Безпілотний План перемоги

   Цінність життя громадянина України для нашого суспільства неспівставно вища за цінність життя "чмобіка" тоталітарної диктатури. Це знаємо ми, це знає наш ворог і використовує це. Наша переговорна позиція залежить від того, наскільки безпілотною ми зможемо зробити нашу війну.

   В цьому тексті я залишу осторонь морально-етичні та філософські аспекти миру з агресором, непокараного зла, руйнації світового порядку та сконцентруюся на реальних способах досягти миру. Миру, який можливо буде охарактеризувати цитатою маршала Фоша: "Це не мир. Це перемир'я на 20 років".

  Уявлення про те, що для нас є перемога, значно змінилося упродовж війни. На початку повномасштабного вторгнення це були не тільки кордони 1991 року, а ще й буферна демілітаризована зона на території росії, а бажано і розвал країни-агресора. Станом на сьогодні нам доводиться приймати сумні реалії війни, а суспільство більше схиляється до того, що мир та збереження державності – це вже само собою є перемогою, але при цьому немає відповіді, як цього досягти. 

   Треба розуміти, що весь цивілізований світ боїться неконтрольованого розповсюдження війни та реального переростання її у Третю світову, тому політичні тенденції в напрямку деескалації є дуже сильними.

   Проте основна помилка деескалації, ще з 2014 року, полягала в тому, що її проводили в хибному напрямку. Політика обмеження інтенсивності бойових дій шляхом гальмування надання озброєнь Україні, як ми бачимо, навпаки, призвела до поступового переростання війни від короткочасної спецоперації військ мирного часу до повномасштабної війни розгорнутих мобілізованих армій!

  Шанс швидко спалити ще не розвинену російську військову міць в боях високої інтенсивності та у межах кордонів України було втрачено. На початку повномасштабного вторгнення чисельна перевага українського війська, якщо вона була б поєднана із якісною перевагою західного озброєння, цілком це дозволяла. На жаль, цю можливість було втрачено через невідповідні темпи постачання озброєнь, тож ми зараз маємо справу вже з іншою реальністю.

   Багато аналітиків сходяться на тому, що росії немає об’єктивних причин зупиняти наступ та заключати перемир’я на якихось адекватних умовах. росія подолала кризи початкового періоду, заколот вагнерівців, пристосувалася до нових для них видів західного озброєння і тепер системно перебудовує суспільство і економіку на військові рейки. Їм навіть вдалося, поки що, уникнути хаотичної непідготовленої загальної мобілізації. Сьогодні ми можемо констатувати, що їхні дії носять системний, плановий характер і їхні завищені дипломатичні вимоги спираються саме на ці плани та очікування від них. 

   Ми можемо зробити висновок, що ключ до миру лежить не в химерних економічних санкціях чи дипломатичних і юридичних хитрощах. Єдиним реальним чинником, який може зупинити війну, стане фактична неспроможність застарілої масової армії росії вести наступальні дії "на землі". 

   Ми ще можемо зробити світу "подарунок деескалації", якщо знищимо сухопутний наступальний потенціал російської армії на обмеженій території між лінією бойового зіткнення та кордоном України. 

   Далі ми розглянемо шляхи, якими ми можемо досягти таких передумов, які дадуть змогу вийти на це саме "дипломатичне рішення".

   На жаль, "1000 ракет по москві" таким рішенням не є, хоча б тому, що це кардинально недостатньо. Для порівняння, у Другій світовій війні тільки британські бомбардувальники і тільки на Берлін скинули приблизно в 10 тисяч разів більше бомб, ніж можуть донести 1000 ракет Tomahawk. 

   Припущення, що ми можемо своїми ракетами чи DeepStrike дронами залякати ворога, я теж вважаю безпідставними, і ми, і наш противник вже давно пройшли стадію "залякати".

   Отже, наша переговорна позиція буде формуватися головним чином в смузі в декілька десятків кілометрів від лінії бойового зіткнення, і чим краще ми навчимося знищувати військовий потенціал росії саме тут, тим кращою вона буде.

   Вважаю, що саме нестача піхоти в російській армії може стати тим вирішальним чинником, який призведе до згасання інтенсивності бойових дій, руйнації спроможностей сухопутної російської армії та врешті-решт до дипломатичного рішення про яке всі мріють.

   Станом на сьогодні можна було б сказати, що все йде непогано. росія збирає по всій країні найманців, навчає, озброює і привозить на загибель під українські гармати та дрони зі швидкістю 1600 солдат на день. Коефіцієнти співвідношення своїх втрат та втрат ворога роблять честь українській армії, в чому ж тут криза? Чому ми не можемо сказати, що йдемо до перемоги?

   Високі втрати наших найкращих громадян, навіть за умови успішних операцій, однаково викликають відчуття поразки, тому ключ до реальної перемоги лежить в радикальному знижені власних втрат на лінії бойового зіткнення!

   Відомий військовий історик Марк Солонін на підставі архівних документів підрахував, що планові витрати сталінської Червоної Армії повинні були становити приблизно 10 тисяч військовослужбовців на день. Сьогодні ми вже знаємо, що сучасні російські генерали залишилися з такими ж людожерськими поглядами на свій народ, що і сталінські. Ми навіть знаємо ті книжки, за якими вони ці стратегічні погляди сформували.

  Враховуючи коефіцієнти чисельності населення, більш м'який режим та інші фактори, ми можемо припустити, що сьогодні втрати 4–5 тисяч військовослужбовців на день для путінської росії є припустимими плановими втратами, які вони готові платити за своє повзуче просування день за днем. І нам потрібно навчитися перемелювати цю кількість ворожих сил з мінімальними втратами для своїх військ.

   Очевидним рішенням для виконання цієї задачі є широке використання різного роду безпілотних систем і вже багато що зроблено для виконання цієї місії. В наш словник вже активно увійшло поняття "кілзона", що означає зону в 10–15 кілометрів, де противник, який наближається, виявляється нашими БпЛА розвідниками та поступово знищується ударними БпЛА та артилерією. Проте, поки що щільності нашої кілзони ще недостатньо, щоб гарантовано запобігти прориву штурмових груп ворога у тилові райони, тому ми вимушені тримати нашу піхоту в окопах на лінії бойового зіткнення, під КАБами та ударами дронів. 

   На момент написання цієї колонки відбувається швидкий розвиток наземних роботизованих комплексів, які дають нам шанс вирішити проблему вразливості нашої піхоти. Якщо раніше вважалось, що наша земля – це земля, де стоїть нога українського піхотинця, то сьогодні обставини вимагають від нас перейти до парадигми, що наша земля – це там, де стоїть та може вести бій наш бойовий робот. 

   Я вважаю, що ключовим елементом нашого плану перемоги повинна стати стійка роботизована лінія бойового зіткнення, яка з мінімальними втратами для нас буде перемелювати російську піхоту та її техніку. Підкріплення на цю лінію повинні надходити не у вигляді зведених рот тилового ТРО та новобранців з БЗВП, а у вигляді чергових партій роботів, які ми будемо втрачати в боях замість людей.

   Не є секретом, що ворог, не здолавши нашу армію за допомогою стратегії швидкого "розгрому", намагається підірвати нашу стабільність та готовність до спротиву важкими для нас людськими втратами найкращих громадян.

   Роботизована лінія оборони зведе нанівець його зусилля та плани і перемістить протистояння в економічну площину, зведе усе до стратегії "ізмору" та непрямих дій в яких коаліція розвинених, демократичних та цивілізованих країн завжди перемагає відсталі тоталітарні режими.

   На жаль, ще не всі складові необхідні для створення роботизованої оборони досягли необхідного технічного рівня, особливо це стосується бойових наземних роботизованих комплексів. Тим не менш, в нас немає іншого шляху збереження людей, ніж прибрати їх з найнебезпечніших місць лінії бойового зіткнення.

   Для збереження життя українських воїнів та стабілізації фронту потрібно комплексно вирішити задачу для створення потужної безпілотної лінії оборони. Необхідно визначити та розвинути усі необхідні для виконання цієї задачі технології. Необхідно залучити відповідні до масштабу задачі ресурси, а це більш ніж 1000 км лінії бойового зіткнення. І головне – потрібно сконцентрувати повноваження та відповідальність за виконання цієї задачі в руках одного проєктного менеджменту, а не розподіляти на тисячі кабінетів, жоден з яких не відповідає за кінцевий результат.