взялися розоряти, то не зупиняться.<\/p>

— А може ж… Бог не без милості…<\/p>

— Від нас і Бог одвернувся, — махнув рукою Іван.<\/p>

— Сину, не богохульствуй! — налякано перехрестився татусь.<\/p>

— Я не богохульствую… Кажу те, що є…<\/p>

— Ну, годі, — сказав, зводячись, татусь. — Посиділи й досить. Будемо на Бога надіятись, що він нас не покине в біді. — Татусь перехрестився на образи, що і в цій кімнаті висіли, гаряче освітлені лампою, повернувся до Катерини, Івана, Альошки: — Попрощайтеся з матір’ю й братом.<\/p>

Катерина й мамуся упали в обійми одна одній, брати ж підійшли до мене, одірвали по черзі од долівки, поцілували в обидві щоки: губи в обох були холодні й застиглі.<\/p>

— І я з вами, і я! — заплакав я знову: зрозумів, що вони кудись їдуть, а мене не беруть. І знову ж ніхто не поспішав мене утішити. Лише Катерина обмила сльозами моє обличчя.<\/p>

— Пішли з Богом, а то ще запізнимось, — сказав татусь. Іван, Катерина, Альошка завдали за плечі великі, як у старців, клумаки, татусь узяв повну корзину, вони рушили надвір, а мамуся хрестила їх услід широким хрестом.<\/p>

— Куди вони поїхали? Куди? — допитувавсь я.<\/p>

— На станцію в Миргород, — сказала мамуся: прибирала зі столу рештки пізньої вечері. — А звідти вони поїдуть в Донбас.<\/p>

— У Донбас? — Це слово пролунало для мене уперше.<\/p>

— У Донбас. На шахти.<\/p>

— А що таке шахти?<\/p>

— Це такі нори глибоко під землею. Їх прорили люди, щоб добувати вугілля.<\/p>

Вугілля? Те, що лишається од дров, коли вони перегорять. Але навіщо для цього рити попід землею нори, ніяк не міг зрозуміти. Та мамуся більше не хотіла зі мною балакати. Була сумна, як ніколи. В очах її все ще стояли сльози.<\/p>

— Пішли спати. Вже пізно.<\/p>

— А татусь?<\/p>

— Татусь повернеться вранці.<\/p>

Полягали. Я довго не міг заснути, думаючи про Катерину, Івана й Альошку, та ще про оті глибокі нори в Донбасі, набиті вугіллям, яке чомусь треба вигортати нагору (вугілля, коли ми зрідка топили дровами, в основному ж соломою та кізяком… вугілля виносили попід дерева, щоб краще родили, прикопували в землю, а тут діставати з-під землі)… Мені було їх усіх трьох жалко до сліз, особливо, коли я уявляв їх в отих страшних норах… Я ніяк не міг зрозуміти, чому вони подалися в той далекий Донбас, а допитуватись у мамусі не насмілювався, хоч чув, що вона теж не спить: шарудить тихо ковдрою та важко зітхає.<\/p>

Татусь повернувся під ранок. Коли я прокинувся, він сидів поруч з мамусею, вони про щось перемовлялися пошепки. Про що, я так і не міг почути, як не нашорошував вуха, тільки в обох були дуже невеселі обличчя. Врешті мені набридло вдавати, що я сплю, я заворушився, а тут проснувся Сергійко й оголосив на всю хату:<\/p>

— Хочу каки!<\/p>

— Поїдеш у поле? — спитала мамуся, посадивши на горшок мого брата.<\/p>

— Яке там поле! — махнув рукою татусь.<\/p>

І весь день ходив як неприкаяний. А увечері, перед тим як лягти спати, став на молитву.<\/p>

Я дуже любив ці хвилини, чекав на них з нетерпінням кожного вечора. Тихо горіла лампада, вириваючи з темряви образ Ісуса Христа та Божої Матері, татусь стояв на колінах і обличчя у нього було як ніколи просвітлене та умиротворене. Шепочучи гарячу молитву, він клав на себе широкі хрести і кланявся до самої долівки. Той шепіт наповнював хату, огортав мене солодко, мені було як ніколи хороше й затишно, я наперед уже знав, що татусь зараз скаже, і ці слова здавалися мені іншими від усіх слів, які ми промовляли щоденно.<\/p>

«Господи, іже єси на небесі…» — слався татусів шепіт по хаті і мені здавалось, що й Ісус Христос, і Мати Божа прислухаються пильно до нього.<\/p>

«Хай святиться ім’я твоє, хай прийде царство твоє, — хрестився татусь запопадливо, — яко на небі, тако і на землі…»<\/p>

«Хліб наш насущний дай нам днєсь…»<\/p>

Я давно уже вивчив слова цієї молитви, сам її промовляв щоранку, стоячи перед образами, але у вустах татусевих вона лунала якось по-особливому, наче вперше проказана. Тим більше, що вимовляючи: «Хліб наш насущний», я завжди говорив: «насушений», бо ніяк не міг уторопати, що означає «насущний», а от що таке «насушений», то я знав добре.<\/p>

Того вечора я так і не діждався кінця татусевої молитви…<\/p>

Тепер я хочу повернутися трохи назад і розповісти про подію, яка й спонукала до того, що обидва мої старші брати й Катерина покинули рідну домівку та й подалися світ за очі в далекий Донбас, шукати іншої долі. Сталася ця подія саме на Паску.<\/p>

Весна того року була пізня, сніг лежав майже до самого травня, татусь говорив, що він іще й не пам’ятає такої весни, і Паска прийшла не по сухеньких стежинах-дорогах, не по нагрітій землі, а по баговинні такому, що й ноги не висмикнути. Чорнозем налипав пудовими гирями, мамуся кричала, щоб ми роззувалися в сінях, не тягли багнюку до хати. Тим більше, що й хату вона з Катериною прибирала до свят кілька днів: побілили і стіни, і стелю, а долівку змазали так, що вона світилась жовтком. Та ще й послали від порога до столу яскраву доріжку — Катеринине придане.<\/p>

Яких тільки кольорів не було на тій святковій тканині! Червоні, жовтогарячі, сині, зелені та білі, вони лягли таким візерунком казковим, що наша хата немов аж повищала, немов аж розступилася стінами: наче саме сонце щойно побувало у ній, прокотилося од долівки до столу. І я, і Сергійко тільки те й робили, що виходили в сіни, взувались, роззувалися та й бігцем на доріжку, лоскочучи босі ноги об казкові ті кольори.<\/p>

Саме в той день, коли послали доріжку, і прийшли до нас непрошені гості. Прийшли не вітати зі святом, а описувати все наше майно.<\/p>

Хоча не можу сказати, що вони були несподіваними. Хтось із знайомих попередив татуся, що прийдуть описувати, І цілий день мої старші брати разом з татусем ховали що найцінніше, — в солому у клуні, на горище у хаті, ховали і весь час мені з Серпиком наказували, щоб ми нікому ні слова: ні про швейну машину, ні про медогонку, ні про мідні тази, що в них варили повидла й варення. І я, пам’ятаю, своєю чергою наказував братові: «Ти ж, гляди, не проговорися нікому, що в нас медогонка на горищі захована!» — чомусь мене найбільше непокоїло те, щоб не знайшли медогонку, може тому, що я дуже любив дивитись, як татусь качає мед, — це було найбільше свято для мене. Так що за себе я міг бути спокійним, а от на молодшого брата не міг покладати надії: йому ж щойно пішов третій рік.<\/p>

— Гляди ж мені! — сварився на нього.<\/p>

Тож хоч ми й чекали на них, непрошені гості появились, як завжди, несподівано. Татусь саме поравсь у стайні, Івана й Альошку Катерина повела до своїх батьків, у хаті лишилися я, Сергійко й мамуся.<\/p>

Затупотіло в сінях, відчинилися двері, до хати ввалились дядьки. Наче спіткнувшись, вони зупинилися перед доріжкою, та один із них, не перехрестившись навіть на образи, навіть чудернацької шапки не знявши (угорі — гострий шпичак, попереду нашита велика зірка), як був у заляпаних багнюкою чоботях, так і ступив на доріжку. Пішов, лишаючи за собою брудні сліди, прямо до столу, хазяїном сів на лавку. Скомандував моїй мамусі:<\/p>

— А гукніть-но господаря!<\/p>

І мамуся замість того, щоб його добре налаяти, подалася слухняно із хати.<\/p>

Я ж не витримав: узяв віника та й став згортати з доріжки кавалки грязюки. І як же я був вражений, коли мамуся, повернувшись до хати, замість того, щоб похвалити мене, сердито вирвала віника, ще й надавала мені по потилиці!<\/p>

Набурмосений, на весь світ ображений, я стояв коло печі. Дивився на дядька, який безцеремонно розсівся на покуті, дивився і думав про медогонку. Таємниця так і розпирала мене, лоскотала у горлі. « А я не скажу про медогонку!..»<\/p>

Зайшов до хати татусь. Зняв шапку, зупинивсь на порозі, а перехреститись, як він завжди робив, не наважився.<\/p>

— А йди-но сюди! — поманив його дядько. — Чи будемо отак через усю хату перегукуватись?<\/p>

Татусь несміливо підійшов до нього.<\/p>

— Сідай, в ногах правди немає.<\/p>

Татусь бочком примостився на лаві. Я не впізнавав татуся: такий він зараз здавався маленький та беззахисний.<\/p>

Про що вони говорили, не запам’ятав, пам’ятаю лише, що татусь, звертаючись до чудернацького дядька, «викав» йому, а той у відповідь «тикав».<\/p>

Потім дядько в закаляних чоботях звівся з-за столу:<\/p>

— Ходімо!<\/p>

І знову лишив брудні сліди на доріжці.<\/p>

Всі вийшли у сіни, вийшов за ними і я. І тут мені випала ще одна нагода прислужитися татусеві: дядьки не вийшли одразу надвір, а зупинилися коло драбини, що вела на горище. Я страшенно злякався, що вони полізуть на горище та знайдуть медогонку, тож, щоб відвести біду, голосно вимовив:<\/p>

— А я не скажу, що у нас на горищі медогонка захована!<\/p>

І як же я був вражений, коли отой дядько, що затоптав нашу доріжку, одразу ж поліз на горище та й спустив медогонку!<\/p>

Згадуючи про той далекий випадок, я дивуюся не своєму вчинкові (мені ж ішов п’ятий рік), а тому, як татусь повівся потім зі мною. Коли дядьки, все описавши, пішли (татусь так і ходив за ними, тримаючи в руці шапку, і вітер перебирав на його голові ріденьке волосся)… тож коли дядьки, все описавши, врешті забралися з нашого двору, татусь не побив мене за медогонку, навіть не вилаяв, не сказав ні слова, ані півслова. І коли я, зарюмсаний, ткнувся йому в коліна (так було жаль медогонки!), він поклав на мою голову теплу долоню, пестячи, пригладив мій чубчик.<\/p>

Як же затишно стало мені під тією долонею! Ще щільніше припав до татусевих колін і не було на той час для мене людини дорожчої…<\/p>

Після того, як нас описали і мої старші брати та Катерина подались на Донбас, ми вчотирьох лишились на хуторі.<\/p>

Провівши синів, татусь понудивсь, понудивсь, а потім впріг описаних волів у описану гарбу, зсадив на неї описаного плуга та й поїхав на поле, яке теж уже йому не належало.<\/p>

— Чи воно тобі треба! — вмовляла мамуся. — Хай самі орють і сіють!<\/p>

— Не можу, Маню, — відповідав їй татусь. — Як подумаю, що поле незоране, так і запече усередині.<\/p>

— Ти ж хоч приїдь обідати.<\/p>

— Кинь щось на гарбу.<\/p>

Мамуся загортала у вузлик цибулину, сало і хліб, набирала в пляшку води, і татусь їхав на поле.<\/p>

Повертався зовсім по-темному. Я з братом уже лежали в ліжкові, а татусь довго вмивався над цебром, сідав важко до столу, на якому вже парувала вечеря. Був мовчазний та засмучений, їв наче з примусу, про щось усе думаючи, а одного разу, коли з нашого двору звели описаних Мушку, волів, тели